Світлана Слободянюк з Макіївки стала волонтеркою організації "Допоможи бездомному". Ось її історія
Світлана Слободянюк родом з Макіївки, що на Донеччині. Коли росіяни окупували її рідне місто, тривалий час вона залишалася там. Згодом зрозуміла, що жити під владою так званої "ДНР" неможливо, адже там не було ані розвитку, ані безпеки. Тому у 2016 році Світлана переїхала до Дніпра. Там отримала диплом про вищу освіту, а потім перебралася до столиці. Нині Світлана працює в HR-галузі, а у вільний час разом з волонтерами організації "Допоможи бездомному" опікується нужденними.
Відчуття тривоги та перший присмак війни
Після закінчення школи у 2012 році Світлана вступила до Донецького національного університету економіки та торгівлі імені Туган-Барановського.
"Я вчилася на бухгалтера. Студентське життя було досить енергійне, а попереду бачилося багато планів та можливостей. Проте всі вони рухнули у 2014 році. Мені дуже запам’яталося, коли в травні того року після пар ми з другом вирішили прогулятися парком й випити кави. В той момент почула гул літака: він був військовим. Пролетів дуже низько. І з’явилося відчуття, що щось трапиться".
У 2012 році Світлана вступила до донецького вишу
Світлана згадує, хоча тоді у Києві вже був Майдан, вона була впевнена, що це далеко від неї. Тому й масштаби майбутніх наслідків були незрозумілими.
"Я взагалі не думала, що розпочнеться справжня війна. Вважала, що ми живемо в цивілізованому світі, де є перемовини й домовленості. Тому сподівалася, що присмак цієї тривоги швидко пройде й ми повернемося до нормального життя. Проте ситуація погіршувалася дуже швидко, ставало все більше неспокійно. Влітку від університету нам запропонували поїхати на базу відпочинку. Я зібрала речі й рушила до Бердянська".
Путівку давали на 10 днів, а потім треба було повертатися. Тоді ж почали з'являтися перші блок-пости та перевірки. Тому Світлана з друзями вирішили затриматися у Бердянську.
"У серпні я все-таки повернулася до Макіївки. Обстановка там стала ще напруженішою. Тому ми вирішили перечекати в іншому місті. Поїхали туди, де були родичі — під Краснодар. На підконтрольній Україні території у нас не було нікого".
Через тиждень, як Світлана з родиною виїхали, Їхній район у Макіївці обстріляли.
"Один снаряд влучив на подвір’я, другий — у прибудову будинку. У нас повилітало скло, а в одній з кімнат нашої квартири й досі стирчить невеличкий уламок від снаряда".
Світлана каже, саме тоді люди почали розуміти, що почалася справжня війна.
"Тоді активно працювала російська пропаганда, й місцевим нав’язувалося гасло про братські народи. Фактично, частково так і було. Адже так склалося історично, що в нашому регіоні жило багато людей, родичі яких мешкали в Росії. Можливо, саме через це багато місцевих переїжджали саме туди. Хоча, попри такі родинні зв'язки, у нас поважалася українська культура, в школі ми вивчали українську мову, а в університеті здебільшого лекції проводилися державною".
Випадкова зустріч вберегла від помилки
Близько місяця Світлана з родиною пробули в Краснодарському краї. Потім вирішили повертатися додому.
"Ситуація в місті трохи стабілізувалася, проте всюди пропагандували "руський мир". Вже в Макіївці я дізналася, що мої одногрупники виїжджають, аби продовжити навчання. Бо про те, чи буде евакуйований наш виш на територію, підконтрольну Україні, ми ще не знали. Тому я вирішила поїхати до Харкова. Там в одному з університетів я була вільною слухачкою. Майже два місяці пробула у Харкові, однак за цей час так і не визначилися, чи збережуть бюджетні місця для тих, хто перевівся. Я розуміла, що моїй родині буде важко оплачувати навчання. Тож вирішила повернутися додому".
Світлана повернулася на навчання до університету в Донецьку. Там отримала диплом бакалавра.
"Я не хотіла залишатися в так званій "ДНР", розуміла, що там утопія й повністю відсутнє почуття безпеки. Зустрічала знайомих, які раніше курили травку на районі, а коли сталась "ДНР", вирішили піти військовими. Там правда була на боці того, в кого була зброя або влада — все вирішувалося лише таким шляхом. І це дуже лякало. Тому, отримавши диплом їхнього зразка, думала перебратися в Росію до родичів, й розпочати нове життя там".
Але, ділиться Світлана, зараз вона дуже радіє, що випадкова зустріч вберегла її від переїзду.
"Якось я зустрілася з хлопцем, який був випускником моєї класної керівниці. Компанія, в якій він працював, евакуювалася до Дніпра. Він також виїхав, але часто приїжджав навідати батьків. Ми часто бачилися, згодом почали зустрічатися. А потім він покликав мене до себе у Дніпро".
Не вагаючись, Світлана погодилася й переїхала до хлопця.
У Дніпрі Світлана дізналася, що її виш тепер працює у Кривому Розі. Тому вона відновилася там на навчання, отримала український диплом бакалавра, а згодом й магістра.
У Кривому Розі Світлана відновилася на навчання й отримала диплом магістра
"На жаль, стосунки з хлопцем не закінчилися щасливим кінцем. Але я дуже вдячна, що моє життя так склалося і я опинилася в Україні".
Київ — то є вдома
Коли у Дніпрі Світлану вже нічого не тримало, вона зважилася на переїзд.
"Вперше побувала в Києві у 2017 році, мені дуже сподобалося це місто. Воно нагадувало мені Донецьк, за яким я дуже сумувала. Тому вирішила перебратися до столиці".
До Києва Світлана переїхала, маючи в кишені 300 доларів та невеличкий залишок від зарплатні.
"Я розуміла, що в мене є максимум півтора місяця, аби облаштуватися й знайти роботу. Спочатку на декілька днів мене прихистила подруга. За три дні мені вдалося орендувати кімнату, а через місяць знайти роботу".
Світлана згадує, тоді ходила на всі можливі співбесіди. Бувало, що за день вона обходила по 3-4 компанії в різних районах міста. Тож саме завдяки цьому змогла швидко орієнтуватися в Києві.
Світлана з колежанками на першій роботі в Києві
"Влаштувалася за фахом в дуже класну аутсорсингову французьку компанію. Я дуже щаслива, що саме там зустріла людей, з якими й досі йду по життю. Проте я швидко зрозуміла, що працювати бухгалтером — не зовсім моє. Може, частково вплинула та велика кількість співбесід, які я проходила. Тому мені захотілося спробувати себе в HR-галузі. Я навчалася, розвивалася й зрештою отримала роботу мрії".
А за декілька років життя в столиці Світлана зрозуміла, що Київ став для неї домом, і вже тут вона бачила своє майбутнє та подальший розвиток.
"Київ — то є вдома. Це — моє місто, яке я люблю всім серцем".
Київ дуже нагадував Світлані рідний Донецьк
Попри влаштоване та насичене життя, Світлана дуже сумувала за домом та мамою, яка залишалася в Макіївці. Переїжджати вона не хотіла. Мовляв, боялася, чи зможе влаштуватися на роботу та розпочати нове життя.
"Тому я часто приїжджала до неї. Але кожна така поїздка була дуже важкою для мене. На блок-постах окупанти влаштовували допити, перевіряли документи та телефон. І, не дай Боже, якщо вони б знайшли якесь фото з українським прапором чи ще щось подібне. Покарання за це могло бути будь-яке".
Відбитки пережитого
Про те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, Світлана не думала. Каже, просто не хотіла вірити в такі масштаби.
"Представництва нашої компанії є в різних містах. Ми розуміли, що ситуація загострюється, тому на ранок 24 лютого у нас був запланований переїзд маріупольського офісу до Харкова. Але вранці мені зателефонувала колега й повідомила, що Харків вже обстрілюють. Вона попросилася працювати віддалено. Я її заспокоїла, але сама до кінця не розуміла, звідки взялася така паніка. Мабуть, той досвід з Макіївки наклав свій відбиток".
Згодом Світлана почала читати, що в країні дійсно розпочалася війна.
"Але ранковий дзвінок колеги та повідомлення від друзів з самого ранку не зупинили мене і я все-таки зібралася на роботу. Дорогою до офісу я побачила купу автівок, які намагалися виїхати з Києва. Було видно, що вони набиті речами. Тоді я зрозуміла, що дійсно країна в небезпеці. В мене потекли сльози. Одразу згадалося, як у 2014 році я вже переживала щось подібне. І мені було боляче від того, що тепер тисячі людей вимушені бігти зі своїх міст, покидати свої домівки й залишати звичне життя".
Звуки вибухів роздавалися в усіх районах Києва. Проте спочатку, згадує Світлана, вона планувала залишитися в місті.
"У мене не було жодних запасів їжі. В магазинах було мало продуктів, а щоб придбати хоч щось, треба було вистояти величезну чергу. Аж тут колеги запропонували виїхати. Спочатку на декілька днів ми виїхали до Рівного, а потім я перебралася до Львова".
У червні Світлана повернулася до Києва.
"Я постійно намагалася зв’язуватися з мамою. Вона не розуміла, що відбувається в країні. Новини там дуже спотворювали, а поруч було багато людей, які раділи смертям та розрусі. Мовляв, нехай відчують тепер, як ми жили стільки років в такій атмосфері. Частина родичів, які жили в Росії, також підтримували так звану "СВО". Вважали, що їх президент все робить правильно, й українців треба звільнити. Ось тільки від чого, так і не змогли відповісти. Від них не було підтримки, тож спілкування з ними припинилось".
Страх від того, що мати не зможе побачити доньку, зіграв своє: мама Світлани наважилася на переїзд до Києва.
"У Макіївці, окрім стін, її вже нічого не тримало. Коли мама переїхала, побачила щирих людей та відчула їхню підтримку. Вона швидко знайшла роботу і я нарешті побачила блиск в її очах".
Світлана каже, хоча ця війна принесла багато втрат, вона змогла об’єднати людей.
Світлана вірить у повернення в український Донецьк
"Я переконана, що проживаю унікальне життя. Бо початок війни я зустріла вдома, а повномасштабну війну в Києві. Але ми на своїй землі, ми боремося й обов’язково переможемо. Люди об’єдналися й стали підтримкою один для одного, тепер немає розподілу на "своїх" та "чужих". Мені дуже хочеться приїхати до українського Донецька й побачити його таким же квітучим, розвинутим, яким він був до приходу окупантів, та яким він залишився в моєму серці".
Піклуються та допомагають гостям
Світлана каже, для неї важливо служінням людям. Адже, на її думку, лише брати щось від життя, а потім нічого не віддавати — не правильно.
"Я люблю робити добрі справи, допомагати та підтримувати. Мене часто пригнічувало, що я можу щось собі дозволити, мої близькі поруч, в мене є стабільний дохід та якість можливості. А хтось втратив все. І тут я зрозуміла, що можу ділитися й підтримувати людей".
Спочатку Світлана шукала можливості, як вона може допомогти. Та якось натрапила на допис знайомої, переселенки з 2014 року. Вона написала, що долучилася до організації "Допоможи бездомному", й тепер допомагає людям, що опинилися у скрутній ситуації.
"Я їй одразу написала. Дізналася, чим я можу допомогти. Вона запросила мене, сказала, що я можу принести речі чи смаколики. Я прийшла, і тепер досі разом з волонтерами допомагаю людям".
Організація працює за двома основними напрямками.
"Перший — це годування людей. Щосуботи на Подолі до нас приходять сотні людей, яких ми забезпечуємо комплексними обідами. Готуємо їх на базі кафе чи їдалень".
Світлана долучилася до організації «Допоможи бездомному»
Другий напрямок — безплатний хостел. Там можуть прихистити людей, які опинилися в складних життєвих ситуаціях.
"Дуже часто туди звертаються люди похилого віку, яких або обманули шахраї, або вигнали родичі. Буває, приходить молодь чи переселенці. І наш хостел стає тимчасовою підтримкою. Тут можна помитися, відпочити й зупинитися на кілька днів абсолютно безплатно".
Важливо, що кожного, хто приходить за допомогою, називають гостями.
"Ми намагаємося не тільки підтримати наших гостей, а і якось порадувати. Наприклад, на Великдень роздавали паски та крашанки. Та й люди, які приходять до нас, завжди піклуються один про одного. Пам’ятаю, як якось ми привезли сезонні речі. Одна жіночка знайшла светр, покликала свою знайому й віддала його їй, бо та давно мріяла про теплий одяг".
Також волонтери організації допомагають людям з придбанням ліків. Вони відкривають збори, закуповують необхідне та роздають тим, хто цього потребує. Потім обов’язково звітують про свою діяльність.
В організації працюють близько 50 волонтерів
Світлана каже, до початку повномасштабного вторгнення за гарячими обідами приходили понад двісті людей.
"Після 24 лютого кількість наших гостей зменшилася. Думаю, це було пов’язано з тим, що деякі люди повиїжджали. А ще тому, що була розгорнута робота великої кількості фондів та ініціатив. Люди об’єдналися й допомагали тим, хто цього гостро потребував".
Зараз серед гостей налічується понад 150 людей.
"Наразі працюють близько 50 волонтерів. Всі вони залучені в різних роботах: хтось опікується хостелом, хтось займається фінансовими звітностями, хтось веде соцмережі, а деякі приходять на роздачу обідів".
Приєднатися до організації "Допоможи бездомному" та зробити свій внесок можете й ви, написавши волонтерам.
Або ж зробити донат на карту: 4441 1144 5857 9198. У призначенні платежу треба вказати: "Благодійна допомога".
Свої в Telegram 
