Історії

Щоразу складно стримувати сльози. Михайло Литвин евакуює полеглих героїв у рамках місії "На щиті"

29 березня 2023 17:07

Михайло уже понад 8 років займається евакуацією. Евакуацією полеглих героїв, які тепер назавжди їдуть додому. Можливо, ви колись бачили на вулицях мирних міст машину із написом, що, як грім серед ясного неба, — “Евакуація 200”. У ній їдуть у свій останній путь герої України, які віддали своє життя за свободу та мир в Україні. Водієм одного з таких авто є наш герой Михайло Литвин. Він погодився розповісти нам про свою роботу, за яку не платять гроші й зазвичай не кажуть на людях.

Це була моя перша ексгумація

“Мій перший загиблий захисник був у 2014 році. Це був криворізький хлопець, який загинув під час спроби прориву Іловайського котла. У 2015 році до мене звернулася ще одна людина — матір загиблого криворіжця, яка шукала його вже близько року. Він був розвідником, і вони попали в засідку. Зі всього екіпажу були впізнані всі, крім нього. Ми знали, що в тій безіменній могилі на Краснопільському кладовищі — він, але нам треба було це юридично довести. Жінка, яка його шукала, була прийомною матір’ю полеглого, тому для ДНК-тесту нам довелося шукати його біологічних батьків”, — згадує Михайло Литвин свій перший досвід евакуації полеглих захисників.

Тоді Михайлу вдалося розшукати рідну матір полеглого героя. Колись він працював у правоохоронних органах, тому на юридичних аспектах цієї справи Михайло розумівся добре. А попереду була його перша в житті ексгумація.

“Це була моя перша ексгумація. Страху в мене не було. Була лише ціль знайти. Було, звісно, трохи моторошно, бо я хоча й бачив загиблих цивільних людей, після ДТП або просто випадкові смерті, — ексгумація труни, яка вже рік пробула в землі, провокує зовсім інші почуття. Сказати, що було страшно? Ні. Сказати, що я думав, що займатимуся цим стільки років? Теж ні, бо всі сподівалися, що це не затягнеться настільки. Хоча й розуміли вже тоді, що росія забажає більшого”, — каже Михайло.

На таких авто зазвичай потрапляють додому полеглі захисники УкраїниФото: Facebook/Гуманітарно-логістичний центр "Бульдозер"

Про те, чому обрав саме цей шлях допомоги, волонтер відповідає просто: змусила війна та ситуація в Україні. “Хто, як не ми?” — це гасло волонтерів ще з 2014 року, яке актуальне й досі.

“Війна змусила мене цим займатися. Напевно, мені трохи допомогла робота в “органах” та і знайомі підказали: що, куди, навіщо. Так і пішло. Люди дізналися про цю справу, бо тоді я "засвітився" на телебаченні. Потім почали звертатися все більше й більше людей. Я хотів піти в армію, але мене не взяли. Тож я вирішив, що займатимуся евакуацією полеглих”, — розповідає волонтер.

24 лютого я вже знав, що робитиму

24 лютого, коли суцільна паніка охопила майже всю країну, Михайло вже знав, чим займатиметься. Він буде робити те, що вже добре вміє — евакуювати полеглих захисників.

“Коли почалася повномасштабна війна, то серед людей був якийсь хаос, нерозуміння. Але я з першого дня знав, що робитиму. 24 лютого 2022 року я машиною летів у Харків, забирав дитину звідти. Те, що я бачив, було для мене почуттям “дежавю” з 2014 року. Я вже для себе розумів, що я робитиму те, що вмію. А це — евакуація полеглих героїв. Я вмів шукати зниклих безвісти, діставати їх з поля. Я почав шукати того, хто допоможе з машиною-рефрижиратором. Коли я знайшов таке авто, то одразу відправився на евакуацію”, — загадує Михайло Литвин.

За один місяць Михайло проїжджає понад 12 тисяч кілометрів. За рік ця цифра дорівнює майже 150 тисячам. Але кожна нова поїздка залишає після себе нові шрами.

“За цей рік я об’їздив усю Україну разів 20. Проїжджаючи мирними містами, я часто помічаю, що люди проводжають мою машину поглядом. І ти розумієш, що хлопці, яких ти везеш зараз, дали цим людям можливість жити. Немає різниці, чи то буде Харків, Ізюм, Чугуїв, Суми, Полтава, Конотоп, Буча, Львів — ти їдеш і розумієш, ці хлопці віддали життя за те, щоб тут жили. І це найстрашніше відчуття. Навіть через 10 або 20 років я згадуватиму цю мить й будуть сльози на очах”, — каже волонтер.

Михайло Литвин евакуює полеглих захисників з 2014 рокуФото: Гуманітарно-логістичний центр "Бульдозер"

Раніше Михайло займався евакуацією сам. Нині ж він є частиною гуманітарно-логістичного центру "Бульдозер". Там він та інші волонтери евакуюють полеглих героїв у рамках гуманітарного проєкту Збройних сил України “На щиті”.

“Перший мій рейс у рамках місії «На щиті» перекрив все, чим я займався до цього. Цей рейс я не забуду ніколи. Я сів біля машини й заплакав. Моя покійна бабуся мені дуже багато розповідала про війну. І я завжди в дитинстві її дуже уважно слухав. І завжди на її очах були сльози, а я не розумів чому. А зараз я зрозумів”, — пояснює Михайло.

Військові називають нас “остання можливість повернутися додому”

Михайло Литвин евакуює тіла полеглих захисників уже не перший рік. Навіть за цей час це не стало чимось буденним, бо кожна поїздка, як перша.

“Я пам’ятаю все: перші обстріли, під які потрапляв, кожне місто, куди доводилося їздити. Кожна поїздка має своє значення. Кожен рейс особливий. Сказати, що це стало буденністю — ніколи. Це не той вид діяльності, який може перерости в буденність. Мабуть, ми ще не настільки зачерствіли серцями, щоб сказати "Так". Щоразу знову сльози течуть. Кожен загиблий — це герой, який віддав життя за те, щоб наші діти жили в спокої”, — каже Михайло Литвин.

За понад 8 років діяльності волонтер не змінив свого ставлення до того, що він робить. Каже, що були й непорозуміння зі знайомими, й осуд з боку незнайомців, але це не змінить його серйозності щодо волонтерської діяльності.

“Для мене немає різниці — тоді чи зараз. Для мене важливо привезти полеглого додому, бо більше нема кому це робити. Я жив мирним життям, працював, будував сім’ю, але в один момент у моє життя увірвалися війна та смерть. То було тоді тяжко. Але зараз я кажу, що то було наше тренування перед великою війною. У кожного з полеглих є родини: матері, дружини, діти, онуки, які чекають їх додому. Ми ті, хто повертає їх туди, де рідні люди”, — продовжує розповідь волонтер.

Ще за часів АТО військові завжди називали нас “остання можливість повернутися додому"

Але найважчий момент у діяльності Михайла — це зустріч із родиною захисника, тіло якого ти зараз маєш передати їм. У ці моменти завмирає весь світ.

“Коли ти під’їжджаєш до моргу, а там вже чекає родина загиблого — це найтяжче. Найважче в нашій роботі — саме зустріч із родиною загиблого. Я завжди вибачаюсь. Кажу, що хотів би по-іншому його привезти, але не вийшло. Я спілкуюся з ними й далі, коли від’їжджаю. Вони можуть зателефонувати мені в будь-який час, а я відповім. Я не маю морального права сказати родинам, що я не хочу з ними спілкуватися, бо зайнятий. Я завжди шукаю час. Може людина просто хоче поговорити з тобою, ні про що. І я говорю, бо розумію, що цій людині важко зараз”, — поділився Михайло.

Для мене немає незручного часу

У будь-який час доби, де б він не був та чим би не займався, Михайло готовий зірватися й поїхати в будь-яку точку країни. Робить це, бо знає, що на захисника десь чекає змучена мати або дружина.

“Для мене немає незручного часу. Якщо мені зателефонують пізно ввечері й скажуть, що треба доставити полеглого героя додому, то я не роздумуючи поїду. Бо їх чекає родина. Мені не буде різниці, що сьогодні за день, я сяду в машину й повезу. Так було й 31 грудня, коли люди готувалися до якогось свята, зустрічати Новий рік. А я і ще один водій забирали полеглих військових з моргу. Я перепитав у рідних, чи готові вони зустріти їх 1 січня, і вони сказали, що будуть тільки раді, якщо я привезу їх додому. Тоді ми сіли з моєю дружиною в машину й поїхали”, — згадує Михайло.

Так зустрічають полеглих у рідних містах | Фото: Гуманітарно-логістичний центр "Бульдозер"

Дорога — це важко. Дорога за кермом “Борту 200” — це ще важче. Тому іноді Михайло бере з собою друга або дружину. “Чужих” ніколи не садить в машину. Каже, що в цій машині їдуть тільки ті, кого це стосується.

“Частіш за все ми їздимо по одному, але дуже тяжко. Ще тяжче знайти людину, яка психічно зможе це витримати. І, як би там не було, щоб везти мертвих, треба психічно до цього підготуватися. А ще ми за це не отримуємо гроші. Ми не працюємо, а людям треба будувати свої сім'ю, виховувати дітей. У мене є друзі, які, коли в них є можливість, їдуть зі мною. Моя жінка вже їздила зі мною рейси чотири. Вона завжди каже, що бачить мене тільки тоді, коли я сплю або коли я сплю. Але я ніколи не беру сторонніх людей. У «Борт 200» ніколи не беруть пасажирів. Якщо ти їдеш дорогою, а люди тебе спиняють, щоб доїхати кудись, то ти ніколи не зупиняєшся й не підвозиш. У цьому борті їдуть тільки ті, кого це стосується”, — пояснює Михайло.

Але триденна поїздка за кермом — це не найважче. Ще важче, каже Михайло, бути вдома, знаючи, що хтось чекає на полеглого захисника, й не допомогти.

“Трапляється, що між рейсами я буваю по 2-3 дні вдома. Замислююся — може досить? Але одразу приходить розуміння: а хто? Я не зможу жити з тим, що я знаю, як це робиться, можу це робити й не робитиму цього. Я розумію, що я не отримую за це коштів, але як по-іншому? Я патріот своєї держави. Я тут народився. Можна піти на фронт, але комусь же треба робити й цю роботу”, — каже волонтер.

Я відпочиваю тільки в рейсах, коли їду між містами. У такі моменти я розумію, що я роблю важливу справу. Але коли Україна переможе, ми матимемо ще багато роботи. Бо всіх полеглих захисників треба буде доставити до рідного дому

Як допомогти волонтерам

Кожен волонтер гуманітарно-логістичного центру "Бульдозер", частиною якого є й Михайло, проїжджає більше 100 тисяч кілометрів на місяць. Евакуація полеглих захисників відбувається лише завдяки небайдужим людям, які допомагають збирати кошти на пальне та ремонт автівок.

Підтримати роботу тих, хто повертає додому полеглих героїв України, можна за цими реквізитами: