Вони боронили кордон Азовського моря. У полоні росії зараз 139 прикордонників Маріупольського загону

Ольга чекає Сергія

“Перед полоном чоловік сказав: "Виховуй сина якомога краще”

Вона — корінна маріупольчанка, він приїхав у місто на узбережжі Азовського моря з Сумської області. У Маріуполі Сергій служив у 23-му загоні Морської охорони. У 2015-му Сергій і Ольга одружилися, а через п’ять років народився довгоочікуваний хлопчик Михайло.

“У мене була післяпологова депресія. От тоді я зрозуміла, що я обрала найкращого чоловіка, а також супер-татка для сина! Незважаючи на те, що Мишко був ще маленький, Сергій виховував його, як справжнього чоловіка: вони разом щось майстрували, рубали дрова, рибалили”.

Щаслива родинаАвтор: архів Ольги

В ніч з 23 на 24 лютого щасливе життя родини закінчилося. Як у мільйонів інших українців. Сергій, поки був зв’язок, благав дружину поїхати з Маріуполя. Але Ольга для себе вирішила — чекатиме коханого до останнього.

“Я з малим, моя мама та бабуся прожили в підвалі нашого будинку до 20 березня. Я все чекала Сергія. З кожним днем ставало все страшніше і я вирішила рятувати сина та їхати з міста”.

В середині квітня Ольга дізналася, що чоловік перебуває на "Азовсталі" разом з побратимами. Тоді їй вдалося Сергію навіть надіслати фото сина.

“Він писав, що все добре, але в деяких повідомленнях я дуже добре розуміла, що це зовсім не так. Чоловік завжди намагався відгородити мене від різних поганих новин, від усього, що могло б мене розхвилювати”.

18 травня, в день евакуації, Сергій подзвонив дружині.

Я вже знала, що кілька днів тривала евакуація. Я спитала: "Ти туди, куди і всі?". Сергій відповів: "Так"

“Я намагалася стриматися, але заплакала. Він сказав: "Не хвилюйся, все буде добре! Будь ласка, виховуй сина якомога краще, займайся ним".

Потім почалися страшні місяці очікування. Ольга згадує, як 21 вересня чекала на диво і слідкували за новинами про обмін.

“У багатьох ЗМІ говорили , що "усі герої вдома", але це зовсім не так, бо з заводу було евакуйовано 2500 людей. Мій чоловік підтверджений обома сторонами, але, на превеликий жаль, він досі не поруч. Сергій разом зі своїми побратимами ціною свого життя боронив Маріуполь. Я так само, як і інші жінки морських прикордонників, будемо боротися до останнього за своїх рідних. Я закликаю всю світову спільноту допомогти нам повернути наших чоловіків, синів, братів. Я не зупинюся і буду боротися за свого коханого чоловіка до останнього подиху!”

Катерина чекає Артема

“Якщо загину, стану для сина янголом-охоронцем”

У морській охороні Артем з осені 2018. Він завжди мріяв про службу у морі, перед тим, як став морським прикордонником працював на риболовних катерах у Бердянську. Восени 2019-го перевівся з Одеси до Маріупольського загону морської охорони.

“Перед початком повномасштабного вторгнення чоловік перебував постійно на службі: з 14 по 24 лютого ми бачилися всього двічі по дві години. Вдруге — за день до великої війни, тобто 23 лютого. Тоді нашому сину було тільки сім місяців, Артем прощався з нами не так, як завжди перед виходом у море.

Катерина і АртемАвтор: архів Катерини

Він вийшов з дому та зателефонував моїй подрузі, щоб вона прийшла до мене і ніколи не залишала. Артем все розумів, що буде, та нікому не розповідав. Хрещений батько нашої дитини також служить з моїм чоловіком у 23 загоні Морської охорони. На той час його дружина була на 9-му місяці вагітності. Кум також був на службі, увечері 23 лютого сказав дружині, щоб вона приїхала до мене і ми були разом”.

Катерина каже, почувши перші вибухи, вона і її подруга одразу зателефонували чоловікам. У відповідь — негайно виїжджайте з Бердянська. Натомість увечері 24 лютого частина 23 загону Морської охорони отримала наказ їхати у Маріуполь.

“Щоразу коли чоловік виходив на зв'язок, то запевняв, що все добре, все буде Україна і обіцяв повернутися. У квітні Артем зміг вийти зі мною на зв’язок через дзвінок з Вайберу на мобільний телефон.

Він прощався з нами, сказав, щоб я гідно виховувала сина. Та щоб син та племінник завжди знали і пам'ятали, що він стояв до останнього, боровся за їхню свободу. І якщо загине, то буде їхнім янголом-охоронцем

У чоловіка 1 березня 2022 року народився довгоочікуваний племінник, його сестрі під час бомбардувань в укритті пологового будинку у Київській області зробили кесарів розтин”.

Катерина згадує, як Артем, коли виходив на зв'язок просив, щоб вона з сином виїхала з окупації. Але жінка не могла так просто це зробити.

“Другого лютого дізналася, що у моєї мами рак 4 ступеню, нічого вже не можна було зробити. Розуміла, якщо я поїду, то я не зможу з нею попрощатися. Мама померла 14 квітня. Поховати в окупації на той час було важко: довелось шукати машину, їхати з села до Бердянська, щоб купити все необхідне, та в цей же день ховати одразу, так як у морг з села не забирали. Виїхати з дитиною змогла лише 3 травня. Вся дорога від Бердянська до Києва зайняла три доби. Нас не випускали з Василівки, змусили ночувати. На другу добу перебування у Василівці вже не було їжі і води, тільки ввечері вдалося вмовити, щоб випустили хоч з дітьми”.

Автор: архів Катерини

Коли Артем перебував на “Азовсталі”, йому вдалося вийти на зв'язок тільки тричі. Остання розмова довжиною тривалістю одну хвилину сталася 1 травня. Ще два повідомлення. 12 травня: “Ви виїхали? Зі мною та кумом все добре, живі, цілі”. 19 травня: “Я вас дуже кохаю, не знаю, коли вийду на зв'язок. Я і кум живі, цілі”.

“19 травня після обіду мій чоловік вийшов з території “Азовсталі” за наказом Головнокомандувача. Вже пішов дев’ятий місяці перебування у полоні. Нашому сину вже 1,5 роки. Він знає батька тільки по фото, дуже часто прикладає телефон до вуха та каже: “Алло, тату”. Від цього у мене розривається серце. У нашого кума син народився 17 травня в окупованому Бердянську, згодом їм також вдалося виїхати, на даний час малюку вже 10 місяців. Він жодного разу не бачив свого тата, а батько свого сина бачив один раз тільки на фотографії після народження”.

Людмила чекає Володимира

“В очах коханого я бачила страх. Страх за наші з сином життя”

На зміну Володимир заступив 14 лютого. Його дружина Людмила згадує, що чоловік подзвонив 24 лютого о 04:30, порадив зібрати необхідні речі і чекати його дзвінка.

“Я раніше не чула такої тривоги у його голосі, Володя не хотів мене лякати але вийшло все навпаки. Десь через годину він знов зателефонував і сказав, щоб ми швидко збирались та йшли до моїх батьків. А ще найстрашніші слова — почалася війна! Ми пішли до батьків, чоловік запропонував виїхали з міста, але я сказала, що буду з батьками, разом не так страшно. Ми не знали, що у Маріуполі буде таке пекло. Коханий сказав, що вони будуть їхати з міста, я дуже зраділа за нього. Мені було важливо, щоб він поїхав, тому що він військовий, а нам, цивільним, легше було б виїхати. Чоловік пропав на декілька днів, я, звісно, хвилювалась, але знала, що він вже не у цьому пеклі”.

Це бажання рідних полонених морських прикордонників, які боронили Маріуполь

28 лютого. Ранок понеділка. До будинку під'їхала машина, жінка вийшла на вулицю і не одразу повірила своїм очам. Перед нею стояв Володимир.

“Він сказав, що їх повернули. Я дуже міцно обійняла коханого і спитала, чи можна ще виїхати з міста? А у відповідь почула: “Ні, ми у ворожому колі”. Через кілька днів Володя знову приїхав з побратимом, привіз продукти. Тоді ми бачилися востаннє. А потім була ще одна зустріч. В очах коханого я бачила страх. Страх за наші життя”.

16 березня ту частину Маріуполя, де Людмила жила з рідними, ворог з особливою жорстокістю обстрілював і скидав авіабомби.

“В той день я ледве не загинула. Також з життям могли попрощатися син, брат, мої батьки і сусіди. Нас почали обстрілювати. Спочатку влучили у сусідній дім і батьки побігли допомагати їм. Потім ще приліт. Батько був на вулиці, він присів і бачив, як уламки бились об стіну будинку над його головою. А потім і в наш дім прилетіло. Я тільки спустилась до підвалу і через декілька секунд приліт”

Брата контузило, я голосно промовляю молитви, у дитини нервовий зрив — син кричить: “Тато, врятуй, тато, врятуй!

25 березня солдати ворожої армії Людмилу з рідними вивезли до фільтраційного табору у селище Безіменне.

“Нас поселили у школі, де люди спали на підлозі, старі люди навіть вмирали. Якось вранці я вийшла на подвір'я школи, а там добре видно “Азовсталь”. І в цей самий момент на завод з літака скидали бомби. Це дуже страшне видовище”.

Зараз сім’я Людмили живе у одній з європейських країн.

Олена чекає Олександра

“Кожен раз чоловік розмовляв, як востаннє”

Олександр народився і виріс на Донбасі, після школи вступив до Севастопольського військово-морського коледжу. Служити залишився у Криму, а після анексії пів остріва, не став зрадником своєї батьківщини.

Він завжди мріяв бути морським офіцером і повернутися служити у морі. І тільки у 2020 році ця мрія здійснилась — Олександр став прикордонником у склад 23 загону Морської охорони.

Олена разом з іншими дружинами полонених морських прикордонників нагадує всім про полон захисниківАвтор: архів Олени

“Поки чоловік був у оточеному ворогами Маріуполі, зв’язку з ним практично не було. Мені доводилось дзвонити у Київ чи Одесу, щоб почути заповітні слова: “По ЗМО втрат немає”. Коли у квітні вони пробирались до “Азовсталі”, багато хлопців загинуло, серед них був мій колишній керівник, добрий друг і просто гарна людина. Ця новина мене дуже сильно підкосила, я злякалася, що також можу втратити чоловіка. Коханий щоразу коли виходив на зв'язок, розмовляв, як востаннє, закінчував розмову прощанням і просив виростити сина справжнім чоловіком”.

За словами Олени, коли 16 травня розпочалась так звана евакуація з “Азовсталі”, це дало їй надію, що чоловік повернеться і все буде добре. Дев’ятий місяць ця надія і досі живе у жінці. Вона постійно бореться за визволення свого героя — ходить на мітинги, пише листи у різні інстанції, ходить на зустрічі з владою.

Син морського прикордонника чекає на тата з полонуАвтор: архів Олени

“Мені здається, що світ та Україна вже стали забувати, що зробив Маріупольський гарнізон, як вони витягли на себе велику кількість противника. Коли знищували Маріуполь і бомбили “Азовсталь”, Україна змогла звільнити Київщину, Чернігівщину, Сумщину.

Переживши 86 днів пекельного Маріуполя, вже понад 260 днів вони терплять пекло полону. 21 вересня, коли стався великий обмін і цього ж дня у мого чоловіка був день народження, з нашого загону не повернувся жоден боєць. Діти захисників постійно плачуть і моляться, щоб повернули їхніх татусів. Ми всі дуже чекаємо на обмін. Будь ласка, почуйте нас, нехай наші рідні повернуться. Вони боролися, тепер ваша черга!”

Дмитро Антемов досліджував підземелля Бахмута і Соледара. Зараз захисник Маріуполя у полоні

Ці діти народилися і ще не бачили своїх татусів. Їхні батьки — захисники Маріуполя — зараз у полоні

Цього янгола-охоронця Іринка ліпить для свого дядька. Захисник Маріуполя у полоні росії