Ми поселили вже 90 родин. Це історії переселенців, які отримали житло у рамках проєкту Fort Home
Благодійна організація Save Ukraine, заснована колишнім уповноваженим Президента України з прав дитини Миколою Кулебою, має багато напрямків роботи з людьми, які постраждали від війни. Одними з основних проєктів організації є евакуація цивільного населення з найгарячіших точок і надання їм тимчасового житла в Україні. Саме тому одним із найважливіших проєктів Save Ukraine є створення модульних будиночків та заселення в них родин, які втратили житло й засоби для існування через війну росії проти України.
Свої поспілкувалися з проджект-менеджеркою проєкту Світланою Нестеренко та координаторкою Ксенією Шуляр, які допомагають жителям цих будиночків соціалізуватися у новому місці та адаптуватися до нових умов. А також поговорили з родинами, які нині живуть у цих будиночках в різних регіонах України.
Що відомо про проєкт Fort Home
Fort Home — це один із найяскравіших та надважливих проєктів благодійної організації Save Ukraine. У рамках цього проєкту волонтери за кошт міжнародних партнерів вже придбали та розмістили по всій Україні 104 будиночки, де нині проживає понад 90 сімей переселенців.
“Найчастіше до нас звертаються родини з Донеччини та Луганщини, які були вимушені кидати все та їхати від війни в більш безпечні регіони України. Ми не можемо допомогти з житлом усім, тому перевагу надаємо сім’ям з дітьми, родинам, де є люди або діти з інвалідністю, дітям, яких виховують опікуни або один із батьків. Це завжди дуже складно для нас — вирішити, кому це житло потрібніше. Але ми намагаємося допомогти кожній родині. У нас є денні центри для дітей та їхніх батьків, а також центри реабілітації — психологічної та фізичної”, — зазначає координаторка проєкту Світлана Нестеренко.
Після заселення в модульне житло переселенці продовжують отримувати допомогу. Їх повністю забезпечують усім необхідним для комфортного життя: їжею, соціалізацією в громаді, допомагають влаштувати дітей у школи та дитячі садки і працевлаштувати дорослих. Тим часом організація планує збудувати ще 50 будиночків для переселенців, щоб якомога більше родин мали комфортні умови проживання.
“Ми поселили вже понад 90 родин. Цього року плануємо збільшити цю кількість до 150-170 сімей. Усі вони живуть у будиночках, які обладнані всім необхідним. Зазвичай вони складаються з двох кімнат — це кімната, де стоять двоповерхові ліжка, та кухня. також у будиночку є ванна кімната і вбиральня. Окрім цього — автономне опалення та кондиціонер, генератори на випадок вимкнення світла, техніка на кухні, постільна білизна, подушки та ковдри. Ми розуміємо, що люди втратили все, тому облаштовуємо житло на всі 100%. Це повністю готовий для проживання простір”, — зазначає Ксенія Шуляр.
Площа такого будиночка приблизно 20 квадратних метрів. А завдяки його компактності там можуть розміститися до п'яти дорослих і дітей. Більша частина модульного житла зараз знаходиться у Київській області — загалом їх 28, далі Чернівецька область — 14 будиночків, та Івано-Франківська, де зараз живуть 13 родин.
Ми поспілкувалися з родинами зі сходу, які були вимушені покинути рідний дім через війну і знайшли прихисток завдяки проєкту Fort Home.
Ракета влучила в наш будинок у Бахмуті
До початку великої війни невелика родина Щукіних спокійно та безтурботно жила у рідному Бахмуті. 13-річна Дар’я та 7-річна Софія ходили до школи. Бабуся-опікун Лариса виховувала дівчат та мріяла про їхнє щасливе майбутнє. Проте війна постукала у двері.
“Ми прокинулись від вибухів. Було страшно, й ми не розуміли, що відбувається. Але обстріли не припинялись. Ми прокидалися й засинали під звуки вибухів. Спочатку ми не хотіли виїжджати з дому, з Бахмута. Сподівались, що все мине, що пройде повз нас. Ми вірили, що буде, як уже було раніше, у 2014 році. Чекали, коли нарешті все стихне, але обстріли продовжувалися. Вибухало все частіше і частіше”, — згадує початок війни опікунка двох дівчат Лариса.
Лише влучання ракети в будинок змусило ухвалити важливе рішення — краще поїхати з Бахмута, поки все не заспокоїться.
“Одного разу ми пішли в магазин, щоб купити продукти. Прийшли з магазину й почали готувати обід. Ми не чули, як летіла та ракета. А почули вже, коли вона влучила в будинок. У нас повибивало вікна, а діти дуже перелякалися. Почали закриватися магазини, аптеки, лікарні. І мер нашого міста закликав матерів з дітьми евакуюватися”, — розповідає про один із найстрашніших днів у житті Лариса Щукіна.
За рішенням евакуюватися все ще слідувало повне нерозуміння: куди, де жити та хто може допомогти. Але страх за життя дітей переміг.
“Ми боялись, переживали, не знали, куди будемо їхати. Телефонували до знайомих і друзів. Один знайомий з Чернівців порадив нам приїхати у це місто. Ми поїхали туди з надією, що там буде тихо”, — каже про вибір регіону для евакуації опікунка.
А далі була важка евакуація та довгий шлях до комфортних умов проживання.
“Їхали важко, людей було багато. Нам допомагали волонтери, бо ми не могли самі виїхати з Бахмута через обстріли. Нас привезли на залізничний вокзал і посадили на потяг. Ми приїхали в Чернівці, де нас зустріли волонтери й привезли в Дім молитви. Місяць ми жили у церкві. Там було важко, бо було багато переселенців. Тоді нам порекомендували переїхати в село, ближче до гір. І ми вирішили, що поїдемо. Нам хотілось спокою. Ми були дуже втомлені. У вухах завжди дзвеніло. Ми були налякані. Думали, що ось-ось впаде ракета. У дітей був шок. Вони ніяк не могли відійти від звуків прильоту”, — згадує перші тижні в евакуації Лариса.
Далі родина Щукіних відправилася в село Вовчинець, де знову жили в церкві, поки волонтери шукали їм будинок. Але й там з будинком склалося не дуже.
“Волонтери знайшли нам стареньку хату. Там теж було складно, бо вона потребувала серйозного ремонту. Власниця цього будинку навесні хотіла розпочати ремонт, тому ми були змушені залишити цей будинок. Онукам сподобалось тут — тихе, спокійне село”, — каже бабуся.
У цій ситуації переселенцям допомогли волонтери благодійної організації Save Ukraine. Нині родина живе в тому ж селі в Чернівецькій області, але вже у модульному будиночку, де є все необхідне для комфортного існування.
“Старша онучка ходить у школу тут, а молодша онлайн готується до навчання. Вони вже знайшли собі нових друзів, чому я дуже рада. Нам тут добре. Потихеньку намагаємося забувати пережите”, — підсумовує Лариса Щукіна.
У під’їзді нашого будинку в Авдіївці стирчить снаряд, а квартира майже знищена
Подружжя Клевцових — Олег та Наталя — в березні 2022 року вимушені були бігти з рідної Авдіївки, бо боялися за життя своїх дітей — 14-річного Артура та 10-річної Карини. Зараз родина мешкає в модульному будиночку на Івано-Франківщині, але цьому передувало спонтанне рішення виїжджати, довгий та важкий шлях евакуації і декілька переїздів.
“14 березня я була на роботі. Діти залишилися вдома, бо з 24 лютого школи не працювали, а учні відвідували лише онлайн-заняття. Опівдні стало чути поодинокі вибухи. На роботі всі були напружені, а вибухи стало чути все ближче. Ми боялися навіть вийти з приміщення міської лікарні, де я працювала, щоб скоріше дістатися додому”, — згадує день прийняття рішення Наталя.
Родина жила у п’ятиповерхівці біля супермаркету “АТБ”, що знаходиться не дуже далеко від промзони. Того дня російські снаряди влучили зовсім поруч — у супермаркет. А діти Олега та Наталі були самі вдома.
“Мені подзвонили діти й розказали, що чули, як щось сильно вдарило, десь зовсім поряд. Мої колеги прочитали в інтернеті, що снаряд попав у будівлю магазину “АТБ”. Коли я дійшла додому, ми одразу почали збиратися виїжджати. У той день розпочалася масова евакуація, люди не хотіли більше залишатися під обстрілами”, — розповіла Наталя.
Зранку родина вже стояла в черзі на евакуаційний автобус. Тоді для евакуації всіх охочих знадобилося аж 4 транспортних засоби.
“Ми стояли на відкритій ділянці, а поряд безперервно лунали вибухи. Це було жахливо. Приїхав навіть голова військово-цивільної адміністрації, а після нас усіх відвезли до Покровська, де нас прихистив пастор церкви”, — каже Наталя.
Але й у Покровську з часом ставало все небезпечніше. Росіяни почали бити по місту, яке стало останньою надією залишитися в рідному регіоні для багатьох переселенців.
“Десь на початку квітня ми виїхали з Покровська. Я навіть не пам’ятаю, що то був за день. Ми приїхали в Дніпро, де переночували в школі. А потім нас відправили в Кропивницький, де ми розмістилися в дитячих садках. Там було понад 80 людей, тому це було складно прийняти. Але й там ми пробули не довго — лише чотири дні, а потім знову відправилися в дорогу”, — згадує важку й довгу евакуацію родина.
Так сім’я Клевцових опинилася в місті Тлумач, що в Івано-Франківській області. Там вони знайшли прихисток у модульному будиночку, де мешкають і досі.
“Увесь цей час по нашому рідному місту щодня стріляють, руйнують будівлі. Там майже щодня гинуть люди. У місті немає води з лютого 2022 року, немає газу і світла. У наш будинок у липні влучив снаряд. Горіла стеля, і на нашому п'ятому поверсі повністю згоріла сусідська квартира. У під'їзді стирчить нерозірваний снаряд. Але ми в безпеці, і це — найважливіше”, — каже Наталя Клевцова.
Російські снаряди вже двічі позбавили нас житла
Родина Суворових — тато Михайло, мама Юлія та двоє синів: 17-річний Андрій та 8-річний Даніїл — уже вдруге стали переселенцями. У 2014 році, коли російські загарбники окупували їхнє рідне селище Чортухине, що на Луганщині, вони вимушено переїхали до Кремінної. Але у 2022 році й це місто опинилося в окупації, а нещодавно придбаний родиною будиночок майже повністю зруйнований російськими снарядами. Нині родина живе у Дніпрі, де вони знайшли тимчасовий прихисток у модульному будиночку від Save Ukraine.
“У Чорнухиному ми жили в будинку на двох господарів. Той будинок зруйнували ще у 2014 році. Тоді туди влучили декілька снарядів, у такому стані він знаходиться й досі. Ми тікали від війни до Кремінної, де винаймали квартиру, але згодом, у 2019 році, купили будинок”, — розповідає Юлія.
Але і його знищила війна. Те, що не було зруйноване, розграбували, бо місто вже близько року окуповане.
“Через війну, яку розв’язала російська федерація, ми вже вдруге були вимушені покинути рідний дім. І тепер живемо в модульному будинку у Дніпрі. Неймовірно сумуємо за домом, адже витратили так багато зусиль, щоб діти мали власне житло, але втратили все”, — засмучено каже жінка.
Рятується родина молитвами. Кажуть, що вже адаптувалися до нових умов, але війна залишила свої шрами.
“З самого початку діти були засмучені. Особливо молодший син — він дуже хвилювався. Він досі сильно лякається, коли чує вибухи. Старший син вже дорослий, тому все розуміє і сподівається повернутися додому. Всі ми зараз почуваємося добре, бо ми разом, і зможемо все подолати”, — каже Юлія.
Свої в Telegram 
