Родина Гринько з Покровська переїхала до Америки з трьома дітьми. Ось їхня історія евакуації
Наприкінці березня 2022 року родина Гринько покинула рідний Покровськ. Змінили кілька міст — Дніпро, Кременчук, Черкаси. Зрештою сім’я збиралася їхати далі до Канади, але волею долі та з допомогою друга опинилася в Америці. Про переїзд, облаштування на новому місці та різноманітні лайфхаки для земляків Наталія поділилася зі Свої.
Позаминуле життя у Донецьку
“Мене звати Наталія Гринько. Мені 39 років. Маю чоловіка Гліба, йому 40 років. Доньки — Віра 14 та Лада 9 років, і син Лука — 9 січня йому виповнилося два рочки. Ми — звичайна українська родина. Я і чоловік народилися в місті Покровськ Донецької області”, — так почалося наше знайомство з Наталією.
Вони з чоловіком навчалися у Донецьку, у Національному університеті Василя Стуса. Там і розпочали подружнє життя.
“Був вибір — повернутися до Покровська чи залишитися в Донецьку, але ми з чоловіком вирішили будувати своє життя у великому місті з нуля, без нічого. Можна сказати, без вагомої підтримки з чийогось боку. Тільки на свої сили розраховували”, — пригадує Наталія.
Наталія Гринько переїхала з родиною в Америку
Вони з Глібом багато працювали, аби заробити на власне житло.
“У 2012 нам пощастило стати учасниками програми "Доступне житло" під 3% річних. Тоді ця програма широко анонсувалася, було багато реклами й ми знімалися у цій рекламі. Ми придбали наше житло у 2012 році в жовтні на 15 років у кредит, і досі продовжуємо сплачувати за нього відсотки. Хоча і двох років там не прожили. Воно у Калінінському районі. Сподіваюся, що там все ціле”.
На той момент в родині вже було дві донечки. Гліб багато працював юристом, Наталія після декрету вийшла на роботу в бухгалтерію місцевої лікарні. Але у 2014 році все змінилося.
“Ми виїхали з нашого улюбленого міста, з міста нашої мрії. Це дуже боляче. Цей біль не відпускав декілька років. Років п'ять, мабуть, я думала, що воно нарешті закінчиться, що ми зможемо повернутися. Можливо, якби у нас не було дітей, ми б залишилися в Донецьку. Я дуже щаслива, що в мене з моїм чоловіком однаковий погляд і тоді був, і зараз залишається однаковий погляд на події в Україні, однаковий погляд на ситуацію в країні, куди нам рухатися разом”.
Наталія вірить, що вчинки дорослих визначають майбутнє дітей, тому все, що вони робили, робили з оглядом наперед. З 2014 по 2022 роки родина Гринько жила на кілька міст, мешкали у Харкові та зрештою опинилися у рідному Покровську, там наважилися на третю дитину.
“У 2021 році народився наш синок Лука. Увесь цей час чоловік працював дистанційно. Їздив у відрядження в Дніпро, Київ. Але ми всі купкою жили й в принципі якось планували наше майбутнє. З 2014 по 2022 рік було складне життя. Дуже часто я ставила сама собі питання та іншим говорила: "Навіщо ми обрали Донецьк? А що б було, якби ми обрали Дніпро, Харків чи якби ми поїхали в будь-яке інше місто, той же Київ, ми б були щасливі, а так ми, як жебраки, як безхатченки”.
Жінка відверто говорить, що якийсь час відчувала жаль до своєї родини, але діти дали віру в те, що вони з чоловіком вчинили правильно.
“Мені шкода було себе, що життя так склалося, що треба починати все спочатку. Особливо, коли інші люди казали: "Ой, у вас же житло залишилося. Це дуже погано". Ти їм починав казати: "Так. Нічого. Та все добре. Та ми вже звикли. Та у нас є підтримка". Ти це говориш, а на душі важко. Починаєш себе жаліти. І ось у 2022 році я зрозуміла, що воно вже відболіло, що домівки вже немає давно. Тому я кажу, що головне в житті — наша сім'я, що є чоловік, діти, що ми всі разом. Це найцінніше. Не матеріальне. Саме ось ці сімейні зв'язки — це найцінніше. Звісно, з появою Луки в нашому будинку додалося більше радості, більше щастя. Він додав нового життя, нового подиху нашій родині. Все наше життя сконцентрувалося навколо нього. Це дуже вірне рішення, яке я виношувала роками, — ще одну дитинку. Я рада, що мене чоловік підтримав, що в нас все-таки троє діток”.
Я була готова їхати, а чоловік — ні
24 лютого Гліб прокинувся посадити дітей на онлайн-навчання. Телефон був вимкнений.
“Коли чоловік увімкнув вранці телефон, побачив у ньому кілька десятків пропущених дзвінків, повідомлень в месенджері багато-багато. А ми спали, нічого не чули. Чоловік відразу мене розбудив і сказав, що почалася війна. Я кажу йому: "Як? Що сталося?". Він каже: "Всі великі міста наші — Львів, Київ (я не пам'ятаю чи п'ять міст було, чи більше) всі аеродроми розбомблені. Скрізь паніка, почалася війна. Мені треба підготуватися". І він поїхав заправляти машину та купувати їжу”.
Так родину Гринько проводжали з України в Америку
Через обстріли родина Гринько в той же день перебралася до будинку мами Гліба — там міцніші стіни та капітальний підвал. Тоді найменшому Луці був рік і один місяць. Наталія каже, вони знали, що можуть виїхати, бо є куди: родичі в Черкасах, друзі в Естонії та Америці, знайома у Таллінні, яка б допомогла з розселенням.
“Я була готова їхати. Були готові їхати діти. Не готовий був їхати чоловік. Гліб відчував відповідальність за свою маму, будинок, пасіку, за те, що він тут залишає. Це дуже важко — розриватися між відповідальністю і безпечним місцем для своєї родини. Ми відкладали свій від'їзд дуже довго. Виїхали тільки наприкінці березня, бо чотири тижні вирішували — куди їхати, їхати чи не їхати. Для чоловіка цей вибір був надскладним”.
Наталія розповідає, що вони дуже боялися не встигнути виїхати з міста та покинули Покровськ наприкінці березня, коли дуже масово виїжджали люди.
“Поїхали машиною. Змогли взяти стільки, скільки туди влізло речей. Зверху ще чоловік придумав такий багажник, ми туди поклали візочок дитячий, каністру з паливом, валізи ще якісь. У мене було таке відчуття, коли ми прощалися з домом, де жили з 2019 року, що це назавжди”.
Першу ніч провели у друзів в Дніпрі, робили багато зупинок, аби дітям було максимально комфортно їхати. Кілька днів жили в Кременчуці, потім вирушили в Черкаси.
“У Черкасах живуть двоє двоюрідних братів із сім'ями. Я просто зателефонувала до брата Олександра і запитала, чи зможемо ми у них зупинитися на день чи ніч, щоб потім їхати далі. Він сказав: "Ви можете залишитися на стільки, на скільки вам потрібно". На той час моя старша сестра Марина з двома дітьми вже жила у них в Черкасах близько двох тижнів. Вона виїхала з двома дітьми зі Слов'янська. Тож наступні декілька місяців — з кінця березня і до кінця листопада, ми прожили у Черкасах”.
Але час плинув, родина розуміла, що треба їхати, кудись, де буде безпечніше для дітей.
“Наш друг Дмитро, який сам з Донецька і живе наразі в Америці, запропонував нам спробувати переїхати до Канади. Ми якось за цю можливість вчепилися, розглянули її досить серйозно. Я заповнила документи на отримання візи. Ми з чоловіком їздили на біометрію до Молдови. Ми знали, що, мабуть, поїдемо в Канаду. Багато українців туди виїхали. Я бачила, що там є українська діаспора, що людей підтримували перший час. Розуміли, що це дасть нам можливість розвитку, бо в Україні було дуже важко не тільки морально, було важко і матеріально”.
Перше інтерв’ю Наталії в Америці
Наталія каже, деякий час вони виживали за рахунок виплат ВПО та допомоги міжнародних організацій.
“Ми думали, що треба рухатися далі, бо найближчим часом фінансова ситуація для нашої родини не покращиться. А ще мені прийшла думка, що треба взяти племінницю Марію разом з нами. Їй вже було 18 років, у червні виповнилося. Вона навчається в Харкові в університеті на другому курсі, але навчання дистанційне. Я їй якось запропонувала поїхати разом з нами, спробувати отримати новий досвід. Найважче це рішення далося моїй сестрі — відпустити свою доньку”.
Після цього родина посилено почала вивчати англійську та готуватися отримати візи і їхати до Канади.
Неочікуваний переїзд до Америки
“Одного вечора нам зателефонував Дмитро, наш друг. Він розповів, що в Америці теж програма відкрилася для українців. Але він казав, що там не буде можливості залишитися у майбутньому, якщо захочемо. Можна тільки на два роки з можливістю працювати, але дозвіл на роботу можна чекати декілька місяців”.
Також Дмитро окреслив чимало переваг, які обіцяє програма для українців.
“Він сказав: "Ви знаєте, я не знаю, що буде через два роки тут, але я намагатимусь зробити все від мене залежне, щоб ви тут почувалися комфортно. Тут я зможу вам допомогти. Може ви все-таки розглянете варіант їхати в Америку?". Він нам перелічив, які є види допомоги: буде допомога з орендою житла, буде допомога коштами на харчування, будуть готівкові кошти, діти одразу підуть до школи”.
Різдво в колі американських друзів
Після цього Наталія, Гліб їхні діти та племінниця вирішили їхати в Америку. Та щоб потрапити туди, родина мала знайти там спонсора, який буде готовий прийняти у себе українську родину і подати для цього відповідні документи. З пошуком спонсора допоміг Дмитро — доходу чоловіка вистачило, аби оформити запрошення на родину Гринько і їхню племінницю. І у Сполучені Штати Америки родина прибула 1 грудня 2022.
Добиралися з Києва до Варшави, а потім літаком до Америки. При цьому у родини було дві пересадки — у Парижі і Неаполісі. Зрештою українці добралися до міста Міннеаполіс, де розпочалася їхня нова історія.
Програми підтримки в Америці
"Влаштувалися ми в Америці добре. Але знову ж таки, завдяки нашому другу. Без допомоги друзів, родичів все буде дуже складно. Чому? Орендувати житло, можна сказати, майже неможливо без кредитної історії. Наше житло нам винайняв друг ще за місяць до нашого приїзду. Загалом він сюди покликав декілька сімей і їм допоміг з орендою житла. Він був нашим поручителем. Тобто він має фінансові зобов'язання — чи ми будемо тут жити рік, чи раніше з'їдемо”.
Наталія розповідає, що житло в гарному районі, поруч школи та магазини. Згідно з програмою підтримки, родині Гринько оплачують житло за 3 місяці.
“Кажуть, є якісь інші програми, вони не компенсують повністю оренду житла, але буде надаватися допомога. Поки що за житло ми свої гроші не платили. Коштує наша квартира 1730 доларів на місяць. Квартира — 3 спальні, називається three bedrooms, і одна велика кімната гостьова, 2 санвузли. Як на мене, дуже комфортні умови. Опалення газове, гаряча вода, сушарка, пральна машина, мікрохвильовка, посудомийна машина, тобто є все”.
Ще одна допомога українцям — на харчування.
“Це називається фудстемпи. Така допомога залежить від кількості людей в сім'ї. У нас троє дорослих і троє дітей, загальна допомога на харчування — 1330 доларів на місяць. Ці гроші на картці. Ними можна розраховуватися в магазині тільки за продукти харчування. Допоки ми не отримали ці гроші, купівля продуктів була справжнім стресом, бо продукти коштують дорого. Звичайне печиво коштує 4 долари, це 150 гривень. Але з допомогою цих фудстемпів ми якось видихнули. Ця допомога дається на пів року, потім її розмір може переглядатися”.
Але є певні “але”, говорить Наталія. За її словами, як тільки родина отримає понад 3700 доларів після вирахування всіх податків, то необхідно про це повідомити відповідні установи, тоді цю допомогу на харчування або зменшать, або скасують.
“Є ще готівкова допомога — кеш. Вона надається чеком. Ці гроші можна покласти на рахунок у банку, а можна зняти готівкою. На нас шістьох ми отримуємо 720 доларів на місяць. Готівкова допомога розраховується окремо на дітей і дорослих, але разом маємо стільки. Окрім цього у школі для дітей безплатне харчування. Але безкоштовно можуть харчуватися діти з тих родин, які отримують фудстемпи, як ми. Про це ми вказали у спеціальній формі”.
Окрім того, є медична допомога українцям. Жінка наголошує, що медицина в Америці дуже дорога.
“Допомога з медичним страхуванням Medicaid. Вона покриває всі візити до лікаря, процедури, щеплення, аналізи. Ми тільки-но отримали ці картки поштою і ще не користувалися, але без страховки медична допомога коштує дорого. Коли ми приїхали, у нас був огляд у лікаря й у Луки була велика манту на руці. Йому зробили рентген, щоб унеможливити туберкульоз. Потім поштою прийшов рахунок за цей рентген — 40 доларів”.
По прибуттю до штатів треба обов’язково пройти медичний огляд у клініці
Дізнатися про різні види допомог українцям можна через спеціально створений Refugee-центр.
“У нас є свій кейс-менеджер. Вона сама з України. Живе багато років в Америці, має громадянство. Її звати Люба. Вона нами опікується поки ми не маємо власного транспорту. А це дуже велика проблема! Вона нас возить, якщо нам потрібно в лікарню або в міграційний центр”.
Аби працювати, потрібно не лише знати мову, а й мати дозвіл.
“Раніше дозвіл на роботу коштував більше 400 доларів на людину. Цей дозвіл потрібно було заповнювати на кожного члена сім'ї, на дітей також. З 5 грудня є нововведення, дуже приємне для нас — тепер дозвіл можна зробити онлайн і цілком безкоштовно, заповнивши відповідну форму. Гліб займався у нас цими питаннями. Він вивчив в YouTube, як треба заповнювати. Заповнив на себе, мене і Марію. Нас викликали до міграційного центру, ми здали відбитки пальців і через п'ять днів вже отримали картки з дозволом на роботу. Від заповнення форми до отримання карток пройшов місяць”.
Наталія каже, хоче найближчим часом знайти роботу та реалізуватися, але поки вдома з Лукою.
“Зараз наша Марія вже неповний день працює. Наш друг Дмитро допоміг їй з роботою у своїй компанії. Вона знає англійську і це пришвидшило її працевлаштування. Гліб теж виходить на роботу. Поки якісь початкові роботи, бо знання мови ще не дозволяє, але люди щиро хочуть допомогти йому влаштуватися, щоб він міг фінансово забезпечити свою сім'ю”.
Ще один важливий документ для проживання в Америці — Social Security number, скорочено SSN.
“Це твій номер, який потрібен також роботодавцю, щоб тебе влаштувати на роботу. Цей номер потрібен у дуже багатьох організаціях. Нам цей номер потрібно занести в банк, тому що коли ми відкривали рахунок, в нас ще його не було. Цей номер мені потрібен, щоб оформити допомогу на Луку. Є міжнародна організація, яка допомагає матерям з дітьми до 5 років. Я думаю, що це будуть гроші чи на окрему картку, чи чек на визначені продукти для дитини. Там потрібен номер Medicaid. Тобто один за одним всі документи зав'язані”.
Американський побут та добрі люди
“Нам багато допомагають прості люди. Приходять у гості, щоб познайомитися, підтримати. Для мене це незвично, адже нас завжди вчили, що ми маємо дбати про себе самостійно. Але люди тут допомагають щиро, приходять до нас родинами з маленькими дітьми.
І тепер у нас, окрім Дмитра, є ще один гарний друг — Келлі. Зараз вона допомагає українцям — збирає і відправляє до України теплі речі для жінок, чоловіків, дітей. Келлі багато років працювала на Донеччині у дитячих будинках. Має сама усиновлених трьох дітей, хлопчиків з України. Вони вже дорослі. Вона серцем з Україною, Донеччиною. Може, це її привело і так надовго залишило у нашому домі. Вона допомагає майже всім. Вона та Дмитро”.
Наталія розповідає, люди допомагають речами, меблями, їжею, посудом.
“Келлі нам подарувала комплект тарілок. Вона перед цим запитала, чого у нас немає, а у нас нічого не було. Завдяки їй, завдяки допомозі людей, які про нас дізналися через неї, у нас тепер є майже все. Допомагають вчителі з Віриної школи. Вони самі запитали, що потрібно. І ось 13 січня прийшли вчителі, чоловік з дружиною, вони разом працюють у Middle School, самі купили шкільний стіл, стілець, дошку для прасування. Це дуже радує і якщо б ми знали, що так буде, ми не їхали такими напруженими в невідомість. Бо ми зараз почуваємося, як вдома”.
Вірини вчителі придбали учбовий стіл і стілець і привезли ці меблі до квартири.
Школа дуже відрізняється
“Американська школа це моя така особлива любов, тому що її полюбили мої діти”, — розповідає Наталія.
Старша донька Віра ходить до середньої школи Middle School. Їй дуже подобається ставлення вчителів до дітей.
“У нашій українській школі траплялося, коли вчителі неповажно себе поводили, ставилися до дітей не толерантно. Вірі подобається навчання. Усі заняття відбуваються з допомогою ноутбуку, дітям не потрібно тягати купу книжок. Вірі, наприклад, завдання з математики легші, ніж в українській школі, і тести, каже, легші. А ще їй дуже подобається урок "Наука", де фізина і хімія пов'язані. Заняття цікаві. Є лабораторні роботи, які діти роблять разом і теж у ноутбуці”.
Окрім того, в американських школах дуже відрізняється підхід до харчування.
“Вірі дуже подобається їжа. Їй подобаються піца, шоколадне молоко, фрукти, салати. Не знаю, можливо, це тому, що вік такий підлітковий і хочеться чогось нового, але я бачу, що їй дійсно подобається в американській школі”.
Загалом, Наталія говорить, що в школі акцент на тому, аби дитині подобалося вчитися та пізнавати щось нове.
“Ладі теж подобається. У неї багато друзів. Вона з ними спілкується через перекладач. На уроках музики вони сидять на підлозі, грають на музичних інструментах. Вони гуляють на вулиці. У них дуже весело проходять заняття, можна навіть сказати — по-домашньому. Дечого я не розумію — наприклад, як їсти на уроках чи приходити в піжамі на уроки. Але, я так розумію, що дітям таке дозволяється, їм не роблять зауважень. Зараз проблем у школі у нас нема. Тепер у нас інша проблема — коли вихідні й діти дома, їм хочеться до школи”.
Водночас діти в школі проводять практично весь день.
“У Віри уроки починаються ще о 07:45 і закінчуються аж о 15:00. У Лади — з 08:30 до 16:00. Тобто майже увесь день вони в школі. Я задоволена і їм подобається. Я розумію, що те, задля чого ми їхали — заради дітей, їхньої освіти — це виправдалося. Але ми продовжуємо навчатися в українській школі. Віра робить самостійно завдання. На уроках вона майже не присутня, бо уроки відбуваються, коли у нас ніч. Завдання її я майже не перевіряю. Вже якось довіряю. Раніше перевіряла. А з Ладою нам складніше. Займає більше часу. Ми з нею разом розбираємо матеріал. Разом щось виконуємо. Вона читає, я перевіряю. Намагаємося виконувати все вчасно. До уроків теж вона не долучається онлайн, тому що вони вже після дванадцятої години ночі”.
Якщо є можливість, треба пробувати
Наталія говорить, тим, хто вагається — виїжджати чи ні, слід спробувати, щоб потім не думати: "А може б вийшло? А може б не вийшло?".
Родина Гринько зараз мешкають в місті Омаха, штат Небраска. Наталія та Гліб вдячні американцям за все, що ті для них роблять.
“Американці слідкують за новинами з України. Вони з нами говорять про Україну. Вони, допомагаючи нам, вважають, що вони допомагають Україні. Я думаю, що скрізь таких людей багато. Може там, де багато людей, то може бути й менше допомоги, тому що резерви тих, хто допомагає, вони не безмежні”.
Свої в Telegram 
