Ці морські прикордонники у полоні росії. Разом з ними ще 116 побратимів

23-й загін морської охорони військової частини 1472 з перших днів повномасштабної війни охороняв кордон у Азовському морі і брав безпосередню участь у боях за Маріуполь. Згодом військовослужбовці перейшли на металургійний комбінат “Азовсталь” та тримали оборону до останнього разом із захисниками інших підрозділів. Майже за рік вдалося звільнити 40 морських прикордонників, ще 118 залишаються у полоні. Серед них Олексій і Володимир Гроїцький.

Доньці на ювілей подарувала яблуко. Чоловік снідав на “Азовсталі” лише чаєм

Родина Гроїцьких мешкала у Маріуполі останні 14 років. Юлія Гроїцька мріяла зібрати рідних та друзів і відсвяткувати 10-річчя донечки. Але замість подарунків і торта їй з Аліною довелося виживати у блокадному Маріуполі у березні 2022 року.

“В той час, коли я ходила містом в пошуках води і їжі, мій чоловік рятував життя, надавав медичну допомогу в нелюдських умовах своїм побратимам”.

Володимир Гроїцький — військовий медик 23-го загону морської охорони Державної прикордонної служби України. В цій структурі на посаді фельдшера він з 2018 року. Юлія згадує, що чоловік 24 лютого подзвонив о четвертій ранку зі словами: "Почалася війна! Буди доньку, збирай речі і переміщайтесь в коридор. Я не знаю що буде далі, можливо, вас заберуть, будь готова".

Володимир ГроїцькийАвтор: архів Юлії

Ближче до восьмої ранку Юлія подивилася у вікно і побачила людей, які, ніби нічого не трапилося, йшли на роботу. Гроїцька працювала вчителькою фізики і математики. Зателефонувала директорці з питанням, що робити. Ніхто нічого не знав, тому Юлія з донькою зібрали речі і переїхали до друзів — у їхньому будинку був підвал.

“П'ятого березня день народження доньки. Ми змогли лише дозволити Аліні з'їсти свій подарунок — одне яблуко, яке залишилось. Більше нічого смачного у нас не було. Бо та їжа, яку готували на багатті, була простою — каші та супи”.

Зв'язку в Маріуполі вже не було, як води і світла. Їжа закінчувалась.

“Ми жили на в'їзді до міста і там було небезпечно. Тож вирішили перебратися до хрещеної Аліни і чекали Володимира. Ми вірили, що він нас знайде і обов'язково привітає свою доню. Боялась вийти, щоб не пропустити довгоочікувану зустріч з чоловіком. Проте він так і не прийшов — у місті точилися бої”.

Родина ГроїцькихАвтор: архів Юлії

Навідався Володимир через два дні після дня народження доньки. Він прийшов додому, сказав: "Тримайтеся, скоро буде підтримка, нам допоможуть".

Побув кілька хвилин і пішов. Тоді дружина і донька бачили його востаннє. Юлія і Аліна в кінці березня з міста вийшли пішки. Згодом виїхали за кордон, до Туреччини. У той час їхній чоловік і батько був у найгарячіших точках на фронті. Згодом йому з іншими оборонцями Маріуполя вдалося прорватися на металургій завод “Азовсталь”.

“Завдяки Старлінку ми могли листуватися, тому я трохи знала, як у нього справи. Їжі катастрофічно не вистачало: на сніданок тільки чай, на обід — каша. Хліба взагалі не було, тому вони випікали коржі. Ось ці коржі з чаєм і були вечерею. З медикаментами теж були проблеми: вони швидко закінчувалися, бо поранених з кожним днем більшало”.

Володимира Гроїцького вдома чекають люблячі дружина і донькаАвтор: архів Юлії

1 травня подружжя востаннє змогло один одному написати. А потім зв’язок з Володимиром зник. Після виходу з “Азовсталі” Гроїцький потрапив до Оленівської колонії. За словами побратимів, яких вдалося обміняти, військового медика з колонії, де в липні 2022 стався теракт, вивезли у невідомому напрямку.

Наша зустріч тривала 30 секунд. Донька у підвалі намалювала для татуся малюнок

Сніжана за цей рік не отримала жодної звістки від свого чоловіка. Де зараз Олексій, у якому він стані — жінка не знає. Остання зустріч була 7 березня у Маріуполя. Тривала вона 30 секунд. Сніжана каже, що коханий тоді заїхав додому, її та доньку, якій на той момент було 3 роки, міцно обійняв, сказав, як сильно любить.

“А я не могла вимовити ні слова. Я обіймала його і плакала. Ті обійми я згадую щодня перш ніж заснути. Всього 30 секунд, але я досі відчуваю його сильні та мужні руки на собі, коли заплющую очі”.

ОлексійАвтор: архів Сніжани

Олексій поїхав, Сніжана залишилася з Мілою. Спали на дошках у холодному, темному, брудному підвалі, їжу готували на вогнищі. Весь цей жах вони пережили та дивом під страшним обстрілом змогли виїхати з міста тільки 22 березня.

“Коли вже дісталася цивілізації, де були світло та інтернет, змогла додзвонитися до нього. Тоді коханий тримався так само мужньо, як і завжди. Сказав, що весь час за нас сильно хвилювався, бо не міг додзвонитися. А тепер він спокійний. І у розмові намагався підготувати мене до найстрашнішого. Олексій прощався зі мною... Просив, щоб я обов'язково була щасливою, казав, що я гідна всього найкращого, що я краща мама, і він спокійний за доньку, тому що вона зі мною. Але я не хотіла нічого слухати, я казала, що з ним все буде гаразд, що я не уявляю життя без нього, молюся за нього кожну хвилину. Що моє кохання завжди поруч з ним, воно оберігає його, і ми обов'язково зустрінемося і будемо щасливими, як ніколи раніше”.

Після цього подружжя ще двічі спілкувалося телефоном.

І донька теж:

— Тато, де ти? Я коли була у підвалі в Маріуполі, намалювала тобі малюнок. Хочу тобі його подарувати.

— Все гаразд, доню. Я дуже люблю тебе. Приїду до вас з мамою, як тільки все закінчиться. Обов'язково заберу малюнок, який ти намалювала мені.

Цей малюнок для Олексія. Його донька намалювала його у підвалі МаріуполяАвтор: архів Сніжани

“Цей малюнок досі з нами. У підвалі я знайшла аркуші, з яких розпалювали вогонь, щоб готувати їжу, я взяла один. Це був якийсь старий документ, накладна, але інша сторона була чиста. Дала доньці, знайшла ручку і Міла намалювала маму, папу та себе і сказала, що дуже хоче, щоб ми всі були разом, як раніше. І цей малюнок вона подарує татові. Я поклала його до наших документів, щоб, якщо ми будемо живі та зможемо вибратись з цього пекла, обов'язково подарувати малюнок нашому захиснику”.

Далі зв'язку не було місяць. Цей місяць Сніжана не могла їсти, спати, їй навіть дихати було важко. Одного дня Сніжані зателефонували з невідомого номера і сказали: “Ваш чоловік живий, він просив передати, що дуже сильно вас кохає”.

“Для мене це був ковток свіжого повітря. Через кілька днів Олексій написав мені сам: “Я живий, цілий, все гаразд. Якщо є можливість, скинь ваші фотографії. Я дуже скучив”. Ще через пару днів він написав: “Все буде добре, ми обов'язково зустрінемося. Ми будемо найщасливішими. Хочу зустрічати вас на вокзалі з квітами та іграшкою”.

Щаслива родинаАвтор: архів Сніжани

Після 22 квітня 2022 року Сніжана не чула свого чоловіка. Але каже, що навіть на великій відстані вони відчувають один одного. І впевнена, що їхнє кохання здатне подолати все.

“Я неймовірно пишаюся своїм чоловіком. Тим, який він мужній, сильний, хоробрий. Ми з донькою його дуже чекаємо. Кожного дня я в очікуванні чергового обміну. Ми, рідні морських прикордонників 23 загону морської охорони, робимо все можливе, щоб скоріше повернути всіх та радіємо всі разом, коли герої повертаються на Батьківщину, до своїх рідних. Продовжуємо боротьбу за кожного. Чекаємо на всіх полонених. І я продовжую чекати свого героя Олексія. Вірю, що незабаром його міцно обійму”.

Оксана Мироненко зшиває нерви поранених захисників. Вони знову можуть рухати руками та ногами

У полоні день йде за місяць. Медик Володимир Шапков про операції в блокаді й тортури росіян

Михайла Хвостика і Петра Царевського арештували у «ЛДНР». Окупанти звинувачують їх у тероризмі