Я знепритомніла від голоду. Ми не їли тиждень. Останні дні Лисичанська перед окупацією
Видання The New Yorker побувало в Лисичанську ще до його окупації. Там вони зустріли велику кількість місцевих і поговорили з ними про жахи життя у прифронтовому місті.
Літня жінка Тетяна прийшла до центру Лисичанська щоб як завжди отримати гуманітарну допомогу. Але двома днями раніше російський авіаудар знищив громадський центр, де міські службовці та волонтери роздавали допомогу.
Саме в цей момент почали знову лунати вибухи, на фоні яких Тетяна сміялася і розмовляла з чоловіком Леонідом біля пожежної частини. Дружина, дочка й онука Леоніда на початку війни поїхали до Польщі й залишили його самого. У чоловіка була катаракта і глаукома, а крапель, які йому допомагали, у Лисичанську вже не було. Він також прийшов до пожежної частини в пошуках їжі, але йому видали лише один буханець хліба. Леонід також возив із собою різні ємності, в які можна було б набрати води — в місті її ніде немає, але на неї можна випадково натрапити.
У Лисичанську майже не залишилось пожежнихФото: The New Yorker
Пожежника, який дав Леоніду хліб, звали Віктор. Він пропрацював у відділі більше десяти років. Його колишня дружина та син евакуювалися тижнями раніше разом із більшістю цивільних жителів. Але на питання чому не евакуювався чоловік відповів: “І що, залишити наших? Майже всі вже покинули це місце”.
Чисельність пожежників Лисичанського загону скоротилася зі ста п'ятдесяти до сорока дев'яти. Станцію тричі бомбили. Усі машини, крім двох, вийшли з ладу. Російська артилерія викликала майже щоденні пожежі по всьому місту. Після кожної пожежі Віктор і його колеги заправляли машини на сусідньому озері (яке інколи росіяни обстрілювали, роблячи його недоступним). Люди набирали воду з цих машин і пили її, хоча вона не призначена для вживання.
Лисичани набирають водуФото: The New Yorker
Пожежна частина мала підключення до Інтернету Starlink, яке живилося від сонячних панелей. Тож там люди шукали контакту із зовнішнім світом. Один чоловік передав клаптик паперу, на ньому був номер телефону та напис: “Ми живі та здорові”. Повідомлення було для дружини чоловіка, яка знаходилася в Іспанії. Віктор додав папір до високого стосу. Деякі з нотаток були лише короткими фразами, нашкрябаними на листках або шматках картону. Інші були довгими і написаними курсивом. Коли у пожежників був вільний час, вони дзвонили за номерами і читали повідомлення тим, хто відповідав.
Велика кількість місцевих проживала у підвалі місцевої школи. В одному з класів від підлоги до стелі були складені ящики з бутильованою водою, пелюшками, зерном та іншими товарами першої необхідності, які людям час від часу надсилали колонами з Бахмута. У самому ж укритті люди здебільшого похилого віку сиділи невеликими групами.
Мешканці Лисичанська в підвалі школиФото: The New Yorker
“Я знепритомніла від голоду. Чому сюди більше ніхто не приходить? Ми не їли тиждень”, — сказала літня жінка волонтеру Владу.
“Я просто волонтер. Я не знаю відповідей на ці запитання”, — відповів чоловік.
У цей час пролунало три вибухи. Одна з мешканок підвалу пожартувала: “Ну, ми вже звикли до цього”. Це роздратувало волонтера Юрія.
“Не жартуйте так. Незабаром ви всі будете благати нас прийти за вами, але буде пізно і ми не зможемо. У Сєвєродонецьку не було ні поліції, ні рятувальників, ні медиків, а ви жартуєте… Потім ми будемо збирати шматки таких людей”, — розізлився чоловік.
Жінки ж зазначили, що в інших місцях їх ніхто не чекає і що вони не можуть дозволити собі оренду квартири.
Евакуація мешканців ЛисичанськаФото: The New Yorker
Але деякі мешканці, які вирішили евакуюватись, все ж знайшлись.
Одну з таких родин з жінки, її сина і матері поліцейські доставили до пожежної частини, де вони приєдналися до інших мешканців і чекали на транспортування до Бахмута. Ольга сказала, що не уявляла, куди її родина поїде далі. В Україні в неї не було ні друзів, ні родичів. Тож в більш безпечному місці вони, ймовірно, потраплять до притулку.
Свої в Telegram 
