Ця війна — найбільш задокументована у світлинах і відео. Фотографи про шок-контент та реакцію світу
Фотоархів війни в Україні Ukrainian Warchive провів онлайн-дискусію з фотографами про самоцензуру під час висвітлення війни. Серед спікерів був фотограф Associated Press Євген Малолєтка, відомий знімками Маріуполя, Бахмута та інших гарячих точок України.
Довідка Свої: Ukrainian Warchive — це онлайн-архів фотографій, що документують війну росії в Україні. Мета проєкту — збереження фотографічної спадщини та пам’яті про війну на майбутнє.
Про цензуру
Їхні фотографії тиражуються у світових ЗМІ: фотограф-фрілансер Михайло Палінчак, фотограф Associated Press Євген Малолєтка, фотограф та більд-редактор Zaborona.com Іван Чернічкін. Всі вони говорили про роботу в умовах війни, цензуру, редакційну політику та фотографії, які чекають свого часу.
“Є національна цензура в різних країнах. Я, наприклад, також особисто стикнувся з тим, що Німеччина та Австрія цензурують зображення, які можуть шокувати. В них це винесено за дужки. Тобто напівавтоматично вже знають, що на телебаченні це не можна показувати, вони це заблюрюють.
В мене був прецедент — редакторка відмовилась категорично показувати зображення мертвих тіл з Бучі, але не просто обличчя показувати, а взагалі десь далеко. Тобто є національна цензура і вона різниться в різних країнах по-різному.
Щодо моєї практики, маю власне правило — краще зняти, ніж не зняти. Тобто я намагаюся знімати все, що бачу або що дозволяє в нашій ситуації законодавство і місце, в якому я працюю. Інша справа в публікуванні, і це вже інше питання — публікувати це зараз, наступного дня чи відкласти взагалі в стіл для історії на майбутнє. Тут немає якогось загального правила, на жаль. Ти вирішуєш за обставинами, в яких ти знаходишся, в яких відбуваються зйомки й також контекст загальнонаціональний інформаційний на це впливає” — розповідає Михайло Палінчак.
“Я меншою мірою щось знімаю. Більше вибираю і цензурую інших. Тут я можу погодитись з Михайлом, що велику роль у цьому всьому зіграли соцмережі. Вибудовування якихось правил по цензуруванню зображень, фотографій, така надмірна опіка над глядачем формується уже не перше десятиліття. І ми прийшли до того, що тепер найболючіші теми, вони цензуровані якимось національним законодавством, соцмережами”, — говорить Іван Чернічкін.
Фотографи говорили про те, що, напевно, зараз задача медіа — показати глядачам реальність і навпаки перестати займатися цензурою зображень.
“Журналісти, які працюють в полі, які займаються безпосередньо першим відбором матеріалу перед тим, як надіслати його редакторові, самі дуже сильно фільтрують той чи інший матеріал”, — додає Євген Малолєтка.
На його думку, перш за все від фотографа залежить, що побачить редактор і не все, що він побачить, дійде до публікації.
“Я стикався з багатьма моментами, коли я приносив зйомку, надсилав її в редакцію і її просто забраковували, бо редакція вважала, що "це занадто" — вони так кажуть. В тебе є інші фотографії, які ілюструють те саме, але не так жорстоко. Але ми, люди, які безпосередньо в полі знаходимося і бачимо все, хочемо показати, як воно було насправді. І тут є ця етична дилема”, — продовжує Євген.
Тіла солдатів видно у військовій машині на дорозі в Бучі, 1 березня 2022
Звичайно, фотографи говорять й про цензурування з військової сторони — те, що не можна показати на зараз поки відкладено “в стіл”, аби після перемоги України показати реалії війни, без прикрас. Це стосується не тільки блокпостів, стратегічних точок розміщення, а й навіть поранених бійців.
“Я вважаю, що є багато фотографій, які, по-перше, з часом можуть набути додаткової цінності, а по-друге, все ж таки соціальні мережі і новини — це не єдиний канал розповсюдження фотографій, в тому числі документальних”, — додає Михайло Палінчак
Поля біля Слов'янська, червень 2022 р.
Також говорили й про тих фотографів, що пішли зараз на фронт.
“Не варто забувати, що багато фотографів, навіть серед наших воєнних, пішли воювати. Я, наприклад, знаю таких фотографів, які воюють зараз з автоматом. Вони були спочатку в Київській області, зараз на сході, і я ще не бачив жодної фотографії від них. Хоча я знаю, що вони знімають, але коли це буде опубліковано — не відомо. Всьому свій час”, — продовжує Михайло.
Про жорстокість у медіа
Ми всі з першого дня бачили жорстокі кадри війни. Задумайтеся, чи могли б ви так оперативно бачити звірства окупантів в Бучі, Ірпені, Чернігові, Харкові, Маріуполі та Сєвєродонецьку ще умовно 50 років тому? Ні. Однозначно, ні. Фотографи говорили й про те, наскільки жорстокими були їхні перші кадри з 24 лютого 2022 року.
“Ми вже не бачимо таких сильних фотографій, як це було в перші півтора-два місяці війни, коли був шквал жорстоких зображень. Ескалація на цивільне населення зменшилася. Тому ці перші кадри стали для мене більш жорсткими та сильними. Я думаю, кожна така фотографія чи відео якогось брутального моменту, коли ти бачиш кров, коли ти бачиш такі руйнації, коли ти бачиш сильну емоцію на фотографіях, важлива”, — говорить Євген Малолєтка.
Сергій, батько підлітка Іллі, плаче над мертвим тілом свого сина в Маріуполі 2 березня
“На другий чи третій місяць цієї війни вже з'явилися статті, що ця війна є найбільш задокументованою з точки зору фотографії, відео і, звісно, прямих трансляцій безпосередньо від тих, хто опинився на місці”, — зазначає Михайло Палінчак.
Палінчак говорить, що так склалося, тому що наша, українська, особиста зацікавленість, звичайно, більша, ніж була зацікавленість у будь-яких інших глобальних війнах.
“Надзвичайно важливим є той факт, що фотоапарат і відеокамера є у кожного, як і в плані покриття інтернету. Тому у нас є 85% всієї картинки. Тобто професійних фотографій насправді не так вже й багато, порівняно з аматорським відео і фотографіями, які викладають безпосередньо очевидці подій. Тому і говоримо про те, що це найбільш задокументована війна у світі”, — підсумовує Михайло.
Анастасія Ярашова плаче, обіймаючи дитину в коридорі лікарні Маріуполя, 11 березня. Інша дитина Анастасії загинула під час обстрілу міста
На думку Євгена Малолєтки, війна в Україні є найбільш задокументованою завдяки технічним засобам, які зараз доступні кожному.
“Плюс самі люди і самі військові почали транслювати те, чого раніше не робила сама армія — почала транслювати, як іде знешкодження техніки, вбивства солдат за допомогою тієї чи іншої зброї. Раніше такого не було і ця тема була під забороною, щоб не показувати вбивства. А зараз це використовується і в пропагандистській інформаційній війні. Ми маємо зараз таку шалену кількість матеріалів з дронів, зі снайперських рушниць і т.д. Чого раніше в принципі ми не бачили. Це те, що зараз задає тренд і не просто тренд, це виходить, що російсько-українська війна показала тренд, що можна це показувати. Інші країни зараз вивчають цей метод і беруть собі теж на озброєння”, — говорить Євген.
Так виносять поранену вагітну жінку з постраждалого внаслідок обстрілів пологового будинку в Маріуполі 9 березня. Дитина народилася мертвою. Через півгодини померла і мати
Водночас, Палінчак додає, що такий об'єм приголомшливого контенту призводить до черствіння медіа і людей.
“Тобто чим далі, тим більше потрібен шоковий контент, щоб про це написав увесь світ. Постійно якась ескалація потрібна для того, щоб знову нагадати, що в Україні війна і про неї написали на перших шпальтах”.
“У мене є така теорія, що просто люди люблять дивитися на кров, більшу частину часу”, — говорить Євген Малолєтка.
Про “табу” та мораль
Коли фотографи працюють в екстремальних ситуаціях, їм інколи доводиться робити вибір між допомогти та зробити кадр.
Дівчинка в одному з перших евакуаційних потягів з Києва, 25 лютого 2022 року
“Для мене, коли ти працюєш на місці, як журналіст, то перш за все — ти людина, а потім журналіст і потім ти виконуєш свої професійні обов'язки. Дуже часто трапляється, що твоя допомога наразі потрібна і ти допомагаєш, ти відкладаєш камеру і робиш. От ти бачиш, що потрібно це швидко зараз зробити, наприклад, донести людину, і не думаєш про те, щоб зняти. Або ти бачиш, що атмосфера досить агресивна, і тобі краще допомогти, аніж діставати камеру і дратувати когось. Іноді ти працюєш в таких умовах, де достатньо людей для допомоги, і твоя робота має бути сконцентрована над тим, навіщо ти туди прийшов”, — розповідає Євген Малолєтка.
І, звичайно, є ситуації, коли фотограф не може зробити знімок, бо це суперечить внутрішнім моральним нормам. Для Івана Чернічкіна це однозначно зґвалтування, для Євгена Малолєтки це також зґвалтування, а ще — страта.
“Все залежить від ситуації. Євген сказав про страту і я згадав Нюрнберзький процес у Києві, коли прямо на Майдані, німців колаборантів, яких стратили під час Другої світової війни”, — додає Михайло Палінчак.
Він також говорить про те, що бували випадки, коли фотографів просили відкласти камери.
“Якщо мене просять не знімати, була така ситуація, я нещодавно знімав поховання і близька людина покійного попросила пресу, тобто не тільки мене, не знімати, я йду, щоб не хвилюватися, що я щось не зняв. Дійсно, дивлячись яка ситуація, якщо просять не знімати, то я вимикаю камеру і не знімаю”, — додає Михайло.
Бородянка, 6 квітня 2022 року
“Так, таке трапляється. Був вибух газу і ми теж приїхали на поховання дівчинки. Родичі теж нас попросили не знімати, і всі, хто приїхав, розвернулися та поїхали. Якщо тебе просять не знімати і ти розумієш, що це не та річ, яка щось змінить в історичному контексті, то немає сенсу дратувати своїм фотоапаратом, собою оточуючих. Простіше розвернутися і піти. Залишити людей з їхнім горем наодинці”, — говорить Іван Чернічкін.
“В принципі завжди хочеться багато всього робити й багато де бути та багато що знімати, але не завжди це вдається. Іноді дійсно дратувати когось — точно не варіант, може зашкодити. Але все залежить від того, чи дійсно воно того вартує. Потрібно все зважувати, щоб був баланс. Ти маєш розуміти чи варто тобі діставати камеру, чи ні. Це дійсно завжди така дилема і ти постійно себе питаєш: "А чому я не зняв? Чому ти там не був? Чому не дочекався?". Все залежить від того, наскільки тобі це важливо в такій ситуації, все залежить від самого себе. Наскільки мені чи суспільству важливо добути цю інформацію”, — підсумовує Євген Малолєтка.
Свої в Telegram 
