Чоловіку було 50, коли ми поїхали з Луганська. Олена Ітозава про життя між Японією і Польщею
Олена Ітозава родом з Луганська. Її родина була досить відомою в місті: вона — медик за освітою та перекладачка медичної літератури за покликанням, її чоловік Такаші — знаний японський фотограф з численними виставками та практиками у місті. Двоє дітей, статки, дім — все це довелося залишити у 2014 році. Попереду на родину чекали переїзди — в Японію, назад в Україну, а потім у Польщу. Про свій шлях, адаптацію у новому середовищі та пошук роботи й житла, коли тобі трішки за 50 років, Олена розповіла Свої.
Цей текст підготований у рамках спецпроєкту Свої до річниці великої війни в Україні. Він про те, яким був цей рік для сходу і його мешканців. Про втрати, надію і віру попри складнощі сьогодення
В Луганську кинули все
“Ми були достатньо відомою родиною в місті. Мій чоловік — Такаші — японець за походженням та фотограф за фахом. Він багато працював, викладав в інституті культури, очолював фотоконкурси та влаштовував фотовиставки. Було все: квартира, машина, робота. Я за освітою лікарка — невропатолог і психотерапевт, а після народження дітей працювала перекладачкою медичної літератури. Була велика родина, друзі, все життя. Чоловікові саме виповнилося 50 років, коли довелося все змінити”, — розповідає Олена.
Такаші за роботою
Жінка порівнює те, що сталося з ними, з тріснутою чашкою.
“Так, нам довелося починати все “з нуля”, вважаю, що ми впорались з цим, але якою ціною. Знаєте, це як тріснуту чашку склеїти і поставити на поличку — красиво, а пити з неї складно. От і нам було складно адаптуватися”.
Діти Олени та Такаші тоді ще були школяриками. Доньці Ріці — 11 років, а синові Наокі тільки виповнилося 9. Родина виїхала з Луганська наприкінці липня 2014 року та відправилася у Японію.
“Ми не могли прийняти те, що відбувається. До того моменту, як ми наважилися зібрати по валізі, вже не працювали банкомати, зарплати було заблоковані, тож в Японію ми прямували, маючи 500 доларів на всіх. Довелося сильно влізти в борги, бо інших варіантів просто не бачили”.
На Японію наважились, бо на той момент в Такаші ще була жива мама, в якої вони зупинилися, чоловік кожні пів року літав туди працювати.
“Для розуміння, японський спосіб життя дуже відрізняється від нашого. Там все було традиційним — тобто ані звичного дивану чи столу, ти постійно на колінах, а ще там немає опалення взимку. Було важко як фізично, так і морально. Діти кожного дня питали мене: “Ну, коли вже додому?”. Бо врешті решт діти пішли в місцеву школу, коли ми зрозуміли, що вже назад дороги нема. Японська школа — це дуже жорстка інституція з дуже суворими стандартами й правилами. Лояльного підходу не було абсолютно. Не було потурання на те, що вони нічого не розуміють, що вони тільки-но приїхали, що вони не знають мови, вони не знають менталітету. Єдине — їм дозволили не відповідати на уроці, але працювати разом з усіма”.
Олена говорить, на той момент в Японії не розуміли, де знаходиться Україна і що в країні війна — новини зрідка були, але не порівняти з тим інформаційним наповненням, яке ми бачимо сьогодні.
“Нас врятувало те, що Такаші їздив в Японію працювати фотографом і мав деякі контакти та знайомства. Але ж система виплат, як і в більшості країн світу, така — ти працюєш, а заробітна плата аж за півтора місяця. Допомогти нам було нікому. Чоловік навіть додатково влаштувався на фабрику упаковувати випічку. Мене не взяли, бо не знала японської”.
Так минув рік, діти у школі підучили японську і показали, що вони розумаки.
“Маю сказати, що наша освіта є сильною. Діти точні науки знали десь краще за інших. Тобто, за виключенням локальних предметів типу історії Японії чи культури, вони не поступалися одноліткам. Допомогло ще те, що до дітей приставили менторку — вчительку, котра пояснювала дітям якісь моменти, які вони не розуміли. Нею виявилася землячка з Ровеньок. І це було щастям. Вона стала нашим ковтком повітря, бо японський менталітет ми так і не змогли збагнути”.
Після Японії стежки привели до Польщі
“Ми розуміли, що майбутнього у наших дітей в Японії не буде. Освіта, в яку ми так багато вкладали вдома, в Японії непідйомна. Обидва грали на скрипці, й в доньки були такі хороші перспективи, тож ми стали шукати, як повернутися”.
Олена розповідає, виліт в Україну постійно відкладався то через родинні справи, то через кошти, то через авіакомпанії. Сім’я Ітозава хотіла спробувати себе в Києві, але не вийшло.
“Київ прийняв нас не дуже радісно. Але коли зараз спілкуєшся з людьми чуєш: “Пробачте, тепер ми вас зрозуміли”. Вирішили обирати іншу країну й обрали Польщу — у нас туди виїхало багато знайомих і у мене була карта поляка”.
Олена володіє англійською і польською, тож було легше, ніж в Японії.
Ріка та Наокі вже знають 6 мов
“Забігаючи наперед, скажу, що діти зараз вже володіють шістьма мовами, але це далося важко, вважаю, що такі часті переїзди відобразилися на психічному стані. Тож нинішній відносний успіх дався дорогою ціною. Окрім мови був ще один плюс в бік Польщі — духовний аспект. Ми з дітьми католики, тож ця країна була ближчою нам ментально”.
Так родина переїхала до Польщі, але на якийсь час їм довелося розлучитися — Такаші вичерпав безвізові дні й мав повернутися до Японії, і залишався там близько дев'яти місяців.
Пошук роботи
“Це був жах. Зараз мені 52, тобто навіть у 46 вже було складно — ти усюди зайвий. Хтось пішов мити квартири й так і продовжує, бо їх вже інакше не сприймають, комусь пощастило — змогли влаштуватися за спеціальністю. Справа тому, що в Польщі ти після 40-ка вважаєшся безперспективним робітником. Хоча, на мою думку, це дуже помилково. У людини вже самостійні дорослі діти. Це не немовля, з яким сидіти треба без відриву. У людини вже вистачає досвіду та клепок в голові. Але чомусь реалії такі…”
Олена зазначає, що за спеціальністю з її оточення змогли влаштуватися лише одиниці. Її ж врятувало знання англійської мови. Вона продовжувала працювати перекладачкою і якийсь час вони з дітьми жили на ці гроші та на те, що висилав чоловік.
“Я собі обрала таку нішу, де виявилася затребуваною та була конкурентоспроможною. Було чимало цікавих проєктів та замовників з різних куточків світу. І це не тільки медична література, а й підручники, релігійна література, сценарії тощо. Не можу сказати, що це були якісь шалені гроші, але це була можливість. Це вже потім, через кілька років, коли почалася пандемія, і багато хто перейшов на такий онлайн формат, то виявилося, що я трішечки вперед дивилася. Бо на той момент усі вважали, якщо я вдома працюю, то я домогосподарка”.
Багато хто з українців зрештою почали працювати на себе — послуги манікюру чи перукаря, випічка, і все це вдома. Жінка також зазначає, що часто люди працевлаштовуються по знайомству — спрацьовує “сарафанне радіо”.
Як не з'їхати з глузду
З житлом родині більш-менш пощастило, говорить Олена.
“Того, що я заробляла, вистачало на оплату житла у Варшаві. У нас були чудові господарі, які сім років не підіймали платню, там було геть усе, що потрібно для нормального життя. Вони навіть побутову хімію нам залишили”.
І хоч квартирне питання гостро не поставало, психологічно було важко.
“Найстрашнішим було, коли оточуючі питали куди ми поїдемо у відпустку та чи поїдуть діти у табір влітку. І питали таке в січні. Я не знала, що відповісти, бо не відомо було, що буде за тиждень. Розрадою були діти — вони якось швидко подорослішали, все розуміли та нічого не вимагали. Ми обходилися мінімумом. Взагалі, у наших земляків є якась суперздатність — при мінімумі затрат жінки виглядають доглянутими”.
Олена з Рікою у готелі для біженців під Пшемишлем допомагають адаптуватися маріупольцям
Допомогло адаптуватися волонтерство. Колишні луганчани та донеччани, які влаштувалися у Польщі, заснували фонд, шукали постійно меценатів та різні можливості аби допомогти. А після 24 лютого підключилися у посиленому режимі — донька Олени кілька разів їздила з командою відвозити гуманітарну допомогу.
“Хтось молоком допомагав, хтось паштетами. Такої допомоги, як зараз, не було і я не знаю, як ми виживали. Зараз згадую і розумію, як було важко”.
Олена (у центрі) у медпункті для українських біженців, Варшава
Важливим аспектом адаптації стало знання мови.
“Знання польської мови розширило моє коло знайомств, бо є величезна різниця між тими, хто опинився в ізоляції від своєї культури та без можливості нормально спілкуватися. Все просто — є люди, з якими цікаво спілкуватися, а є — ні. Шкода, але в 2014-2015 роках доводилося чути клеймо “сепаратисти” та “східняки” від українців. Було боляче. Доводилося пояснювати, що ми якраз не сепаратисти, бо лишили геть усе, аби не жити там. А от минулого року люди вже самі зрозуміли, що були не праві та перепрошували”.
Зараз Олена вже напрацювала авторитет в Польщі, її чоловік живе на дві країни — часто працює в Японії, син вчиться та мріє жити в Україні, а донька — волонтерить, вчиться, працює, незабаром гратиме диплом в музичній школі ІІ ступеню. Родина вважає це перемогою, бо багато біженців як у 2014 році, так і у 2022 році, боялися за подульшу освіту своїх дітей.
“Діти все змогли. Всі наші маленькі луганчани та донеччани закінчили польські школи або добре, або з відзнаками, вступили до престижних навчальних закладів”.
“Звичайно, ми мріємо повернутись до українського Луганську, забрати речі, побачити маму, але жити там — ні. Треба багато часу, аби народ там ментально вилікувався. Можливо, ми з чоловіком будемо жити в Польщі до кінця. А поки ми робимо те, що можемо — на початку березня Такаші організовує благодійну виставку на пітримку України у Токіо”.
Свої в Telegram 
