Окупанти знищили школу, в якій я працювала. Свідчення війни вчительки з Лисичанська Тетяни Поліщук

Танки вже на підході

Війна для мене почалося дуже зненацька, незважаючи на те, що ситуація загострювалася. Всі казали що Путін прийде і ЗМІ говорили про це, але якось не вірилося, що це взагалі можливо у ХХІ столітті.

24 лютого вранці я прокинулася у ендокринологічному відділенні в Харкові, адже в мене мала бути операція по видаленню щитовидної залози. Я почула страшні бомбардування — люди бігали, щось кричали, а я просто сіла, піджавши ноги, і все зрозуміла. Я зрозуміла, що це війна, що це буде не 2014 рік, а дуже велика війна. У цей час я ще не знала, що бомбардують Київ, Чернігів і багато інших міст, але я усвідомила, що це дуже велика за територією війна.

Пізніше я пішла до медсестер, взяла ікону і ми з дівчатками почали тихенько молитись всією палатою. Лікарня знаходилась на Салтівці, а за декілька кілометрів був аеропорт, який вони бомбили. Ці бомбардування я бачила з вікна.

Гуманітарна допомога в Лисичанську до окупаціїФото: Особистий архів

Пізніше до нас прийшли лікарі й сказали: “Беріть ніжки в ручки і тікайте”. Також я запам’ятала, як один лікар сказав: “Танки уже на підході до лікарні”. Я в нього питаю: “Чиї танки?”, а він каже: “Не знаю, яка різниця?”. І як можна таке казати?

Плакала, коли зустріла чоловіка

Ми поїхали на залізничний вокзал, де була величезна черга, аж до виходу. З однією жінкою з Райгородка Донецької області ми поїхали на автостанцію, взяли квитки до Куп'янська, але не доїхали туди. Там почався обстріл Градами. Ми йшли пішки чотири кілометри з речами, потім нас двічі брали “перекладними”. Нас везли зовсім чужі люди, не брали платню. Так ми поїхали на Ізюм. Саме біля Ізюму ми зустрілися з моїм чоловіком. Я плакала, вчепившись у його шию…

Я в нього питаю: “Чиї танки?”, а він каже: “Не знаю, яка різниця?”. І як можна таке казати?

Спочатку ми поїхали до тієї жінки, до Райгородка, а потім — до Святогірська. Нам сказали, що додому ми вже не заїдемо, тож ми залишились в готелі у Святогірську. Коли і там почало сильно “бахкати”, ми переїхали до Дніпра.

Я планую колись написати книжку, і перша глава цієї книги буде називатися “Валентина” — за ім'ям тієї жінки, з якою я йшла в той день. Потім вона мені сказала: “Ти знаєш, я дивилася на тебе і розуміла, що я сильна разом з тобою”. А я кажу: “А я дивилася на тебе і розуміла, що ти сильна”. Ось так ми підтримували одна одну, вийшли з Харкова і зустрілися з родинами.

Люди в місті дуже злі

Тиждень тому з дому виїхала остання сусідка. Вона виїхала на більш безпечну територію і повідомила, що біля мого будинку величезна, метрова дірка від вибуху снаряду. Я її не бачила, але вікна повилітали в нашому будинку і в оселях всіх сусідів.

Фотографія зі школи, в якій працювала ТетянаФото: Особистий архів

Та багато чого було зруйновано в місті. Були зруйновані школи, дитячий спортзал, дитячий будинок творчості, гірничий технікум. Школа, в якій я працювала, зруйнована вщент.

Люди в місті дуже злі. Вони говорять, що там немає нічого: ні світла, ні води, ні газу. На пропозиції волонтерів вивезти їх вони кажуть, що не поїдуть, бо не можуть ніде отримати пенсію. Грошей немає, а гуманітарки привозять дуже мало.

Привіт миру

У березні ми змогли відновити освітній процес. Хоча наш колектив розкиданий по всій Україні й за її межами. Ми підтримуємо зв'язок, у нас є єдина система електронних журналів, зв'язку з дітьми, тож ми намагаємося проводити уроки.

Зі школи багатенько дітей за кордоном: у Бельгії, Франції, а багато хто виїхав до інших міст України — Дніпра, Чернівців, Рівного, Черкас, Чернігова. Є діти, які на превеликий жаль, залишилися в Лисичанську, і зв'язку з ними в мене немає.

Усі учні школи, на щастя, живі. Але одна з моїх випускниць з батьками ховалася у школі в Білогорівці, думаючи, що її не захопить війна. Ту школу розбомбили і там загинуло більше 50 людей. У тому числі моя Даша Білецька, її тато і мама…

Фотографія зі школи, в якій працювала ТетянаФото: Особистий архів

Втім, усвідомлення того, що ти працюєш, незважаючи на те, що йде війна, є дуже цінним. У нашої школи є осередки в різних містах, в тому числі за кордоном — у Польщі й Німеччині. На свято останнього дзвоника діти знімали коротенькі відео, в яких казали, що все буде добре. Знаєте, це такий привіт миру, привіт того, що усі ми живі, єдині і що життя продовжується. Було свято і воно було таке сентиментальне. Але хотілося б зустріти його вдома і у приміщенні школи.

Благодійний фонд «Восток SOS» із 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини, щоб забезпечити правосуддя та передати свідчення в міжнародні суди.

Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів Восток SOS за номерами:

• +38 099 297 64 34;
• +38 099 736 42 41.

Або надіславши свою історію на пошту: [email protected] чи у чатбот в Телеграмі @documenting_vostok_sos_bot

Альона Кравцова показує розбитий схід у ТікТок. Вона збиратиме гроші на відбудову рідного Бахмута

Одягаємось у своїх. 10 виробників одягу зі сходу, у яких можна оновити гардероб дитині та собі

Дмитро Максимович евакуює людей з гарячих точок. Допомагає розселити їх у країні і за кордоном