«Мамо, це я. Я в Україні!» Історія Назарія Гринцевича — наймолодшого звільненого з полону азовця
У ніч на 22 вересня Україна звільнила з російського полону 215 українських військових, серед них — Назарій Гринцевич з Вінниці. В списках він під номером 34. Хлопцю лише 19 років, він наймолодший полонений. Журналістка Ганна Курцановська зв’язалася з Маріанною Колос, матір’ю військового парамедика (позивний «Грінка»), коли про обмін ще й не йшлося. Тоді голос жінки був подавлений, а сьогодні вона безмежно радіє і плаче, але тепер вже від щастя. Її Назарів живий. На повернення героя також чекали його 12-річний брат та шестирічна сестричка.
З дитинства мріяв бути в рядах «Азову»
Коли почалася війна, Назару було лише 11 років. Саме тоді він дізнався про новостворений окремий загін спеціального призначення «Азов». Мріяв, що коли досягне повноліття, обов’язково поповнить ряди цього полку. І здійснив свою мрію.
«Назарій ріс у патріотичній родині. З дитинства мріяв стати військовим і захищати нашу країну від загарбників. У нього завжди було багато друзів, душа компанії. Добре навчався у школі, улюбленим предметом у нього була історія України. А після закінчення 11 класу вступив до Донецького національного університету (це виш-переселенец, переїхав у Вінницю, офіційно двері ДонНУ в цьому місті відкрились 3 листопада 2014 року — Свої), щоб вивчати правознавство. Його обрали старостою групи».
Маріанна Гринцевич з дітьмиФото: архів Маріанни
Та тільки хлопцю виповнилося 18 років, він зібрав речі і поїхав до Маріуполя. Назарій не питав дозволу у мами — просто поставив її перед фактом. На базі «Азову» пройшов курс молодого бійця. Маріанна каже, що відбір був суворим, але Назарію вдалося потрапити до лав славнозвісного полку.
«Навчання син не покинув. Виходить, він провчився 1,5 курси, а потім почалося повномасштабне вторгнення. Чотири місяці Наразій перебував в полоні. Але я точно знаю, що в університеті на Назарія чекають. Його поновлять — і син буде навчатися далі».
Фото: архів Маріанни
Фото: архів Маріанни
Востаннє Маріанна бачила сина у грудні 2021, коли Назарій приїжджав у Вінницю у відпустку.
«Він був дуже задоволений. Без зупинку розповідав про полк, про людей, які там служать. Він пишався «Азовом», а ми пишалися ним».
Окрім військової кар’єри, він також хотів розвиватися у медичному напрямку. За рік в «Азові» Назарій став парамедиком і навіть став викладати та навчати інших.
Прощався з нами. Тричі!
«Напередодні повномасштабного вторгнення Назарій нічого конкретно нам не розповідав, щоб ми не переживали. Коли російські війська заблокували Маріуполь, син написав: «Мама, війна, терпіть. Все буде зі мною добре». У березні ми ще розмовляли, допоки був у Маріуполі зв’язок. Після — тільки коротенькі повідомлення, писав, що все добре. Але до виходу із «Азовсталі», протягом цих місяців, він прощався з нами. Прощався три рази. Це не передати словами, це такий біль. Я з дітьми сідала в коло, ми відчайдушно молилися. Ми відчували, ми вірили, що наш Назарчик живий».
17 травня Маріанна отримала від сина останнє повідомлення. Він написав: «Мамо, в мене не буде зв'язку. Може місяць, а може більше. Але чекай мене вдома!». Вже пізніше жінка дізналася про те, що Назар отримав контузію. А за дві години, коли трохи оговтався, знову взяв до рук зброю і продовжив захищати Маріуполь. Потім хлопець отримав поранення уламком, який потрапив в обличчя. У Назарія поламані ребра та зламана рука.
Живий. Незламний і нескорений!
28 травня жінка побачила свого сина на відео. Він давав інтерв’ю російським пропагандистам.
«На відео мій Назарчик незламний і нескорений. Але видно, що із здоров’ям у нього не все гаразд. Та зараз це все у минулому. Мій син пережив полон, тепер він — вільна людина!
«Азовсталь» — це мужність. Це нескореність нашої України. Я вдячна всім, хто боровся з нечистю і віддав своє життя за незалежність країни, і тим, кому вдалося вирватися з того пекла. І особливо своєму воїну. У день виходу з «Азовсталі», 17 травня, Назарчика нагородили орденом «За мужність» III ступеня — за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов’язку».
Мамі вдалося поспілкуватися з сином! Назарій дзвонив і вночі, і вранці.
«Мамо, це я. Я в Україні! — це були його перші слова. Далі додав: Боротьба триває, допоки не повернеться кожен герой України».
Маріанна зізнається: «Я коли його вперше почула, не плакала, я кричала. Віддала телефон чоловіку, він з ним розмовляв, а я плакала. Не спала всю ніч, але то були сльози радості. Брат та сестра Назарчика так само раділи, ледве уклала спати їх вночі. Вся Вінниця на вухах, будемо зустрічати не тільки полеглих наших героїв, а ще будемо зустрічати живого героя. Мені пишуть, дзвонять. Ніч не спала, всім відповідала. Про свій стан здоров'я син нічого не каже. Я з чоловіком зараз їду за ним. Коли сина побачу, тоді буде все зрозуміло».
Свої в Telegram 
