Всі чоловіки у моїй родині — військові. Батько загинув, а брат досі в полоні

Окупація Донецька і переїзд до Маріуполя

Анастасія Манчук народилась у Донецьку. У 2014 році їй, як і багатьом українцям, через окупацію довелося залишити все і поїхати з рідного міста. Нове життя Анастасія розпочала у Маріуполі, тут придбала невеличкий будинок, де жила зі своїми батьками та бабусею.

“Мій батько спочатку служив в ЗСУ, а потім пішов до лав “Азову”. Так само і брат. З Донецька забрали маму батька, яка хворіла на рак. Бабуся померла у 2019-му, так і не дочекавшись деокупації рідного міста. Тато на той час був у гарячій точці і не встиг востаннє подивитись в очі своїй рідній людині. Запізнився всього лише на дві години. Тоді життя забрало вперше у мене близьку людину”.

Анастасія МанчукАвтор: архів Анастасії

У Маріуполі Анастасія зустріла свого майбутнього чоловіка, який на той час служив у лавах “Азову”. У 2018-му вони присягнули один одному на вірність. Через рік у подружжя народилася донечка Олександра.

“22 лютого чоловік каже: “Почнеться війна. Я маю виконати свій обов’язок, я маю піти заради вас, заради майбутнього кожної дитини в Україні!” Я підтримала його, бо ці люди з “Азову” — вони бійці, вони леви, вони підуть на смерть заради нас. Вони безстрашні! Я захоплююсь кожним чоловіком з полку. І мені пощастило бути дружиною одного з них. 24 лютого. Сумка вже зібрана і вуаля — почалась наче війна. Хоча насправді вона йшла вже вісім років. Вони знали, вони всі ці роки тренувалися і готувалися до такого масштабу!”

Підвал у Гостомелі: мене від стресу нудить, а донці сняться кошмари

З донькою та сумкою необхідних речей Анастасія поїхала до батьків чоловіка у Гостомель, там за два тижні до повномасштабного вторгнення вони придбали квартиру. Здавалося, що тут буде безпечніше, ніж у Маріуполі.

“Було трохи смішно, коли я визирала у вікно, а люди о шостій ранку сідали в свої автівки з валізами і кудись їхали. Я собі думала: "Хіба це може статися зі мною вдруге?" І поки я так думала, пройшло три доби і почалося. Коли закінчилась вся їжа, батькам довелось йти шукати магазини, які вже давно не працювали. На своєму шляху вони бачили розстріляні машини з вбитими чоловіками та жінками. Жах. Але то був лише початок”.

Анастасія згадує, як тільки вибухи — одразу з маленькою донькою спускалася у підвал. А там дуже багато діточок і наляканих жінок.

Анастасія з донькоюАвтор: архів Анастасії

“Ніколи не забуду цих слів, коли хтось дізнався, звідки я родом, махали рукою і з цією мерзенною усмішкою говорили мені: “Ааа, так ты из Донецка, привыкшая уже. Чего тебе бояться?” А ще смішно було, коли щоразу підбігали до мене і питали: “А це від нас полетіло чи до нас?” Наче я експерт в цьому”.

Чотири ночі Анастасія з донькою спали у підвальній комірці. Гидка шпаклівка на стінах в'їдалася у легені. Вони прокидались вже зі смаком цієї шпаклівки у роті. Підлога з бетону. Каже, що від бетону їх розділяв каремат і ковдра, спали одягнені і взуті. Щоразу, коли був десь поруч прильот, жінка думала: “Боже, тільки б ці вісім поверхів не впали на нас”. Дворічній Олександрі стали снитися кошмари — вона раптово прокидалася і голосно кричала, при цьому все її тіло тремтіло. Так буде продовжуватися щоночі, протягом двох з половиною місяців.

Я раніше не розуміла, як у фільмах людей від стресу нудить. Тоді у Гостомелі я і зрозуміла — за 10 днів мінус п'ять кілограмів

“Кожного дня думаю: "Ще трішки і кінець". Але читаю новини і розумію, що стає тільки гірше. Пишу чоловіку. Вибачаюся за все на світі, розумію, що шанс побачити дуже маленький. А він мені у відповідь: “Я поряд! Ми недалеко!” Хоча б його там не вбили, один з нас мав би жити, щоб дитина не залишилася сиротою”.

Я свій!

4 березня Анастасія прокинулася у підвалі з відчуттям, що треба звідти тікати.

“Не встигла я собі це сказати, як прийшла мати чоловіка і каже: “Батько сказав, що треба валити звідси”. Підіймаємось у квартиру, повільно щось робимо і раптом забігає батько з вулиці і каже: “ Їдемо вже! Ви речі зібрали?” Ми давай хапати, що перше потрапило під руки. Потім вже роздивилися — нічого з того, що треба, не взяли. Сідаємо у автівки, виїжджаємо. А мости всі підірвані! Виїхати — той ще квест. Дивлюсь у віконце і жахаюся, бо стоять ті розстріляні машини, ті будинки, а точніше те, що від них залишилося, і ридаю".

Перший блокпост з військовими і не зрозуміло — наші чи ні. Інстинктивно закрила собою дитину, а той військовий подивився мені у очі, доторкнувся до вікна і каже: “Я свій”

Родина дісталася до Бучі. Там біля однієї з церков збиралися люди, яким розповідали про евакуаційний маршрут. Сюди згодом прилетить ракета і загине багато людей.

“Тільки ми під’їхали, як почалася стрілянина з усіх боків, над головами полетіли ракети, а попереду черга з машин на три години. За цей час я посивіла, в прямому сенсі цього слова. Просила Бога, аби він врятував лише мою маленьку донечку. Тіло викручувало від жаху, наче мені повільно ламали кістки, нудило так, як ніколи у житті. Пишу останнє смс чоловіку, вибачаюсь за все, що було, пишу, що кохаю безмежно”.

Вісім годин вони їхали з Гостомеля до Києва. На деякий час оселилися у гуртожитку.

квартира батьків чоловіка у ГостомеліАвтор: архів Анастасії

“Батьки чоловіка побігли у справах, а я стою біля вікна і згадую очі того хлопця, який тихенько вигукнув: “Я свій!”, і ті гіркі сльози на моїх очах. Кажу вголос три слова: “Боже, нехай живе!”

Перериваючи цю трагічну мить, заходить знайома мами чоловіка мого і каже: “Настя, чего грустишь? Не стой там у окна, иди покушай! Почему ты игнорируешь меня? Не плачь, все хорошо, ничего страшного не произошло. У нас тут тихо, все, как обычно!” Розумієте — в Киеве все, как обычно.

Тобто, Ірпінь, Буча, Гостомель — пекло, мертві чоловіки, зґвалтовані жінки, закатовані діти, а в Києві — все, як зазвичай.

Від усвідомлення того, що таке саме було, коли я поїхала з Донецька, починаю ще більше плакати

Тому що у цих людей — що тоді, що зараз, у них все, як завжди”.

Мама все знала, але не сказала…

В ту мить Анастасія вирішує їхати куди завгодно, аби тільки дитина була у безпеці. Так вона з Олександрою опинилася у Польщі.

“Але всі мої думки були про рідних, які залишилися у Маріуполі. Мама з татом, чоловік, молодший брат. Всі чоловіки нашої родини — військові. Зв’язок з мамою зник 5 березня. Тато приїжджав додому і шукав її. “Жива!”, — сказав мені, а я благала його забрати маму звідти. Ще кілька разів батько привозив їжу і воду мамі. Але одного дня він сказав, що більше немає можливості приїжджати. З мамою, як і раніше, немає зв’язку”.

Батько АнастасіїАвтор: архів Анастасії

Наприкінці березня Анастасія отримала довгоочікуване смс від матусі: “Я у Бердянську”. З’ясувалося, що жінка тричі намагалася виїхати з Маріуполя. Чотири дні в дорозі — і нарешті на підконтрольній території.

“Мамі дивом вдалося вижити, бо коли в будинок влучив снаряд, вона була у підвалі і на неї лише штукатурка посипалася. І плаче. Я кажу, що новий будиночок збудуємо. З нами це ж не вперше. А мама: “Згадую той день, коли тато востаннє приходив. Він був такий гарний”. Як можу її телефоном заспокоюю. Але вона знала і не сказала…”

“Горан” загинув. Мені прикро…

Щодня, починаючи з 24 лютого, Анастасія писала татові. Коли видавалася вільна хвилинка, він відповідав. 22 березня донька отримала повідомлення: "Мене поранено, але живий. Плече та легеня. Якщо ускладнень не буду, я стану у стрій”. 30 березня зв’язок зникає.

Переписка з татомАвтор: архів Анастасії

“Він сказав, що Інтернету у них майже немає. Іноді дзвонив брат. Питала за батька, казав, що все добре. Час йшов, я жила з думками, що з моїми рідними все добре. Але вночі 22 квітня не спалося від думок: "Дивно брат знову дзвонив, а тата до телефону так жодного разу і не покликав". Написала у патронатну службу “Азову”, але сама навіть не здогадувалася, що на мене чекає…”

Патронатна служба:

— Він був на гелікоптері, який збили 31 березня (того дня чотири екіпажі вертольотів Мі-8 намагалися евакуювати з оточеного Маріуполя тяжкопоранених захисників міста. Проте вже коли бійців завантажили, а їх у кожному було по 20, і гелікоптери піднялися у небо, один з них збили російські окупанти. Інші “вертушки” дісталися до Запорізького аеродрому). Дивно, що мама не сказала вам.

Анастасія:

— Не розумію, про що мова? Де мій батько? Він у лікарні?

Патронатна служба:

— Андрій Шкворець з позивним “Горан” загинув. Мені прикро вам про таке казати, правда…

Та сама мить, коли серце зупиняється, коли стає так боляче, як ніколи. Тоді я зрозуміла, чому мама постійно плакала. Тоді все стало на свої місця. Біль пронизував до самих кісток

“Ті сльози вперше в житті були такі солоні. Вже пройшло стільки часу, а я й досі не можу оговтатись. І постійно чую батькові останні слова: “Я не знаю, як все складеться”. І все — його більше немає, мого любого татуся, моєї близької людини. Цей біль наче щоразу з новою силою заходить і виходить через мене. Наче повітря не вистачає. Наче я вмираю щоразу знову, і так по колу. Так життя вдруге забрало в мене близьку людину”.

Брат Анастасії у полоні вже 8 місяців. А тіло батька досі не знайшли…

Ці діти народилися і ще не бачили своїх татусів. Їхні батьки — захисники Маріуполя - зараз у полоні

Терміновий збір для поліцейського із Сєвєродонецька. Він втратив зір у бою на Луганщині

Нас шукали рідні, поки ми були у блокадному Маріуполі. 4 історії, які закінчилися хепі-ендом