Мрію відкрити кондитерський дім. Переселенець з Маріуполя Роман Кулик готує найсмачніші макаронси
Роман Кулик — двічі переселенець. Спочатку він тікав від війни з села Миколаївка, що недалеко від Волновахи, а потім — з Маріуполя. Рідне село Романа перебувало під шквальними обстрілами росіян протягом усіх 9 років війни, бо за 7 кілометрів від нього — окупований Докучаєвськ. Попри те, що за професією хлопець економіст, душа завжди тягнулася до кулінарії. А особлива пристрасть Романа — це десерти. Тому за декілька місяців після евакуації хлопець відкрив власний магазинчик у Instagram, де продає найсмачніші макаронси з маріупольською душею.
Авіаудари та обстріли у нас не стихали ніколи
“З 2015 року моє село було “сірою” зоною, бо лише за 7 кілометрів від Миколаївки — Докучаєвськ, який був окупований ще в 2014 році. Постійні авіаудари та обстріли не стихали в нас ніколи. У 15 років я тимчасово поїхав на навчання до Запоріжжя, але повернувся і закінчував школу вже вдома. Потім знову повернувся до Запоріжжя, бо вступив до університету”, — розповідає Роман про своє життя до повномасштабного вторгнення.
Після закінчення декількох курсів Роман перевівся на заочне навчання, а сам повернувся до Волновахи, де вперше почав працювати кухарем. Уже тоді в голові зароджувалися думки щодо відкриття власної пекарні.
“Думки про власну пекарню з’явилися в мене ще в 10 років. Я завжди знав, що не хочу працювати на когось, тож уже в дитинстві думав про власний бізнес. Я буду працювати на себе, я буду жити на роботі, бо це буде моє. Влітку 2021 року я працював три місяці в курортному містечку у Запорізькій області, а потім трохи відпочив у мами в Миколаївці та переїхав до Маріуполя”, — каже підприємець.
Уже в Маріуполі думки про власний заклад стали серйознішими. Роман почав уже розробляти логотип і концепцію закладу, а також написав проєкт, бо планував податися на грант для підприємців. Проте війна мала свої плани, й вони явно не співпадали з планами Романа.
Місто знищать, а ти навіть не була в місцях, які відреставрували
“За декілька днів до початку повномасштабної війни мама приїхала до мене в Маріуполь, бо ситуація в нашому селі дуже загострювалася. 22 лютого я покликав маму прогулятися. Я пам’ятаю свої слова: “Ходімо з тобою прогуляємось, бо місто знищать, а ти навіть не була в місцях, які відреставрували”. Я знав, що ця війна почнеться, наче відчував. Але коли саме це станеться — не знав ніхто”, — каже Роман Кулик.
Останні дні перед вторгненням вся країна була збентежена — хтось не хотів у це вірити, а хтось потихеньку вже збирав валізу. Панічні настрої було добре помітні по всій країні, проте, здавалося, маріупольці не боялися зовсім.
“22 лютого ми гуляли містом. Надвечір я сказав мамі, що ми їдемо в “Епіцентр”, щоб купити валізи. Я сказав, що завтра почнеться війна, а нам навіть нікуди покласти речі. Я помилився на день, але розумів, що це буде. Я розумів, що це буде дуже серйозно. Я пам'ятаю той вечір, коли я йду з валізою на касу, а люди виходять з “Епіцентру” з тачками, повними гіпсокартону й фарби. Скоро весна, а отже час чепурити свої домівки й двори. Тоді ніхто не знав, що попереду на них чекає пекло”, — згадує останні дні мирного життя в Маріуполі Роман.
Чи це була захисна реакція людей — вірити в краще, чи дійсно люди не розуміли, що війна близько — невідомо. Проте вже 23 лютого в Маріуполі було чути далекі, але впевнені відголоски бойових дій.
“23 лютого ми зібралися сім’ями з моєю подругою. Вони щойно приїхали з Польщі, а тепер почали вже обговорювати, що робити в разі нападу росії. Ми домовилися, що виїжджатимемо разом та проговорили шляхи виїзду з міста в разі перекриття доріг або інших екстрених ситуацій. А вже 24 лютого ми прокинулися від вибухів у місті. Одразу почали збиратися, бо я розумів, що якщо ми втратимо Волноваху, то Маріуполь не виживе. А тоді її вже бомбили з мого рідного села, яке окупували росіяни”, — розповідає підриємець.
Швидкі збори та великі затори в місті, пусті АЗС та хліб по 120 гривень у “Щирому кумі”. Так зустріло місто Марії криваву повномасштабну війну, яку розпочали росіяни 24 лютого 2022 року.
Так вигладає машина брата Романа, який теж вибирався із міста МаріїФото: архів героя
“Уже зранку в місті почала активно працювати російська пропаганда. Українське радіо та телемовлення вже було знищено, бо росіяни порозбивали вишки зв’язку. Ми були оточені суцільною дезінформацією. Хтось казав, що найближча Дніпропетровська область уже не приймає переселенців. Хтось казав, що дорога перекрита й машини розвертають”, — згадує Роман.
Але родина була рішуче налаштована виїжджати. Знайти водія, який погодився вивезти з міста, вдалося з труднощами. А за поїздку він попросив аж 12 тисяч гривень. Та робити було нічого, тож родина відправилася до Дніпра, де після нетривалого перебування Роман із братом вирішили їхати на захід України — в Івано-Франківську область.
“Я думав, що наша евакуація в Дніпро була пеклом, але, як виявилося, то були ще квіточки. Ми їхали на останньому потязі з Дніпра, який ще був платним. І люди в Запоріжжі подумали, що це був евакуаційний потяг. Але саме той потяг мав би відправлятися на 10 хвилин пізніше. Провідники не змогли впоратися з тією величезною кількістю людей, які ледь не розгромили вагони, тому всі місця були зайняті. Люди билися, спали в проходах, у тамбурах. А мені дісталося місце на третій полиці, яка призначена для речей. Це була найдовша та найважча поїздка в моєму житті. Коли вийшов з того потяга, я видихнув, але моє тіло боліло: кістки, шкіра та, здавалося, ще й внутрішні органи”, — згадує важку евакуацію Роман.
Відкриття власного закладу — це моя мрія
Після того як оговтався та облаштувався на Івано-Франківщині, хлопець почав шукати роботу, проте рівень заробітної плати засмутив.
“У мене були певні заощадження, які я відкладав на власну справу. Проте всі вони пішли на оренду та облаштування нової квартири. Довелося купувати все: посуд, постільну білизну, звичайні елементи побуту. У Івано-Франківську я влаштувався на роботу менеджером, бо зарплати кухарів були дивно низькими для мене. Середня зарплата кухаря там — близько 14 тисяч, які не покривали б навіть мої базові потреби в житлі та їжі. Тоді я вирішив, що поїду до Києва”, — розповідає переселенець.
Вирішено — зроблено. У вересні 2022 року Роман переїхав до столиці. Тут він зміг влаштуватися на роботу з гідною заробітною платою та почав розвивати власний бізнес.
“Зараз я працюю в фірмі, яка займається імпортом кави в Україну. Власник її теж переселенець з Луганщини. Це важлива для мене робота, бо я хочу відкрити власну пекарню, де готуватимуть смачну каву. А ще я хочу, щоб там була відкрита кухня й кожен відвідувач міг би насолодитися процесом приготування десертів за моєю рецептурою”, — каже підприємець.
Зараз Роман уже відкрив інтернет-магазин, де продає найсмачніші макаронси, рецепт яких довгим шляхом спроб і удосконалення створив сам. Замовлень поки має не багато, бо майже весь час займає основна робота. А дохід від десертів відкладає на відкриття власного закладу.
“Я працюю вдома, тому дуже багато часу приділяю на підготовку до випічки. Максимально дезінфікую робочі поверхні, обираю лише найякісніші продукти. Не всі заклади можуть так робити. Я перепробував багато рецептів із інтернету, але всі вони мали не той результат, якого я прагнув. Тому зараз я вже винайшов ідеальний рецепт макаронсів, які дуже скоро стануть родзинкою мого закладу”, — каже хлопець.
Замовити макаронси, приготовані Романом, можна в його магазині в Instagram | Фото: соцмережі
Після перемоги Роман планує відкрити заклад ще й у Маріуполі. Каже, що пекарня в Києві працюватиме теж.
“Відкриття власного закладу — це моя мрія. Сподіваюся, що я зможу отримати грант на започаткування власної справи вже дуже скоро. Але ще більше я хочу відкрити кондитерський дім в Маріуполі, бо це дуже душевне й рідне для мене місто”, — підсумовує Роман Кулик.
Якщо ви хочете підтримати переселенця з Маріуполя та спробувати найсмачніші макаронси за авторським рецептом, то зробіть замовлення в онлайн-магазині Романа в Instagram.
Свої в Telegram 
