Ми стояли на сходах підвалу й кричали: “Перемога”. Наталя Корованенкова пережила блокаду міста Марії

Ми ще не знаємо, як зміниться наше завтра

23 лютого ще були плани на весну і літо, плани на покупки та відпочинок. Цілий день "до". Ми ще не знаємо, як зміниться наше завтра. Завтра почнеться війна, яка все поділить на "до" і "після". 23 лютого зачинилися перші великі магазини — "Фокстрот" та "Ельдорадо" в мікрорайоні “Кирово”. Автосалони почали вивозити машини. А вже через 5 днів після початку війни неможливо буде виїхати з міста, не ризикуючи життям. А у кого не було машини, виїхати було взагалі не можливо.

24 лютого місто прокинулося від бомбардувань і звуків “арти”, горів “Східний”. Я бачила це зі свого вікна. Це був початок нескінченного лютого. 24 лютого з’явилися величезні черги в магазинах і на заправках. Магазини працювали, але хліба та води вже не було. Проте воду обіцяли привезти. Розрахуватися можливо було тільки готівкою.

З моїх вікон чудовий вид на місто, я його дуже любила. З кухні було видно “Східний” район, з кімнат — “Кіровський”, Центр, моря трохи-трохи. Загалом — все місто у тебе, як на долоні. Зі своїх вікон я бачила, як убивали кожен із цих районів, як вони вмирали, як горіли в будинках мої друзі та рідні.

25 лютого була наша крайня прогулянка з собаками під обстрілами, за нашим звичайним маршрутом. Місто бомблять. Ми ще не знаємо, що нас чекає і через яке пекло нам усім доведеться пройти.

Проти бомб у нас були подушки і ковдри

Слово "страшно" не передає ті почуття, що ми відчували. Це не страх, не паніка. Це за межею сприйняття. Не придумали ще такого слова. Проти бомб у нас були подушки і ковдри, ми ними закривали розбиті вікна, накривали себе, лежачи на підлозі під ванною або в підвалі. Накрившись з головою, ми рахували бомби та прильоти, і цей рахунок міг обірватися наступної хвилини.

2 березня у нас зникла електроенергія. Місто занурилося в суцільну темряву. У підвалі нашого будинку вже живуть люди з сусідніх п'ятиповерхівок, зі “Східного” і “Талаківки”. У підвалі тісно. Там напхане сміття, роками збиралися будівельні відходи, які тепер ми намагалися розчистити в повній темряві. Єдиний плюс — підвал має два виходи і хорошу вентиляцію. Ця вентиляція нас рятувала, коли снаряд потрапив у вогонь і дрова, які знаходилися прямо на сходинках в підвал. Весь дим йшов в підвал, розгрібати і розкидати вогонь під обстрілом було просто неможливо. Або померти, задихнувшись, або спробувати загасити вогонь під снарядами. Завжди є вибір.

Зв’язок був поганий. На телефон лише іноді від друзів приходили повідомлення: “Виїжджай, "зелений коридор", автобуси для маріупольців”. Найближчий пункт до мене — Іллічівський виконком. Дві зупинки треба пройти пішки. Під обстрілом дійти важко, але спробувати можна. Щодня там збиралося багато людей: з маленькими дітьми, люди похилого віку, з тваринами. Усі чекали відправки, але інформації про евакуацію не було ніякої. Друзі не розуміли, чому так, адже всі в новинах казали про "зелений коридор". Але ми зрозуміли, що його не було й не буде.

Серед повідомлень іноді пробивалися СМС від росіян: “ Здавайтеся, місто в облозі. Скоро воно буде повністю взято під контроль”.

Люди, в яких було авто та трохи бензина, намагалися виїжджати. Вони були щасливчиками. Виходили й пішки. На свій страх і ризик, під обстрілами. Багато так і залишилися назавжди в дорозі.

Увечері 5 березня не стало газу, згасла остання надія. Я випадково знайшла у себе кнопковий телефон і він виявився зарядженим. Він прожив на повідомленнях цілий місяць, бо вмикала я його тільки зранку та ввечері.

У мене потекла слина, коли я побачила шоколад

8 березня, ранок. Навколо вогнища вже зібралися люди, приїхала поліцейська машина, розмовляли з нашими хлопцями. Я починаю задавати питання, на які у них немає відповіді. Але сказали, що можна скласти збірний список, віднести його в Червоний Хрест і отримати продукти і ліки. Я швидко пишу список. Але ніхто не хоче йти — у когось ще є продукти, хтось збирається їхати, хтось каже, що піде завтра. У районі того дня начебто не сильно гатили, тож пішли ми — чотири жінки. Перебіжками під обстрілами.

Вигляд вулиці шокував, всі магазини, аптеки, тютюнові кіоски були розбиті, по-варварськи розграбовані, люди несли всяке лайно тачками разом зі стелажами і прилавками. На паркані «Гуси» великим літерами був напис: «Охороняють, стріляють без попередження». Кілька хлопців намагаються відкрити магазин. Скрізь хаос, стрілянина і “польоти з усіх боків”.

Біля Червоного Хреста було дуже багато людей. Всі просять, нікому нічого не дають, відправляють писати списки. А у нас є список, величезний, для всього будинку, і вони його прийняли. Наступного дня ми повинні прийти забрати гуманітарку. Нам це вдалося, і ми потихеньку повертаємося додому.

Поки йшли, я побачила поліцейського, який жує шоколадку Milkiway. У мене потекла слина, коли я побачила шоколад. “Я піду запитаю”, — кажу. Сусідки схопили мене за руку і зніяковіли: “Не треба! Соромно!”. Але сьогодні 8 березня, і плитка шоколадки перед очима, я не можу зупинитися. Підходжу, вітаю зі святом, пропоную поділитися. У відповідь він нас вітає і відчиняє задні двері машини. Вона доверху завалена шоколадними цукерками. І дає нам один «Чумацький шлях»...

12 березня в нашому районі начебто тихо. Ми ризикнули піти за гуманітарною допомогою, нас зібралося десятеро. Ми йшли безлюдним проспектим, по замінованому мосту, серед зруйнованих будинків. На дорозі лежали обірвані дроти, на узбіччях доріг лежали трупи. Якщо 8 березня було ще багато людей з тачками і речами, то 12 вимерло вже все. Біля інституту йшов бій. Біля Червоного Хреста вже не було людей, як ще три дні тому. Потім ми почули звук літака. Він ріс і наближався. Стало ясно, що це по нам.

Двір, у якому жила Наталя напередодні 8 березняФото: архівне фото Наталі, Facebook.

Бомба з літака прилетіла в 66-у школу, зовсім поруч... Стара будівля магазину врятувала нас від вибухової хвилі. Коли трохи спадало, вони брали нам їжу, а точніше, кидали мішки з картоплею, якісь банки бубликів, багато речей, і кричали: “Біжить скоріше звідси!». Як бігти з таким вантажем під обстрілами? Нас побачили військові й підвезли. Зараз я розумію, що якби ми йшли пішки, то не повернулися б ніколи. Десь за годину в місце, де ми отримали їжу, був приліт. І від Червоного Хреста залишилися руїни. Ми трохи розминулися зі смертю.

Тепер мене завалило майже всю

Вранці 24 березня син піднявся до мене в квартиру на 7 поверх. Він приніс гарячої води, а потім вийшов у загальний коридор до сусідів. Наступної миті я опинилася під стелею. Цегла, дроти та пил від штукатурки заліпили мені очі й вуста. Я почула, як мене кличе сусідка. Я розумію, що знаходжусь під завалами, але руки в мене вільні. Знову “приліт”. Мене несе далі по квартирі, на голову падає моя стеля. Тепер мене завалило майже всю. Знову “приліт”. Мені в обличчя летить цегла, я її чітко бачу.

Сусідка кличе мене по імені. Знову “приліт”. Я тепер у загальному коридорі, де були мої сусіди й син. Моя сусідка придавлена двома залізними дверима. Я бачу тільки її руку й чую, як вона зве всіх по іменах: Наталя, Гриша, Сергій, Рома. Бачу шматок своєї куртки, в якій я була. Такий яскраво-помаранчевий. Він видніється з-під уламків.

Я бачила, що під завалами “двух стін” хтось лежить, а на ньому ще залізний щиток з лічильниками. Бачу тільки кров та чиєсь волосся, а далі — обрив з 7 поверху. Я намагаюся розкопатися, але не маю сил, щоб посунути залізний щиток. Відкопую сусідку однією рукою. Чому однією? Раптом розумію, що іншою я тримаю мою собаку, намагаюся розігнути руку та відкинути її в сусідню квартиру, адже там безпечно. Під завалами мій син. Прийшли військові, вони намагалися мене дістати через цей обрив на сьомому поверсі. Військові відкопали всіх. Мого сина винесли на ковдрі в підвал, сказали, що шансів вижити майже немає.

Лікарів та медикаментів у нас не було. Є холодний підвал, є літак, є біль та смерть, а шансів вижити майже немає

Сина поклали в підвалі на земляну підлогу. Сусіди пішли шукати ще один табурет, щоб покласти його там. Він був непритомний: у нього була розбита голова, очі, все лице було залите кров’ю. Я пішла шукати лікаря, бо мені сказали, що в сусідньому будинку є військовий медик. Я пам’ятаю, що йшла під обстрілом. З укриттів та під’їздів мені кричали: “Лягай”, але в мене не було на це часу. Лікаря я знайшла в підвалі, де було багато поранених. Він сказав нести його туди. Якщо немає можливості, то може дати ампулу знеболювального. Ще я випросила перекис. Я зобов'язана була дійти назад, бо в мене був найцінніший груз у моєму житті — ампула знеболювального та перекис.

Без свідомості син був три дні. Я постійно щупала пульс на шиї. Іноді він приходив до тями, казав, що дуже холодно та просив їсти. Мої сусіди всіляко нам допомагали: готували їсти, пильнували мого сина, робили уколи та обробляли рани.

27 березня перестали бомбити літаки

27 березня перестали бомбити літаки, стихла “арта”, тільки чутно кулеметні та автоматні черги з усіх боків — йшла зачистка. Вранці ми вийшли з підвалів. Біля своїх укриттів почали з’являтися люди. Ми стояли на сходах підвалу й кричали: “Перемога”. Чому перемога? Тому що це була наша перемога, бо ми вижили в цьому пеклі.

Ті, хто залишилися, почали перебиратися з підвалів у вцілілі на нижніх поверхах квартири. Інші шукали можливість виїхати хоча б кудись. Двері багатьох квартир були відкриті — їх розкидало вибуховою хвилею. Але там можна лягти хоча б на підлогу, а не сидячи спати на табуретці. Це вже “цивілізація”.

У перший день я 4 або 5 разів ходила через блокпост, де можна було набрати води. Але мені потрібна була не вода, а інформація, як звідси вибратися. Там я дізналася, що від “Метро” ходять автобуси й возять поранених у різних напрямках. Куди саме, ніхто не знав.

На “Кировському” ми побачили автобус, який забирав людей на виїзд. Він був старенький, його обліпили люди з дітьми та сумками. Дізналася у водія, що кожен ранок приїжджає цей автобус, він везе до “Метро”, а там вже багато автобусів, які вивозять із міста.

31 березня, ранок. Тільки-но сіріє за вікном, але ми вже зібралися: дві сумки з собаками, сумка з кормом і дві сумки з якимись речами. Думка лише одна: головне не озиратися на дім. Там залишаться моє дитинство, мої батьки, мій чоловік, яких уже немає. Сил зовсім немає, ноги не тримають, у мене висока температура. Викидаю сумку з речами. Ми сіли в автобус, нас закидали сумками й візками на “Метро”, але це вже неважливо. Ми їдемо без зв’язку, в нікуди.

Після — радісний крик

Перший блокпост. Нас висадили чекати інший автобус. Холод, вітер крижаний. Стоять будки, а біля них близько десятка хлопців віком від 30 до 40 років. Їхні руки й ноги зв’язані скотчем. Усі чоловіки, які приїхали автобусом, проходять перевірку в будках. Дехто з них залишається й більше ніколи не вийде. Поки мій син стоїть у черзі на перевірку, намагаюся зупинити машину, яка їде з міста. Але ніхто не хотів брати людей із собою, навіть за гроші. Це був один із блокпостів, на якому нас могли залишити назавжди. Попереду нас чекало ще 25 таких.

Хтось сказав нам пройти далі, де стоят “частники”. Ми швидко пішли туди. Як у кращі часи: приїжджаєш на вокзал, виходиш на перон і таксисти починають пропонувати свої послуги. “Вам куди”, — питають. У Бердянськ. Ціна питання всього 400 доларів, у нас є 500. Нам вистачає. Ми їдемо.

7 блокпостів, перевірка документів, роздягання догола сина. До Бердянська приблизно 100 кілометрів. Ми доїхали за 4 години — це не довго. Коли ми в’їхали в місто, водій допоміг нам влаштуватися в будинок господині. Окупований Бердянськ живе мирним життям. Тут ходить транспорт, працюють магазини, ринки, банк.

Нині будинок, у якому жила Наталя, виглядає такФото: соцмережі

Тут інформаційний хаос. Хтось каже, що можна виїхати через Василівку, хтось каже, що не пропускають. Бердянськ і Василівка — це не просто точки на мапі. Для кожного маріупольця — це ще один шанс вижити.

Настав день, коли я домовилася відразу на два автобуси з різних точок відправлення. Наша компанія вже збільшилася. Швидкі збори. Речей немає. Тільки продукти, вода в дорогу й корм для собак. І ікона, яку я забрала ще з Маріуполя. При посадці нас попередили: про вартість виїзду не повідомляти, телефони вимкнути, на питання на блокпостах відповідати односкладно, речі після огляду збирати швидко й тихо.

Ми об’їжджаємо Василівку через село, по дорогах, де нереально проїхати автобусу. Але ми проїжджаємо. Люди там ходять усі з білими пов’язками на руках. На шляху Бердянськ — Запоріжжя я нарахувала 18 блокпостів. На кожному з них однакова процедура. Ось вже Запорізька траса. І знову їхній пост. Здавалося, це не закінчиться ніколи.

Останній блокпост. Заходить військовий: “Доброго дня. Запоріжжя вітає Бердянськ. У всіх усе добре? У всіх є документи? Усі можуть вийти по справах та попити води”. У автобусі на мить всі завмирають. Після — радісний крик. Всі радісно махають паспортами. Бердянськ— Запоріжжя. Рекордний час — усього 9 годин.

ПОРУЧ SPACE і гуманітарні місії на схід. Як працює волонтерська спілка, яку створили переселенці

Щоразу складно стримувати сльози. Михайло Литвин евакуює полеглих героїв у рамках місії "На щиті"

Після перемоги я повернуся в Горлівку. Двічі переселенка Ганна Горбачова відкрила пекарню в Дніпрі