Зінаїда Чистякова — єдина, хто живе у Пункті Незламності. Її рідну Авдіївку обстрілюють росіяни
До селища Удачного на Донеччині від початку повномасштабної війни переїхали чотири сотні переселенців. Частина з них живе у будинках родичів, частину поселили у покинутих будинках. І тільки одна жінка з Авдіївки — Зінаїда Чистякова, живе у місцевому Пункті Незламності. Для Свої вона розповіла про життя у прихистку і те, як тут опинилася.
До місцевого Пункту Незламності селяни майже не ходять. У селищі простіше пережити блекаути та відсутність всіх благ цивілізації. Пункт Незламності в Удачному розрахований на одночасний прийом десятків людей. Тут є і ліжка, і постільна білизна, душова кімната, туалет, кухня. З листопада тут чекають на бахмутців, авдіївців, інших внутрішньо-переміщених осіб. Але вже три місяці в Удачненському пункті Незламності живе одна єдина постійна його мешканка — Зінаїда Вікторівна Чистякова. Її попередили, що журналісти хочуть взяти в неї інтерв'ю. І ось бабуся зайшла в простору, світлу кімнату, дійшла до свого ліжка, воно стоїть біля стіни, запитала:
"Це що, мене по всій Україні покажуть? Ой, стану відома всім. В інтернеті буду? Хоч родичі на мене подивляться. Зараз тільки тиск вимірю і поспілкуємось".
Апарат вимірювання тиску тут автоматичний. Бабуся легко з ним впоралась. І показав він, що в неї верхня границя тиску 220. Перемірила, так і є 220. Заплакала. Випила пігулку і почала розмову:
"Мені 78 років виповниться в липні. Я до пенсії, а на пенсію я виходила ще при союзі, пропрацювала на Авдіївському коксохімі. А потім ще 15 років сестрою-господаркою в лікарні. Взагалі 40 років працювала. І знаєте, жила не погано. Навіть, щасливо жила. Я така активна завжди була, весела. Лікарі інколи не вірили, що мені стільки років. Завжди виглядала молодше. І так все в мене було непогано, поки не почалась війна, — каже жінка. — Скільки вона триває? Для Авдіївки вже 10-й рік. У 2014 нас вивозили. Ми жили в Харківській області. Я вже прабабуся. Правнуку у дитинстві зробили щеплення, і він не ходить. Вже 9 операцій зробили. І тоді, у 2014, ми з донькою, онуками, правнуком — всі виїхали з Авдіївки. А потім повернулися".
Зінаїда Вікторівна каже про те, що протягом всіх дев'яти років, відколи триває війна росії проти України, постійно були прильоти по місту, але жити можна було. Авдіївка працювала, були відчинені магазини, була вода, світло. Все необхідне для життя. Головне, що до міста повернулися люди, відновили його і мир настав. А з лютого 2022 року стало по-справжньому страшно. Адже місто почали масовано обстрілювати ще до початку повномасштабного вторгнення.
"Лютий, березень, а у квітні за одну хвилину вбило дев'ятьох людей. Серед них була моя подруга. Половину голови їй знесло, руку та ногу відірвало. Поховали її на городі. Через два дні ми з донькою та онуками виїхали до Новосілки. Там пожили. Ні лікаря, ні аптек. Я на коронавірус перехворіла тяжко, мені потрібне лікування. Чомусь я вирішила, що правильно буде жити вдома. Донька відмовляла. Але я повернулась до Авдіївки. Пішла до лікарні, ще лікарі в місті були. А тут мене, як накрило хвилею. Ні сісти, ні встати не можу. Страшно. Зрозуміла, що жити тут не можна", — пригадує Зінаїда Чистякова.
І тоді старенька поїхала зі своєю сусідкою на Житомирщину, до сестри сусідки. Прийняли їх добре, допомогли, чим могли, але в хаті було вогко. І у Зінаїди Вікторівни почала прогресувати астма. Донька знов просила не їхати. Але бабуся дуже вперта «мандрівниця». Знов стала думати про повернення до Авдіївки. І тут абсолютно випадково вона дізналась про те, що можна приїхати до селища Удачне, і жити не так вже й далеко від рідного міста. І як тільки війна закінчиться, одразу повернутися додому. Бабуся сіла в електропотяг і вирушила на схід.
"Не складно було їхати, сама впоралась. Поїхала спочатку до Києва, потім до Дніпра. А потім вже приїхала сюди. Зареєструвалась переселенкою. Хотіли мені будинок дати. Але його опалювати треба, а я не вмію.
Дівчатка мене терплять. Розмовляємо з ними. Я готую собі їжу на кухні, а вони постійно мене чимось пригощають. Мій день складається з дуже простих вправ — вранці прокидаюсь, п’ю чай. Намагаюсь нікуди не ходити, бо впала на вулиці. В’яжу дівчаткам капці. Щоправда, нитки закінчуються. І не знаю, що буду робити потім. Кросворди постійно розгадую. Так і живу".
Під час інтерв’ю бабуся то сміється, то плаче. Каже, звісно, і депресія є, і відчай. І хочеться одного:
"Прожити ще пару років. Так хочеться дізнатися про те, що правнук пішов. А ще Перемоги хочу дочекатися. І ніяк я не розумію, як вони можуть вбивати? Як вони не відчувають, що не захопити їм Україну? Україна завжди була і буде".
Свої в Telegram 
