Владислав Пятін створив відеощоденник Маріуполя. На кадрах — як росіяни нищили місто
Владислав Пятін — корінний маріуполець. У мирному житті навчався на дизайнера. З дитинства грав в театрі, а у своєму коледжі створив аматорський театр. В блокадному Маріуполі пережив нескінченні обстріли, холод. Ледве не втратив бабусю. У квітні вибрався з окупації, а у вересні випустив невеличкий фільм про те, як росіяни нещадно нищили його рідне місто.
Насичене життя і відсутність спокою через можливу велику війну
У мирному Маріуполі Владислав Пятін навчався на дизайнера в будівельному коледжі. Також грав у народному театрі «Театроманія».
«Я жив активним життям. З дитинства був актором-аматором. Згодом почав грати в «Театроманії». У своєму технікумі організував аматорський театр. Також опікувався любительською кіностудією».
Каже, робив все, аби просувати молодіжний творчий рух.
«Набирався досвіду у творчих колег. Дуже пишаюся, що грав в адаптованій історії «Тіні забутих предків», на новий рік була роль першого плану в дитячому спектаклі. Крім того, брав участь у перформансі із британською режисеркою».
На початку грудня в коледжі Владислав поставив комедійно-сатиричний спектакль «Історія одного дня», де одразу був режисером та актором головної ролі.
Владислав з командою працюють над спектаклем "Історія одного дня"
«Життя було насиченим. Але спокою не давав можливий початок війни. Я розумів, що росія може на нас напасти і всім казав, що треба до цього готуватися. А коли путін визнав «лднр», я сказав батьку, що треба запасатися продуктами. Він тоді не повірив у можливу війну».
Постійні обстріли та життя в підвалі
Але вже 24 лютого о третій ночі вся родина Владислава прокинулася від потужного вибуху. Гатили по Лівобережному району, де вони жили.
«А потім практично одразу задзвонив телефон мого 7-річного брата. Номер був незнайомий. Три рази я не відповідав, на четвертий взяв слухавку. Виявилося, що телефонували якомусь Максиму — помилилися номером. Проте голос у людини був схвильований, буквально криком лунало: «Він почав». Перепитав, хто та що почав. Відповіли, що путін розпочав війну».
Влад каже, в той момент всередині все рухнуло. І саме з того дня почалася боротьба за життя.
«У перші дні у нас пропало електропостачання. Трохи пізніше — вода та газ. Як і всі, ми блукали містом у пошуках їжі та води. І все це під постійними обстрілами».
2 березня Влад йшов у пошуках хліба. Прийшов до супермаркету, але там його не було, натомість була дуже велика черга.
«Вирішив пройти далі. Дивлюся — навкруги майже все палає, частина магазинів були або розбомблені, або розкрадені. Пішов у бік свого коледжу. Дорогою почув свист і за декілька секунд сильний вибух. Буквально за п’ятсот метрів від мене розірвалася ракета. Люди, які були поруч, почали падати на землю, прикривати голови руками. А я застиг і не знав, що робити. Так простояв декілька хвилин, а потім побіг додому».
Владислав виживав у знищеному росіянами Маріуполі
Через декілька днів ворожий снаряд дістався і до будинка Владислава.
«Ми знали, що обстріли починаються з самого ранку в один й той же час. Вже традиційно ховалися в коридорі. Але того дня я чомусь вирішив залишитися в гостьовій кімнаті — на підлозі за диваном, біля стіни, що межує із сусідською».
О 6:45 пролунав вибух. Снаряд прилетів у сусідню квартиру, за стіною якої ховався Влад.
«У вухах дзвеніло, я нічого не розумів. Навіть не пам’ятаю, як опинився у підвалі. Мабуть, була контузія. З того дня — 7 березня, і аж до 1 квітня ми жили у підвалі».
У пошуках бабусі
Напередодні повномасштабного вторгнення вся родина Владислава захворіла на коронавірус.
«Ми перенесли його легко. А ось моя літня бабуся потрапила до лікарні №4. Вона була на апараті штучної вентиляції легень. Забрати її додому ми не могли. Тому війну вона зустріла саме там».
Весь цей час батьки Владислава ходили до бабусі в лікарню, аби принести їжу.
Одного дня, коли вони йшли до бабусі, почався обстріл. Гатили без зупинки. Батьки ховалися в будинках. Як тільки вибігали з них, практично у кожний потрапляв снаряд.
«Після того випадку ходив до бабусі хтось один. Одного разу батько залишився з нами, а мати пішла у лікарню. Коли повернулася, я її ледве впізнав — вона була дуже переляканою, руки тремтіли. Оговтавшись, розповіла, що потрапила під обстріл. Тоді загинуло багато людей. Їхніми тілами була буквально устелена дорога».
До бабусі навідувалися до 15 березня. Потім пересуватися містом стало зовсім небезпечно, тож родина не знала, що з нею і як почувається.
«Мама дуже переживала. Навіть не передати словами, як сильно. Четвертого квітня ми вийшли зі сховища і дізналися від людей, що пацієнтів з лікарні евакуюють до Виноградного. Одразу побігли туди. Там дійсно відбувалася евакуація. Вивозили людей у жахливому стані — без рук, ніг. Але бабусі ніде не було».
Мати Владислава прийшла наступного дня до лікарні. Але там вже нікого не було. Проте їй повідомили, що частину людей повезли до Безіменного.
«Ми з батьком сіли на велосипеди і рушили туди. Проте бабусі не було й там. Тоді я вперше зловив інтернет. І вже там знайшов інформацію, що бабусю вивезли спочатку у Донецьк, а потім — до росії. Її прихистили давнішні друзі».
Приниження на кордоні та евакуація
Коли випала можливість виїхати, родина покинула Маріуполь. Це було у травні.
«Виїжджали через росію. На кордоні було справжнє насилля та знущання. Мене змусили відтискатися 80 разів. Бо спочатку я сказав, що у 2014 році у нас був Євромайдан, а не переворот. А потім через те, що хлопець, який був зі мною поруч, відповів, що Друга світова закінчилася у травні. Росіянам не сподобалося, що він не назвав саме 9 травня. Ось таке вони покарання і вигадали для нас».
Зараз Владислав за кордоном, облаштовується на новому місці. Він мріє про скорішу перемогу України та возз'єднання з родиною.
Владислав мріє про скорішу перемогу та звільнення Маріуполя
«Якщо раніше у мене були великі плани на життя, то після пережитого хочеться родинного затишку та миру. Сподіваюся, що росія розвалиться, а наша країна буде квітучою. У Маріуполі знову замайоріє синьо-жовтий прапор. Але чи зможу я туди повернутися — поки не знаю. Дуже боляче там було».
Документальний відеощоденник
Частину з того, що пережила родина та жителі Маріуполя, Влад записував на відео.
«Аби не зійти з глузду, розумів, що треба щось робити. Запропонував батькові фільмувати, як російські військові нещадно нищать місто та вбивають мирних жителів. Ми були без зв’язку і мені чомусь здавалося, що ніхто не робить подібного».
Спочатку знімали на телефон, потім на камеру, старенький планшет та навіть ноутбук.
«На жаль, ми не змогли зняти, як російські танки гатили по будинках, ми не показали, як вони стирали квітуче місто та рівняли його із землею. Проте там кадрів, які ми зробили, достатньо, аби вкотре нагадати, на що здатні ці тварини».
Коли родина виїжджала з Маріуполя, вивезти відзняте відео не змогли. Розуміли, що на кордоні буде ретельна перевірка, а за подібні кадри можуть бути великі проблеми.
«Відео до мене потрапили лише у вересні. І я вирішив змонтувати документальний відеощоденник Маріуполя під час повномасштабного вторгнення. Туди увійшли кадри з мирного життя та те, що робили росіяни з нашим містом. У мирному житті я був резидентом арт-кластера «ОСЬ». Там на курсах мене навчили гарно монтувати та знімати. І ці навички дуже знадобилися під час роботи на фільмом».
Владислав каже, Маріуполь обов’язково відвоюють, місто відбудується, а от те, що довелося пережити місцевим, назавжди залишиться в пам’яті.
Свої в Telegram 
