Біжить заради азовців. Маленький Макар дочекався татуся, який пробув рік у полоні росіян
Макару півтора роки. Він — син бійця бригади “Азов” і оборонця Маріуполя, який вже рік знаходиться у ворожому полоні. На долю маленького хлопчика вже випало стільки випробувань: життя в окупації, виїзд під обстрілами на підконтрольну територію, складна операція. З паном Макаром, так його називає матуся Катерина, ми познайомилися 5 травня в Києві під час заходів на честь дев’ятої річниці утворення бригади “Азов”. У візочку Макар подолав дистанцію в 1 кілометр і став зіркою цього забігу.
Поки цей текст готувався до випуску, ми дізналися, що тата Макара сьогодні, 6 травня, звільнили з полону. Він і ще 44 захисника повернулися на рідну українську землю.
Це тато Макара. Сьогодні він повернувся з ворожого полону
Покохала звичайного хлопця, з яким навчалася в одній школі
Катерина і її коханий азовець родом з Бердянська, з міста, яке тимчасово окуповане росіянами з кінця березня 2022. Вони познайомилися ще підлітками: Катерина працювала кухарем, чоловік — офіціантом, але в різних ресторанах, які знаходилися поруч.
“Тобто я покохала не військового чи азовця, а звичайного хлопця з сусіднього ресторану”.
Цікаво, що коли вони вже зустрічалися, Катерина була у коханого вдома і передивлялася його шкільні фотографії, то пригадала один випадок.
Катерина і Макар бігли за "Азов" 5 травня 2023
“Ми навчалися в одній школі. Наші кабінети знаходилися на одному поверсі, але лише один раз ми перетнулись. Я тоді навчалася в 11 класі і була старше чоловіка на три роки. Це зараз не помітно, але в школі була суттєва різниця. Коли я йшла в їдальню, ми зустрілися в коридорі. Я подивилася на нього і подумала: "Симпатичним виросте”.
Хто тоді міг подумати, що той симпатичний восьмикласник стане її чоловіком. А в подальшому буде одним з бійців легендарного “Азову” і триматиме 86 днів оборону Маріуполя.
У 2016-му, вони тоді вже рік були разом, хлопець отримав повістку на строкову службу. Йому тоді було 20 років. Відразу сказав Катерині, що не збирається ухилятися чи переховуватися. Перш ніх поїхати, хлопець освідчився своїй коханій. Це сталося у Бердянську: важливі слова він сказав на березі Азовського моря, біля порту, саме там, де у них було перше побачення. Служив у Києві, дівчина залишилися у Бердянську. Кожні два місяці вона приїздила до коханого в гості.
Через півтора роки демобілізувався і повернуся до рідного Бердянська. Військова справа настільки його затягнула, що хлопець вирішив далі розвиватися і вступив до лав “Азову”.
Катерина
“Коханий десь два місяці мене готував до того, що він хоче приєднатися до “Азову”. Зараз занурююся у спогади і згадую, що була не в захваті від цієї новини. Він тільки повернувся зі служби і тут знову хоче поїхати. Але згодом зрозуміла, що тільки моя підтримка і допомога буде його наповнювати і надихати на розвиток у військовій справі. Я бачила, як горіли його очі, коли він розповідав про “Азов”.
Про Макарчика мріяли 4 роки
Потім було весілля — одружилися 20 жовтня 2018 року. Обоє дуже мріяли про дитину. Але лише через 4 роки вони стали батьками хлопчика на ім’я Макарчик. Катерина каже, що вагітність далася їй важко: двічі доводилося лягати у лікарню на збереження дитини, та ще й чоловік був постійно на бойових виїздах. Але навіть дистанційно Катерина відчувала підтримку коханого.
Катерина і Макар
“Я народжувала у Запорізькому перинатальному центрі, був кесарів розтин. Після пологів ми з Макарчиком потрапили до реанімації. Ми були на різних поверхах: я на першому, син — на другому. І я фізично не могла дійти, щоб хоча б хвилинку подивитися на нього. Добре, що в цей момент чоловік був поруч, саме він доглядав за Макарчиком, міняв йому підгузки, купляв все необхідне. А ще фотографував сина і надсилав мені світлини”.
Страшний місяць в окупації
На момент повномасштабного вторгнення Катерина з тримісячним сином була у Бердянську, чоловік — на базі “Азова”.
“Коли о 4:51 ранку стався перший вибух, я дуже злякалася. Речі у мене були зібрані, бо напередодні чоловік попросив це зробити і у разі чого бути напоготові виїжджати якомога далі. Ось такий був план. Чоловік подзвонив ближче до шостої, сказав, щоб забрала його маму і свою, поклала речі і швидко виїжджала з міста. Виїхали ми десь о десятій, тоді вже пролунали другий і третій вибухи. В Бердянську купити паливо вже не було можливості, тому поїхали у село до бабусі чоловіка. Сподівалися, що там запасемося бензином на дальню дорогу, але вже по приїзду автівка зламалася. Тому ми були змушені залишитися там — місяць прожили в окупації. Це було страшне. Щоб з дитиною погуляти, спочатку одна бабуся Макарчика виходила на вулицю, дивилася, чи немає поруч патрульних, а інша — те ж саме, тільки з іншого боку будинку”.
Весь цей місяць Катерина шукала варіанти, як полагодити машину. Складність полягала у тому, що автівка була американської збірки і запчастини на неї знайти було складно. Але жінці пощастило — вона вийшла на місцевого фермера, який допоміг завести автомобіль.
Сина замотала у два пледи, а пляшечку із сумішшю по черзі гріли під пахвами
Їхати з села родина вирішила 1 квітня.
“Ми приєдналися до гуманітарної колони, яка їхала з Бердянська і Мелітополя повз наше село до Запоріжжя. Без перебільшення, в тій колоні було приблизно 500 автівок. Періодично машина глухла, заводити її виходило з десятого разу. Було страшно від однієї думки: "А якщо авто заглухне і більше не поїде". Десь о восьмій вечора ми приїхали до Василівки і нас не пропустили через блокпост. Гуманітарним автобусам дали дозвіл, а легковим машинам — ні”.
Довелося ночувати у автівці. На дорогу не можна було виходити, щоб раптом не наступити на міни. Катерина згадує, що було дуже холодно, треба було включати пічку, але вона спалює бензин, якого в них було рівно стільки, щоб доїхати до Запоріжжя. Макарчика укутала у два пледи і міцно притискала до себе. Пляшку з сумішшю жінки по черзі тримали під пахвами, щоб хоча б трохи зігріти в ній воду.
День виїзду з окупації
“Вночі десь за кілометр від нас був обстріл. Коли ти стоїш вночі посеред поля і поруч йде бій — це дуже страшно. Не за себе, за дитину. В автівці тряслися вікна, думала, що вони не витримають і скло повилітає. За ніч вдалося поспати не більше 40 хвилин, відключилася від втоми. Настав ранок, ми чекали, коли нас почнуть пропускати через блокпост. На дорогу виходити було небезпечно, бо постійно на великій швидкості їздила російська військова техніка. Здавалося, що вони це робили навмисно, щоб когось збити. Неозброєним оком було видно, що вони в цій ситуації почувалися домінантами, господарями життя. Опівдні мене накрило — я розридалася. Від страху. Від безвиході. Молила Бога, щоб сталося диво і нас пропустили через блокпост. І через кілька годин окупанти потроху почали пропускати автівки. І добре, що ми були всередині колони, бо після того, як ми об'їхали підірваний міст, ворог почав нас обстрілювати. Десь за сотню метрів від нас впав снаряд. Один з них влучив в машину, яка їхала попереду нас. Ми їхали дуже швидко, наче на гоночній машині. Мама чоловіка за кермом, поруч на пасажирському сидінні моя мама. Вони моляться за те, щоб машина витримала і за те, щоб ми залишилися живими”.
Підтримка командира і патронатної служби
Справжня істерика з Катериною сталася, коли вони доїхали до Запоріжжя. Сім’я змогла вибратися з окупації і вижити!
“В дорозі ми були 30 годин. Чоловік по можливості виходив на зв’язок, переймався нашею долею, хвилювався. Вже на підконтрольній території коханому наговорила голосовими повідомленнями весь наш шлях. Чоловік вибачився, що нам довелося відчути на собі всі ті емоції і почуття, які він проживав у оточеному Маріуполя щодня”.
Тиждень жінки відпочивали, приходили до тями. В місцевій лікарні Макарчику зробили операцію на сльозоканалах. Вирішили не залишатися у Запоріжжі, поїхали подалі від фронту, на деякий час оселилися у Хмельницькому.
“Там я дізналася з новин про вихід захисників Маріуполя у полон. Напередодні чоловік написав, що деякий час буде без зв’язку. Макарчик передчасно народився і мав родову ваду. У рік йому потрібно було зробити операцію. Чоловік вірив, що будуть виконані обіцянки, які тоді давала влада, і що він зможе бути присутнім під час операції”.
Минув вже рік, як Катерина не чула свого коханого. Операцію Макарчику зробили в Києві, в цьому родині полоненого бійця допомогла патронатна служба “Янголи “Азову”, за що жінка їм дуже вдячна. У столиці Катерина з сином і своєю матусею вирішили залишитися.
“Нас зараз дуже сильно підтримує родина командира мого чоловіка, дружини захисників Маріуполя. Товаришую з дівчатами, які втратили своїх коханих у Маріуполі і з тими, хто, як і я, чекає рідних з полону. Всім дуже важко, кожній по-своєму, але ми завжди тримаємося одна одної, підтримуючи та відволікаючі від дурних думок”.
Тато всюди — на відео і фотографіях
По всій квартирі, де зараз живе Катерина, розклеєні світлини чоловіка. Як тільки Макарчик прокидається, вона показує йому фото і відео з батьком. Каже, що так радять психологи. Щоб, коли чоловік повернеться з полону, син впізнав батька.
Другий забіг Макара
“Макар каже "тато", не знаю, чи розуміє він значення його слова. Але я точно знаю, що між ними є певний зв’язок, бо відразу після народження Макарчика поклали чоловіку на груди. І в той час, коли ми знаходилися в реанімації, з Макарчиком кілька днів був поруч тільки батько. Перші кілька місяців життя чоловік по максимуму приділяв увагу сину. Він — класний батько. Прикро, що чоловік пропустив перші зуби, перші слова, перші кроки”.
За півтора роки вже третій забіг
5 травня у Виставковому центрі в Києві відбувся захід на честь дев’ятої річниці створення “Азову”. Серед активностей — забіг на відстань 1 і 5 кілометрів. Катерина з Макарчиком пробігли найменшу дистанцію.
Катерина з Макарчиком 5 травня 2023
“Це вже третій забіг у житті Макарчика. Перший був, коли сину ще не виповнилося і восьми місяців. Забіг відбувся 23 липня минулого року у Хмельницькому. Вдруге ми з ним пробігли дистанцію три кілометри в Києві 29 жовтня. Сину було вже 11 місяців. Ми це робимо, щоб в інформаційному просторі не забували про “Азов”. Бо за рік було обміняно лише 250 бійців, а за ґратами залишаються ще понад 650 азовців”.
Свої в Telegram 
