Ми дивом вижили під авіабомбами, а чоловік власноруч поховав матір. Історія журналістки з Маріуполя
Олена Силенко разом з родиною виживала в блокадному Маріуполі під постійними обстрілами. З перших днів березня їхню вулицю обстрілювали російські літаки, які скидали бомби на приватні будинки. Якось, ховаючись від чергового нальоту, 80-річна свекруха Олени впала та зламала шийку стегна. Без медичної допомоги жінка прожила трохи більше місяця. Коли померла, її сину Роману, який залишався в Маріуполі, довелося самотужки ховати матір. А згодом везти її тіло на експертизу.
За дві години до вторгнення зрозуміла, що війна буде
Мати двох синів Олена Силенко родом з Маріуполя. В рідному місті працювала редакторкою на місцевому телеканалі "ТВ-7". Її чоловік працював на металургійному заводі імені Ілліча обрубувачем.
Олена каже, її родина жила звичайним життям, кожен робив свою справу. Діти ходили на футбол і займалися велоспортом. Про те, що розпочнеться повномасштабна війна, Олена здогадувалася давно.
Напередодні вторгнення Олену здивувало, що 16 лютого 2022 року в Маріуполь завітали власник двох місцевих меткомбінатів Ринат Ахметов та нардеп Вадим Новинський.
"Разом вони прогулялися по давно відбудованому пірсу, а потім відвідали один з комбінатів. А увечері того ж дня до Маріуполя приїхав президент Володимир Зеленський. Мене дуже збентежило, що вони приїхали в один день — коли всюди ширилася інформація про те, що Росія нападе саме 16 лютого. Тоді ж з'явилося нове свято — День Єдності".
Наступного дня чоловік Олени Роман прийшов з роботи й повідомив, що серед працівників ходять чутки, що з Маріуполя треба виїжджати. При чому не в Київ, а до Львова.
"Але я не повірила. Прислухалася більше до повідомлень, що ситуація контрольована. З 16 по 24 лютого в місті було тихо. Звуки вибухів доносилися з околиць, але для маріупольців то було вже звичним".
22 лютого Олена, коли йшла до магазину, побачила біля банкомату близько 40 співробітників поліції. Жінка тоді здивувалася, бо раніше такої великої черги не було ніколи. Проте ніяких підозр у Олени це не викликало, подумала, що просто поліціянтам дали зарплатню. І надала цьому значення.
У ці дні Олена була на лікарняному. Саме у ніч з 23 на 24 лютого вона дивилася новини.
"Тоді в ефір ТРК "Україна" запросили мера Маріуполя Вадима Бойченка. Йому поставили питання, чи не насторожує, що з міста в ці дні виїхали компанії, те саме "Ельдорадо"... Бойченко сказав, що то російські компанії, і їхнє закриття було задля наведення смути серед населення".
Після цього, згадує Олена, був виступ волонтера.
"Він повідомив, що, за його інформацією, ось-ось розпочнеться наступ з півночі та півдня. Це було за дві години до вторгнення. Згодом була промова Антона Геращенка, якій підтвердив, що буде вторгнення. Тоді я почала усвідомлювати, що війні таки бути".
Серед ночі Олена заснула. Перші вибухи в Маріуполі вона не чула.
"А о 8:20 мене буквально підкинуло з ліжка. Затремтіло скло. Я зрозуміла, що те, про що говорили вночі, розпочалося. Увімкнула телевізор, почала дивитися новини. Там передавали, що українські міста почали обстрілювати".
Перші дні вторгнення
Чоловік Олени того дня працював у першу зміну. На роботу збирався з 4-ї ранку. Додому мав повернутися вдень, але його, як і інших працівників, відпустили додому об 11-й.
"Одразу ми вирішили, що треба запастися паливом та зняти готівку з карток. У нашому, Приморському, районі зробити це було вже неможливо".
Наступного дня, 25 лютого, попри лікарняний, Олена вийшла на роботу.
"Там нам виплатили зарплату, але зняти її було неможливо. Біля банкоматів були величезні черги. Достоятися до своєї ми змогли лише 28 лютого".
З 25 лютого у Приморському районі, де жила Олена, вже не було хліба. Повертаючись з роботи, вона зайшла у пекарню, де все-таки вдалося придбати невелику хлібину за 45 гривень. Власниця закладу погодилася на безготівковий розрахунок, й Олена переказала кошти на її карту.
"У магазині не було гречки, рису і борошна. На полицях лежали макарони. Можна було купити алкоголь та сигарети. Але щоб купити хоча б щось, треба було відстояти велику чергу".
Пропозиція співпраці
Дорогою додому Олені зателефонували з незнайомого номеру.
"Спитали: "Ви Олена Силенко?". Я не відповіла, перепитала лише, хто телефонує. Розмова у них була, наче у тих, хто відсидів термін. На тому кінці повідомили, що в перших числах березня сили "ДНР" зайдуть у місто. Запропонували співпрацю. Я сказала, що вони помилилися номером. Але згодом набрала їх ще раз, аби записати нашу розмову. Мені було важливо це зробити, аби передати все до СБУ. Це я і зробила".
Згодом у мережі Олена побачила допис колеги з іншого каналу, якому також телефонували з пропозицією про співпрацю. Жінка каже, зателефонувала йому розпитати, виявилось, що зміст розмови був такий же, і він теж передав запис до СБУ. Олена написала у робочий чат колегам, з'ясувалося, телефонували ще декільком журналістам, але вони відмовилися співпрацювати.
"Хоча вже зараз я маю сумніви з приводу однієї колишньої колежанки Ірини Єфремової. Адже у червні вона пішла на співпрацю з окупантами та почала працювати на їхньому каналі".
Перші літаки та авіанальоти
З 28 лютого Олена почала чути вибухи. Тоді ж вперше почав літати літак повз район, де жила журналістка з родиною.
"Дехто каже, що літаки чули лише в середині березня. Але це не так. Я чула, що вони десь поруч. І вже 28 лютого бачила зруйновані будинки".
У Приморському районі ще працювали декілька магазинів, але відчувався дефіцит продуктів.
"2 березня вже не було води та світла. Газу у нас, в приватному секторі, в принципі не було. У нас у дворі та у сусідів був колодязь, тому ми привозили воду до обласної лікарні. Того ж дня зник зв'язок, саме у момент, коли я говорила з сестрою. Вона жила на Лівому березі, а там якраз точилися бої. Розмова обірвалася на фразі: "Лєно, у нас все".
З 5 березня літак почав скидати бомби за декілька вулиць від будинку Олени. 7 березня почався черговий авіаналіт. Тоді Олена з 80-річною свекрухою готувала на мангалі їжу. Бомба впала на сусідський будинок.
"Ми з дітьми побігли в будинок, аби сховатися. В той момент свекруха впала та втратила свідомість. Оговтавшись, вона намагалася піднятися, але це їй не вдалося. Згодом до нас прийшла медсестра, яка жила неподалік. Оглянула нашу бабусю й сказала, що в неї перелам шийки стегна".
Сусіди, в чий будинок прилетіла авіабомба, отримали поранення: у них були перелами та відірвані кінцівки. Олена каже, один із сусідів повіз поранених до обласної лікарні, його не було кілька днів, повернувся лиш 10 березня і сказав, що лікарню захопили росіяни, а усі поранені опинилися у їхньому полоні. З того дня обстріли посилювалися, щодня гинули мирні жителі.
"Але найстрашніше було 16 березня. Тоді о шостій ранку Роман пішов за продуктами до супермаркету "Зеркальний", що на проспекті Будівельників. Він був єдиним, який працював у місті на той час. Я була вдома і готувала сніданок у дворі. Почула гул літака і перший вибух. Прилетіло у двір сусідів, які в той момент були у нас. Їхній будинок розтрощило, а наш посікло уламками. Знесло 9 з 10 вуликів. Грушу, яка росла 6-7 років, вирвало з корінням. Повилітало скло, вирвало двері".
Згорівший супермаркет "Зеркальний"
Свекруха Олени під час авіаудару лежала в кімнаті. Коли кинулися до неї, побачили, що уламок встромився у стіну прямо над її головою, у 2-3 сантиметрах.
Роман прийшов додому без продуктів, бо до цього супермаркет розбомбили — він згорів.
Обстрілювали з літаків та безпілотників
Олена згадує, один з найстрашніших днів у тоді вже блокадному Маріуполі припав на 24 березня.
"Літак гатив практично без зупинки. Знову були влучання в сусідські будинки. Навіть у будинок напроти нашого прилетіло. Пощастило, що в той момент сусіди з будинку напроти були у нас. У їхньому дворі були величезні воронки, ми навіть боялися піти та подивитися ближче".
3-4 години безперервно літак скидав бомби на Кіровку: починаючи з вулиці Краснофлотської до Зінцевої балки, Зінцевого струмка.
Того ж дня чоловік Олени сказав, що їй з дітьми треба йти з Маріуполя пішки.
"Ночували ми у сусідському підвалі. А літак продовжував нас обстрілювати. Перерви між обстрілами були 20-30 хвилин. Мені здавалося, що обстрілювали нас навіть не з літаків. На власні очі бачила щось схоже на безпілотники, які йшли один за одним. Їх було два. Летіли вони тихо, порівняно з літаками. І ми не розуміли, чим саме нас обстрілюють".
З Маріуполя до Польщі
Зранку Олена з двома синами та сусідка з дитиною вирішили пішки йти до Мангуша. Роман провів їх до Черемушек, а сам повернувся.
Роман з синами
"Навкруги все палало. Торговельний центр "Примор'я" був знищений. Житлові будинки були зруйновані. Коли підійшли до блокпоста на Гагаріна біля прикордонного загону, побачили декількох наших військових. Вони були розгубленими. Сам пост був розбитий. Тут під'їхав якийсь чоловік, ми попросили його підвезти нас, він погодився. Проїхали метрів 300, а там вже стояли "днрівці". Вони перевірили наші документи, а потім почали розпитувати, де український пост. Сказала, що не бачили".
Торговельний центр "Примор'я"
У Мангуші Олену з дітьми та сусідку розмістили в дитячому садку. Сказали, аби записувалися на евакуацію до Донецька.
"Ми записалися, думали, приїдемо, а звідти будемо якось вибиратися далі. Аж тут під'їхав мікроавтобус, у нас запитали, хто на Бердянськ. Я знала, що звідти йдуть евакуаційні автобуси до Запоріжжя. На одному з російських постів один з якихось їхніх начальників причепився до мого вигляду — мовляв, короткі нігті, брудні руки та волоси. Розпитували, чи не снайперка я. Переглядали речі, побачивши цигарки, всі забрали. Але пропустили. У Бердянську нас знову розмістили у садочку. І лише 28 березня ми приїхали на спорткомплекс, звідки мали відправлятися евакуаційні автобуси, але там їх не було, вони стояли на в’їзді до Бердянська".
Олена каже, місцевий таксист погодився довезти їх до блокпоста за 600 гривень. А до автобусів треба було йти ще півтора кілометри.
Олена з синами
"Замість обіцяних 40 автобусів, було 13 чи 15. Мене з сусідкою втиснули на середні двері, а дітей — на задні. Об’єдналися ми на першому ж російському посту. До Запоріжжя стоячи їхали 12 годин. Переночували ми у дитячому садочку, а зранку на евакуаційному потязі вирушили до Львова. Звідти — до Польщі".
Про складне перепоховання і зомбування дітей
Перебуваючи у Польщі, Олена не знала що з її чоловіком Романом та свекрухою.
"15 квітня вранці мені зателефонував сусід, батько якого вибрався з Маріуполя. Він повідомив, що Роман живий, а свекруха при смерті, і Роман почав власноруч робити труну".
Через 10 днів, 25 квітня, Олена дізналася, що свекруха померла 15 квітня.
"Роман поховав матір у нас у дворі, прямо на городі. Коли обстріли притихли, він хотів її перепоховати на кладовищі, аби з чистим серцем вибиратися з Маріуполя. Звернувся вже до російського бюро в Маріуполі. За перепоховання запросили 10 тисяч. Але чоловік мав самотужки викопати матір і привезти її тіло на так звану експертизу. Вона полягала у тому, що їхні експерти просто подивляться на тіло, чоловік мусив сам перевертати померлу. Потім він відвіз її на кладовище. Робота ж цієї служби полягала у тому, що вони просто закопали тіло у могилу".
Після похорону Роман з мамою Олени через Росію виїхали за кордон. Родина змогла зустрітися тільки у червні у Німеччині. Оговтавшись від пережитого, у жовтні вони повернулися в Україну.
"Мій син якось переписувався з сусідським хлопчиком, який залишився в Маріуполі. Якщо під час бомбардувань вони разом бігали й кричали, що Путін — ***ло, то зараз цей хлопчисько каже, що Путін їх врятував. Він ходить у школу та вчиться за російськими стандартами. Там дітям розповідають, що Україна сама в усьому винна, а мирних жителів і місто знищив саме "Азов". І це страшно. Там зомбують дітей та ламають їхню психіку. І я не знаю, що з ними буде далі, коли ми звільнимо свої території та повернемося в український Маріуполь".
Свої в Telegram 
