Мамо, чи є у нас майбутнє? Після загибелі батька у Маріуполі 12-річний Андрій перестав спілкуватися
Родина Криницьких з Маріуполя. Юлія — жінка, з втомленим поглядом, на питання відповідає тихим, абсолютно беземоційним голосом. Андрій — 12-річний хлопчик, який ще рік тому був веселим і безтурботним. Але дві дати розділили життя матері і сина навпіл: 24 лютого — коли почалось повномасштабне вторгнення російської армії на українську територію, і 13 березня — в цей день загинув Олексій Криницький.
Тато сів на крісло і більше не встав
Юлія і Андрій зараз живуть в Ужгороді, тут вони знайшли прихисток завдяки благодійній недержавній організації “СОС Дитячі Містечка України”. Мати з сином і досі не можуть оговтатися після пережитого у Маріуполі і втрати чоловіка та батька.
“Ми жили звичайним життям, як і всі інші люди. Я з чоловіком і сином мешкали у квартирі на площі Перемоги, це Лівий беріг, її купили у кредит, який сплачували сім років. Будинок батьків чоловіка був через кілька зупинок від нас, а квартира моїх батьків трішки далі. Також на площі жили рідний брат чоловіка з родиною — дружиною і двома дітьми. Ми з ними не дуже були в гарних стосунках. Олексій працював на “Азовсталі”, я підробляла у подруги у її інтернет-магазині, а син навчався у школі №5, яка була зовсім поруч з будинком”.
Родина Криницьких
Жінка згадує 14 лютого. До вторгнення російських військ залишилося 10 днів. Того дня о п’ятій ранку Юлії зателефонувала мати — помер батько.
“Він встав на роботу, теж працював на металургійному заводі, сів у крісло, поставив поруч філіжанку з кавою і більше не встав. 24 лютого ми були на кладовищі, там нам поставили відмітку про місце його поховання. Це все, що пам'ятаю з того дня, я була у шоковому стані. Не їла зовсім, лише спала”.
У підвалі було повно прихильників “руського миру”
Після 24 лютого Олексій ще десь тиждень ходив на роботу. Досить довго працювали магазини, Криницькі робили запаси їжі. За словами Юлії, страшне почалося, коли літаки почали бомбардування морського берега. Ворожа авіація без зупину зносила все, в тому числі і багатоповерхівки. Не відомо, скільки людей під бетонними завалами були поховані живцем.
“Ми ще залишалися у холодній квартирі. Завісили простирадлами вікна — і світломаскування, і щоб тепліше було. Вікна квартири виходять на школу, і часто на даху ми бачили чоловіка. Я тепер розумію, що він був корегувальником. З нами була мати, бо після смерті батька їй було дуже страшно залишатися одній. Вона йшла пішки до нас, коли вулиці накривало “Градами”. В одну з ночей над нашої “хрущовкою” пролетів літак, будинок дуже похитнувся. Тоді ми побігли у підвал, там були наші сусіди, які у подальшому виявилися нелюдями.
Коли ми були зовсім без води, ці люди купалися — вони з системи спустили всю воду тільки собі. Наша родина з проукраїнською позицією, а у підвалі були переважно “ждуни руського миру”. Нам психологічно було дуже важко знаходитися з ними, вони агресивно налаштовані і могли піти на все”.
Тимчасовий прихисток знайшли у церкві
На другий день важких боїв прилетів снаряд у сусідній будинок. Залишатися не було сил, тому Криницькі зібрали документи і трохи речей та поїхали разом з сусідами їхньою автівкою. Опинившись біля драматичного театру, вони дзвонили всім рідним.
“З батьками чоловіка не було зв'язку. А з братом Олексія трохи поспілкувалися і дізналися, що він з сім'єю виїхав власною машиною, ми дуже чекали, що він нас теж забере. Або буде офіційна евакуація. Стали шукати, де нам переночувати. Нам всюди відмовляли, а потім потрапили до церкви “Добрих змін”. Благали нас залишити і вони не відмовили.
Ця церква стала місцем прихистку і трагедії для родини Крицьких
У церкві були продукти і світло, бо працював генератор, а їжу готували на вогнищі. Цій церкві допомагали наші військові, привозили їжу або говорили, куди їхати за нею”.
У центральному районі Маріуполя поки було спокійно. А в той час ворог цілеспрямовано знищував Лівий берег. А потім бої вже точилися поруч. Люди розповідали історії сусідів, які загинули у власних будинках від влучення снарядів.
“У церкві людей щодня ставало все більше. Продуктів ставало все менше, їли раз на день, пили сніг, який топили на вогнищі”.
Олексій помер на руках коханої
13 березня Олексій у дворі церкви пиляв дрова для багаття. Син допомагав складати. А потім чоловік вирішив вийти з будівлі церкви та добігти до єдиного місця, де ще можна було зловити зв'язок і повідомити брату про те, що вони живі. Саме в цей момент ворожа авіація нанесла руйнівний удар по центру Маріуполя, а бомба влучила у натовп людей, які намагалися додзвонитися до рідних. Того дня біля магазину “1000 дрібниць” загинуло багато людей.
“Був день або вечір, я не пам’ятаю. З кухні в кімнату забігає моя мама, її всю трусить. Ледве змогла сказати, що Олексія поранило. Я побігла до нього. Льоша сидів, у нього був зламаний ніс, чорні від бруду руки. Чоловіки віднесли Льошу до церкви. Мені всі говорили, що його контузило, нічого страшного.
Церква після авіаудару
Я питала, чи болить у нього щось, Льоша постійно повторював, що йому дуже холодно і важко дихати. В цей момент прилетіло у двір церкви — нас засипало склом від вікон. Льоша просив йому допомогти, а я благала чоловіків відвезти нас до лікарні. Але вони всі відмовилися. А потім побачила поранення на спині у Льоші — увесь светр з лівого боку був у крові”.
Чоловікові стали перев’язувати рану, думали, що вона неглибока. І раптом обличчя Олексія побіліло. Юлія робила масаж серця, але все марно. Олексій помер на руках коханої. Юлія каже, що в той день і вона померла.
“Льошу залишили в кабінеті з вибитими вікнами, накрили брудною курткою. Тоді Андрій бачив батька востаннє. Наступного ранку чоловіка поховали у парку недалеко від церкви.
Кімната, де Олег пробув ніч
15 березня служителі церкви домовилися, що жінок з дітьми вивезуть через “ДНР”. Я була у стресі, нічого не пам'ятаю, тільки те, що плакала всю дорогу.
Олега поховали у парку неподалік церкви
Нас привезли в школу якогось села, місцеві приносили їжу, годували нас. Там ми пробули два дні. Мені вдалося зв’язатися з родиною брата мого чоловіка, вони на той момент вже були в Ужгороді і запропонували теж сюди приїхати”.
Залишилися тільки спогади і маленька мрія
20 березня Юлія з сином і мамою прибули до обласного центру Закарпаття. Спочатку мешкали з родичкою, згодом перебралися в одну з місцевих шкіл, де класи переобладнали під кімнати. Там від сусідок Юлія і дізналася про організацію “СОС Дитячі Містечка України”.
“Керівниця центру Наталія Криворучко — дуже привітна, душевна і чуйна людина, вона вислухала нашу історію і запропонувала допомогу. Нас підтримали матеріально, сину подарували ноутбук. А ще мене влаштували на роботу в цю організацію: спочатку була адміністраторкою, а з січня працюю за своїм фахом, тобто бухгалтером ужгородської локації. Я так вдячна і Наталії, і всій організації, це не передати словами”.
Наталія Криворучко допомогла Юлії працевлаштуватися у новому місті
Юлія вже майже рік спілкується з психологом. Із спеціалістом працює і 12-річний Андрій.
“Сину дуже важко, у нього зараз перехідний вік і Андрій потребує більше уваги. Він може тижнями не виходити на вулицю, ні з ким не спілкуватися. У роботі із психологом постійно згадує про батька, а саме про той день, коли вони разом були навулиці і заготовляли дрова. Як ще поводиться син? Ще він відпускає волосся, з моменту нашого приїзду жодного разу не постригся. Замкнутий, не йде на контакт з однолітками, хоча там, де ми живемо, є діти. У Андрія одне питання: "Чи є у нас майбутнє?" І я поки не можу дати йому відповідь…”
Андрій часто згадує день, коли загинув тато
Ще рік тому Юлія і Андрій мали все, а зараз — не хочуть майже нічого. Єдине, від чого погляд хлопчика оживає — розповідь та спогади про велосипед, який залишився вдома. Хоча і дому у них теж більше немає.
“Олексій навчив Андрія кататися на велосипеді. Вони разом дуже любили колесити Маріуполем. Планували навесні 2022 року виїхати за межі міста. Батько загинув, місто зруйноване, але мрія про велосипед залишилася…”
Якщо ви бажаєте втілити мрію 12-річного Андрія Криницького, можете перерахувати будь-яку суму на картку його матусі Юлії:
ПУМБ: 5355 2800 0965 3716.
Свої в Telegram 
