Захисниця Маріуполя Катерина Скопіна бореться за родину. Чоловік — у полоні, донька досі в окупації

Катерина Скопіна разом з чоловіком – військові медики. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, вони стояли на захисті рідного Маріуполя. А до цього привезли свою маленьку доньку Анну-Марію до батьків чоловіка. Ті мали вивезти дівчинку до батьків Катерини на безпечну територію. У квітні Катерина з чоловіком потрапили у полон. Єдине, що допомагало триматися – впевненість, що донька у безпеці. 6 грудня в рамках обміну, Катерину повернули в Україну. З’ясувалося, що батьки чоловіка не перевезли дитину й досі утримують її на окупованій території. Тепер замість реабілітації Катерина розпочала боротьбу за родину.
На захисті рідного Маріуполя
Катерина служить з 2013 року — відколи вступила до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. За фахом вона — військовий медик-психолог.
«У 2016 році підписала перший контракт і служила в Запоріжжі. Після декретної відпустки перевелася до рідного Маріуполя у 56-ту бригаду. Згодом підписала контракт з Командуванням Медичних сил Збройних сил України, стала офіцеркою командування Маріупольського шпиталю».
Відтоді Катерина служила в Маріуполі.
«А потім розпочалася повномасштабна війна. Хоч офіційна дата початку 24 лютого, для нас вона почалася 21-го. В той день мене й мого чоловіка, який теж військовий медик, викликали по бойовій тривозі».
Наступного дня чоловік Катерини відвіз їхню тоді ще 5-річну доньку Анну-Марію в село до своєї матері. Згодом передав ключі від квартири, машини та гаража своєму батькові.
Катерина з родиною
«До цього ми заправили автівку. Була домовленість, що свекор на нашій машині відвезе онучку до міста, де живуть мої батьки. Ми забезпечили їх всім необхідним для подорожі. Тож, заспокоївшись, що донька буде у безпеці, ми повернулися до своєї роботи — порятунку життів».
Якщо до початку повномасштабного вторгнення Катерина займалась роботою в основному з особовим складом, то після 24-го лютого її сфера діяльності змінилася.
«Ми постійно чергували на оглядових майданчиках. Вели облік та направляли людей до лікарень, де розміщувалися наші військові медики. Так, наші лікарі допомагали нашим захисникам і цивільним, які отримали поранення, в різних лікарнях нашого міста».
Коли на шпиталь, де була Катерина її чоловік та особовий склад шпиталю, росіяни скинули бомбу, всі були вимушені покинути будівлю.
«Командир ухвалив рішення передислокуватися на території заводу. Так ми опинилися на заводі імені Ілліча. З собою вивезли все медичне обладнання, медикаменти та тилове забезпечення. На новому місці розгорнули операційну. Умови були дуже важкі, деколи особовий склад відпочивав на підлозі, бо в пріоритеті були поранені».
В середині березня кількість поранених і тих, хто отримав травми, значно збільшилася. Катерина згадує, були моменти, коли вони не спали по декілька діб. Але робили все, що в їхніх силах, аби врятувати людей.
«Ситуацію ускладнювало і те, що нам постійно доводилося змінювати своє місце дислокації. Бо росіяни вже заходили на територію заводу. Вони хотіли вбити нас разом з пораненими, хоча це суперечить Женевським Конвенціям. Та й в полон не мали права нас брати. Але вони не дотримуютьтся жодних законів».
Всупереч Конвенціям
Вранці 12 квітня Катерина прокинулася від того, що не було чим дихати. З’ясувалося, що російський танк руйнує їхню будівлю.
«На ковдрі зеленою фарбою хлопці написали «300» і вивісили це на даху. Думали, якщо росіяни побачать напис, перестануть гатити. На деякий час настала тиша. А потім повідомили, що нас захопили і беруть у полон».
Спочатку Катерину та її чоловіка вивезли у СІЗО до Кам’янська, потім утримували в Сартані, що під Маріуполем.
«Мені вдалося домовитися, щоб нас з чоловіком та ще кількома побратимами, чиї дружини також були з нами, посадили в один автобус. Так нас всіх вивезли до Оленівки. Там я пробула тиждень, аж доки мене не переправили до Таганрогу».
Коли Катерину вивозили в Таганрог, казали, що буде обмін. Але то була чергова насмішка з боку росіян.
«Чоловіка також привезли в Таганрог. Я чула, як називали його прізвище, він щось відповів. Потім йому затягнули руки стяжками, одягли на голову мішок та заклеїли скотчем очі. І це було востаннє, коли я чула його голос. Згодом з’ясувалося, що його вивезли в інше місце, вглиб росії».
5 грудня Катерину та інших жінок почали вивозити у невідомому напрямку. Куди — ніхто нічого не казав.
«Ми не бачили дороги. Але згодом я почула гул і зрозуміла, що ми в аеропорту. Тоді з’явилася думка: або це обмін, або — везуть засуджувати».
Після літака всіх пересадили в автобус. Куди їхали — невідомо.
«Наступного дня нас теж везли автобусом. Як автобус зупинився, по рації передали, щоб люди у формі та зі зброєю виходили. Згодом в автобус зайшов чоловік. Сказав: «Підіймайте голови, вітаємо на рідній землі! Слава Україні». Ось тоді, коли почула звернення українською, зрозуміла, що ми вдома. Це було 6 грудня».
Боротьба за родину
Коли Катерина та інші звільнені захисники пересіли в автобус, вона попросила у водія телефон.
«Я одразу набрала маму. Вона взяла трубку і навіть попри те, що телефонувала з незнайомого номеру, вона одразу закричала: «Катю, це ти?». Мабуть, щось відчувала. Я привітала її зі святом і одразу попросила покликати доньку до телефону. Коли я дізналася, що Анна-Марія і досі у батьків чоловіка на окупованій території, була шокована».
Мама Катерини повідомила, що онучку не віддали.
«Я одразу почала телефонувати батькам чоловіка. І в розмові зрозуміла, що вони не планували повертати дитину. Я зверталася до Міжнародного Комітету Червоного Хреста, національної поліції, СБУ, різних правозахисних організацій. Але всі вони говорять, що нічого не можуть зробити доки Маріуполь знаходиться під окупацією. Сповістили, що займатимуться питанням, але конкретних відповідей я ще не отримала.
Тоді я звернулася до уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, до віце-прем’єр-міністерки Ірини Верещук. У них вже були вдалі кейси повернення дітей з тієї сторони. Офіс омбудсмена запевнив мене, що вони почали роботу з повернення дитини, ведуться перемовини з тією стороною. Я дуже сподіваюся на їх допомогу».
Маленька Анна-Марія і досі перебуває в окупації
На зв’язок з Катериною виходить сестра чоловіка, яка також підтримує своїх батьків, які утримують в себе дитину.
«Вона пише, щоб я сама приїжджала в Маріуполь за донькою. Але я не можу цього зробити, бо я досі лишаюся чинним військовим медиком. Я прошу привезти дитину до першого українського блок-поста. Там я зустріну її. Але кожного разу вони знаходять причину, щоб цього не робити».
31 січня в розмові з мамою чоловіка Катерина дізналася, що дитині оформили російське громадянство.
«Взагалі не розумію, як вони це провернули. У дитини є живі батьки. Це порушення всіх існуючих норм міжнародного права. Яким чином російська сторона видала їм ці документи — лишається тільки здогадуватися. Цьому маю одне пояснення: вони просто оформили якісь документи задля отримання виплат».
Якщо раніше Катерина могла поговорити з донькою телефоном, то тепер свекри заблокували всі її сторінки та номери.
Попри те, що наразі Катерина проходить реабілітацію, повноцінно відновити здоров’я вона не може, бо постійно думає про доньку та чоловіка. Тепер її життя перетворилося на боротьбу за родину.
«Дуже важко відновлюватися, коли твої думки постійно там, коли серце твоє крається від очікування. Постійно у стресі через доньку та чоловіка. Лише 27 січня я побачила відео з ним на одному з телеграм-каналів. Там він передавав привіт нам, казав, що кохає мене та донечку, що дуже скучив за нами і казав, що з ним все «добре». Але стан в нього дуже жахливий. І моральний, і фізичний.
Катерина чекає на донечку та чоловіка
Катерина ділиться, поки вони були в полоні, всіма пошуковими документами займалися її батьки та тітка чоловіка. Свекри не робили нічого. Навіть щось з’ясувати не намагалися, а тепер взагалі займаються маніпуляцією через дитину.
«Я у відчаї і не знаю, як витягувати доньку та чоловіка. Я звертаюся до всіх офіційних структур України, до влади, до Президента! Мені не потрібні ні нагороди, ні щось інше! Допоможіть мені повернути мою родину — це моє найзаповітніше бажання».

