Світлана Слободянюк з Макіївки стала волонтеркою організації "Допоможи бездомному". Ось її історія

Відчуття тривоги та перший присмак війни

Після закінчення школи у 2012 році Світлана вступила до Донецького національного університету економіки та торгівлі імені Туган-Барановського.

"Я вчилася на бухгалтера. Студентське життя було досить енергійне, а попереду бачилося багато планів та можливостей. Проте всі вони рухнули у 2014 році. Мені дуже запам’яталося, коли в травні того року після пар ми з другом вирішили прогулятися парком й випити кави. В той момент почула гул літака: він був військовим. Пролетів дуже низько. І з’явилося відчуття, що щось трапиться".

У 2012 році Світлана вступила до донецького вишу Автор: З архіву героїні

Світлана згадує, хоча тоді у Києві вже був Майдан, вона була впевнена, що це далеко від неї. Тому й масштаби майбутніх наслідків були незрозумілими.

"Я взагалі не думала, що розпочнеться справжня війна. Вважала, що ми живемо в цивілізованому світі, де є перемовини й домовленості. Тому сподівалася, що присмак цієї тривоги швидко пройде й ми повернемося до нормального життя. Проте ситуація погіршувалася дуже швидко, ставало все більше неспокійно. Влітку від університету нам запропонували поїхати на базу відпочинку. Я зібрала речі й рушила до Бердянська".

Путівку давали на 10 днів, а потім треба було повертатися. Тоді ж почали з'являтися перші блок-пости та перевірки. Тому Світлана з друзями вирішили затриматися у Бердянську.

"У серпні я все-таки повернулася до Макіївки. Обстановка там стала ще напруженішою. Тому ми вирішили перечекати в іншому місті. Поїхали туди, де були родичі — під Краснодар. На підконтрольній Україні території у нас не було нікого".

Через тиждень, як Світлана з родиною виїхали, Їхній район у Макіївці обстріляли.

"Один снаряд влучив на подвір’я, другий — у прибудову будинку. У нас повилітало скло, а в одній з кімнат нашої квартири й досі стирчить невеличкий уламок від снаряда".

Світлана каже, саме тоді люди почали розуміти, що почалася справжня війна.

"Тоді активно працювала російська пропаганда, й місцевим нав’язувалося гасло про братські народи. Фактично, частково так і було. Адже так склалося історично, що в нашому регіоні жило багато людей, родичі яких мешкали в Росії. Можливо, саме через це багато місцевих переїжджали саме туди. Хоча, попри такі родинні зв'язки, у нас поважалася українська культура, в школі ми вивчали українську мову, а в університеті здебільшого лекції проводилися державною".

Випадкова зустріч вберегла від помилки

Близько місяця Світлана з родиною пробули в Краснодарському краї. Потім вирішили повертатися додому.

"Ситуація в місті трохи стабілізувалася, проте всюди пропагандували "руський мир". Вже в Макіївці я дізналася, що мої одногрупники виїжджають, аби продовжити навчання. Бо про те, чи буде евакуйований наш виш на територію, підконтрольну Україні, ми ще не знали. Тому я вирішила поїхати до Харкова. Там в одному з університетів я була вільною слухачкою. Майже два місяці пробула у Харкові, однак за цей час так і не визначилися, чи збережуть бюджетні місця для тих, хто перевівся. Я розуміла, що моїй родині буде важко оплачувати навчання. Тож вирішила повернутися додому".

Світлана повернулася на навчання до університету в Донецьку. Там отримала диплом бакалавра.

"Я не хотіла залишатися в так званій "ДНР", розуміла, що там утопія й повністю відсутнє почуття безпеки. Зустрічала знайомих, які раніше курили травку на районі, а коли сталась "ДНР", вирішили піти військовими. Там правда була на боці того, в кого була зброя або влада — все вирішувалося лише таким шляхом. І це дуже лякало. Тому, отримавши диплом їхнього зразка, думала перебратися в Росію до родичів, й розпочати нове життя там".

Але, ділиться Світлана, зараз вона дуже радіє, що випадкова зустріч вберегла її від переїзду.

"Якось я зустрілася з хлопцем, який був випускником моєї класної керівниці. Компанія, в якій він працював, евакуювалася до Дніпра. Він також виїхав, але часто приїжджав навідати батьків. Ми часто бачилися, згодом почали зустрічатися. А потім він покликав мене до себе у Дніпро".

Не вагаючись, Світлана погодилася й переїхала до хлопця.

Я дуже вдячна долі, що вона подарувала мені цю можливість. А головне — вберегла від вибору, про який я б дуже жалкувала

У Дніпрі Світлана дізналася, що її виш тепер працює у Кривому Розі. Тому вона відновилася там на навчання, отримала український диплом бакалавра, а згодом й магістра.

У Кривому Розі Світлана відновилася на навчання й отримала диплом магістра Автор: З архіву героїні

"На жаль, стосунки з хлопцем не закінчилися щасливим кінцем. Але я дуже вдячна, що моє життя так склалося і я опинилася в Україні".

Київ — то є вдома

Коли у Дніпрі Світлану вже нічого не тримало, вона зважилася на переїзд.

"Вперше побувала в Києві у 2017 році, мені дуже сподобалося це місто. Воно нагадувало мені Донецьк, за яким я дуже сумувала. Тому вирішила перебратися до столиці".

До Києва Світлана переїхала, маючи в кишені 300 доларів та невеличкий залишок від зарплатні.

"Я розуміла, що в мене є максимум півтора місяця, аби облаштуватися й знайти роботу. Спочатку на декілька днів мене прихистила подруга. За три дні мені вдалося орендувати кімнату, а через місяць знайти роботу".

Світлана згадує, тоді ходила на всі можливі співбесіди. Бувало, що за день вона обходила по 3-4 компанії в різних районах міста. Тож саме завдяки цьому змогла швидко орієнтуватися в Києві.

Світлана з колежанками на першій роботі в Києві Автор: З архіву героїні

"Влаштувалася за фахом в дуже класну аутсорсингову французьку компанію. Я дуже щаслива, що саме там зустріла людей, з якими й досі йду по життю. Проте я швидко зрозуміла, що працювати бухгалтером — не зовсім моє. Може, частково вплинула та велика кількість співбесід, які я проходила. Тому мені захотілося спробувати себе в HR-галузі. Я навчалася, розвивалася й зрештою отримала роботу мрії".

А за декілька років життя в столиці Світлана зрозуміла, що Київ став для неї домом, і вже тут вона бачила своє майбутнє та подальший розвиток.

"Київ — то є вдома. Це — моє місто, яке я люблю всім серцем".

Київ дуже нагадував Світлані рідний Донецьк Автор: З архіву героїні

Попри влаштоване та насичене життя, Світлана дуже сумувала за домом та мамою, яка залишалася в Макіївці. Переїжджати вона не хотіла. Мовляв, боялася, чи зможе влаштуватися на роботу та розпочати нове життя.

"Тому я часто приїжджала до неї. Але кожна така поїздка була дуже важкою для мене. На блок-постах окупанти влаштовували допити, перевіряли документи та телефон. І, не дай Боже, якщо вони б знайшли якесь фото з українським прапором чи ще щось подібне. Покарання за це могло бути будь-яке".

Відбитки пережитого

Про те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, Світлана не думала. Каже, просто не хотіла вірити в такі масштаби.

"Представництва нашої компанії є в різних містах. Ми розуміли, що ситуація загострюється, тому на ранок 24 лютого у нас був запланований переїзд маріупольського офісу до Харкова. Але вранці мені зателефонувала колега й повідомила, що Харків вже обстрілюють. Вона попросилася працювати віддалено. Я її заспокоїла, але сама до кінця не розуміла, звідки взялася така паніка. Мабуть, той досвід з Макіївки наклав свій відбиток".

Згодом Світлана почала читати, що в країні дійсно розпочалася війна.

"Але ранковий дзвінок колеги та повідомлення від друзів з самого ранку не зупинили мене і я все-таки зібралася на роботу. Дорогою до офісу я побачила купу автівок, які намагалися виїхати з Києва. Було видно, що вони набиті речами. Тоді я зрозуміла, що дійсно країна в небезпеці. В мене потекли сльози. Одразу згадалося, як у 2014 році я вже переживала щось подібне. І мені було боляче від того, що тепер тисячі людей вимушені бігти зі своїх міст, покидати свої домівки й залишати звичне життя".

Звуки вибухів роздавалися в усіх районах Києва. Проте спочатку, згадує Світлана, вона планувала залишитися в місті.

"У мене не було жодних запасів їжі. В магазинах було мало продуктів, а щоб придбати хоч щось, треба було вистояти величезну чергу. Аж тут колеги запропонували виїхати. Спочатку на декілька днів ми виїхали до Рівного, а потім я перебралася до Львова".

У червні Світлана повернулася до Києва.

"Я постійно намагалася зв’язуватися з мамою. Вона не розуміла, що відбувається в країні. Новини там дуже спотворювали, а поруч було багато людей, які раділи смертям та розрусі. Мовляв, нехай відчують тепер, як ми жили стільки років в такій атмосфері. Частина родичів, які жили в Росії, також підтримували так звану "СВО". Вважали, що їх президент все робить правильно, й українців треба звільнити. Ось тільки від чого, так і не змогли відповісти. Від них не було підтримки, тож спілкування з ними припинилось".

Страх від того, що мати не зможе побачити доньку, зіграв своє: мама Світлани наважилася на переїзд до Києва.

"У Макіївці, окрім стін, її вже нічого не тримало. Коли мама переїхала, побачила щирих людей та відчула їхню підтримку. Вона швидко знайшла роботу і я нарешті побачила блиск в її очах".

Світлана каже, хоча ця війна принесла багато втрат, вона змогла об’єднати людей.

Світлана вірить у повернення в український Донецьк Автор: З архіву героїні

"Я переконана, що проживаю унікальне життя. Бо початок війни я зустріла вдома, а повномасштабну війну в Києві. Але ми на своїй землі, ми боремося й обов’язково переможемо. Люди об’єдналися й стали підтримкою один для одного, тепер немає розподілу на "своїх" та "чужих". Мені дуже хочеться приїхати до українського Донецька й побачити його таким же квітучим, розвинутим, яким він був до приходу окупантів, та яким він залишився в моєму серці".

Піклуються та допомагають гостям

Світлана каже, для неї важливо служінням людям. Адже, на її думку, лише брати щось від життя, а потім нічого не віддавати — не правильно.

"Я люблю робити добрі справи, допомагати та підтримувати. Мене часто пригнічувало, що я можу щось собі дозволити, мої близькі поруч, в мене є стабільний дохід та якість можливості. А хтось втратив все. І тут я зрозуміла, що можу ділитися й підтримувати людей".

Спочатку Світлана шукала можливості, як вона може допомогти. Та якось натрапила на допис знайомої, переселенки з 2014 року. Вона написала, що долучилася до організації "Допоможи бездомному", й тепер допомагає людям, що опинилися у скрутній ситуації.

"Я їй одразу написала. Дізналася, чим я можу допомогти. Вона запросила мене, сказала, що я можу принести речі чи смаколики. Я прийшла, і тепер досі разом з волонтерами допомагаю людям".

Організація працює за двома основними напрямками.

"Перший — це годування людей. Щосуботи на Подолі до нас приходять сотні людей, яких ми забезпечуємо комплексними обідами. Готуємо їх на базі кафе чи їдалень".

Світлана долучилася до організації «Допоможи бездомному»Автор: З архіву героїні

Другий напрямок — безплатний хостел. Там можуть прихистити людей, які опинилися в складних життєвих ситуаціях.

"Дуже часто туди звертаються люди похилого віку, яких або обманули шахраї, або вигнали родичі. Буває, приходить молодь чи переселенці. І наш хостел стає тимчасовою підтримкою. Тут можна помитися, відпочити й зупинитися на кілька днів абсолютно безплатно".

Важливо, що кожного, хто приходить за допомогою, називають гостями.

"Ми намагаємося не тільки підтримати наших гостей, а і якось порадувати. Наприклад, на Великдень роздавали паски та крашанки. Та й люди, які приходять до нас, завжди піклуються один про одного. Пам’ятаю, як якось ми привезли сезонні речі. Одна жіночка знайшла светр, покликала свою знайому й віддала його їй, бо та давно мріяла про теплий одяг".

Також волонтери організації допомагають людям з придбанням ліків. Вони відкривають збори, закуповують необхідне та роздають тим, хто цього потребує. Потім обов’язково звітують про свою діяльність.

В організації працюють близько 50 волонтерів Автор: З архіву героїні

Світлана каже, до початку повномасштабного вторгнення за гарячими обідами приходили понад двісті людей.

"Після 24 лютого кількість наших гостей зменшилася. Думаю, це було пов’язано з тим, що деякі люди повиїжджали. А ще тому, що була розгорнута робота великої кількості фондів та ініціатив. Люди об’єдналися й допомагали тим, хто цього гостро потребував".

Зараз серед гостей налічується понад 150 людей.

"Наразі працюють близько 50 волонтерів. Всі вони залучені в різних роботах: хтось опікується хостелом, хтось займається фінансовими звітностями, хтось веде соцмережі, а деякі приходять на роздачу обідів".

Приєднатися до організації "Допоможи бездомному" та зробити свій внесок можете й ви, написавши волонтерам.

Або ж зробити донат на карту: 4441 1144 5857 9198. У призначенні платежу треба вказати: "Благодійна допомога".

Маріупольська «Берегиня» евакуювала понад 1500 місцевих. І продовжує опікуватися переселенцями

Врятували 300 котів і собак, а ще півня і козу. Як Kyiv Animal Rescue Group вивозять тварин зі сходу

Волонтери GEM доставляють гуманітарну допомогу у найгарячіші точки сходу. Ці міста схожі на привиди