Чому люди повертаються з евакуації у прифронт. Три історії родин з Донеччини
На початку повномасштабної війни більша частина мешканців Донецької області евакуювалася з нашого регіону. Багато людей виїхало у більш безпечні області або за кордон, до країн ЄС. Але через деякий час люди почали повертатися. На свою малу Батьківщину, до своїх міст, у свої домівки. Що спонукає повертатися додому із затишної, красивої, гостинної та стабільної Європи та з інших міст України? І як живеться тепер вдома? Про це Свої розповідають наші героїні.
Юлія Пазюра: "У Німеччині я зрозуміла наскільки сильно я люблю Україну і своє місто"
З початком повномасштабного вторгнення краматорчанка Юлія Пазюра евакуювалася до Німеччини, але майже рік тому повернулася до Краматорська. До цього вона жодного разу не була за кордоном, тож каже, що її вразив високий рівень життя у Німеччині.
Та не лише хвилювання за власне життя стало поштовхом евакуюватися за кордон — її донька була вагітна другою дитиною. Юлія каже, з початком повномасштабної війни у Краматорську стало все швидко закриватися, люди почали виїжджати, у тому числі й лікарі. Тож її донька не змогла здати певні аналізи, а це було дуже важливим.
Юлія з чоловіком
"У мене ще онук маленький. Він став боятися сигналів тривоги і звуків вибухів… Тож вирішили, що потрібно їхати з Краматорська. Ми не збиралися конкретно до Німеччини — просто сіли в евакуаційний потяг і поїхали з Краматорська. Навіть речей майже не брали з собою. А у сусідньому вагоні ми зустріли своїх друзів зі Слов'янська. Вони цілеспрямовано їхали до Німеччини, і запросили нас поїхати з ними. У Німеччині чекали 20 осіб. Допомагала церква. Але друзі заспокоїли нас, що на 3 людини більше — то нічого страшного. Приймуть, допоможуть. Так і сталося", — розповідає жінка.
Німеччина вразила високим рівнем життя людей
У Німеччині Юлія з родиною декілька місяців не отримувала жодних виплат, бо у цей період тривало оформлення документів. Однак, каже Юлія, вони вже жили у будинку і мали все необхідне. У Німеччині їх забезпечували найнеобхіднішим — продуктами, засобами гігієни тощо. Ще родину повели у магазин і купили все, чого бракувало.
"Тут дуже високий рівень життя і соцзахист від держави. Німці навіть не розуміють, як може бути по-іншому. Люди живуть в гарних умовах, ніхто не бомжує. Вони не стикаються з тим, що у них може бракувати грошей дитині на памперси або на нові чоботи, бо старі зносилися. Так само вони не економлять на продуктах, для них це нонсенс. А ще у німців не виникає проблем з тим, аби звозити дитину на море, відпочинок. Тобто умови життя такі, що навіть той, хто отримує мінімальну зарплатню, буде жити гідно і зможе себе забезпечити", — розповідає Юлія.
За словами краматорчанки, у Німеччині держава підтримує у разі, наприклад, якоїсь важкої хвороби. Людину не виганяють з житла, якщо хтось втратив роботу і не може заплатити. Тут є соціальне житло для малозабезпечених.
"Жінка може працювати не повний тиждень чи не повний день. Тобто стільки, скільки вона вважає за потрібне. І для родини це не є трагедією у фінансовому плані. Не так, як у нас, коли жінка має працювати багато, бо потрібно заробляти гроші, щоб якось вижити, — каже Юлія.
Мінус — мовний бар’єр. Ти не можеш ні з ким поспілкуватися
Зараз донька Юлії, тепер вже з двома дітьми, залишається у Німеччині. Живе там у родині, яка погодилася прийняти їх. Вони живуть у їхньому будинку, німці допомагають їм у всьому. У Німеччині народився і другий онук Юлії.
"Пологи відбувалися зовсім не так, як в Україні. Стільки уваги, підтримки, обговорювалося все до дрібниць — як хоче народжувати, яким способом, яка анестезія буде використовуватися тощо. До нас потім додому протягом місяця щодня ходила акушерка, яка оглядала і дитину, і маму. Допомагала у всьому, підказувала, слідкувала, щоб добре проходило грудне вигодовування", — ділиться Юлія.
Юлія у Німеччині з онуком
Старший онук Юлії вже ходить у дитсадок у Німеччині. За словами жінки, там йому приділяють максимум уваги, бо він ще не знає добре мову. Зранку дітей із селищ забирає водій на авто. Дорогою він співає їм пісні. Заняття з малюками відбуваються у ігровій формі, а якщо дітям щось не подобається, то змінюють тему або проводять щось інше. За словами жінки, у садочку все спрямоване на те, щоб малюку було комфортно.
"Мінус життя у Німеччині — це мовний бар’єр. Ти не можеш ні з ким поговорити, поспілкуватися. Щось сказати можеш з допомогою перекладача в інтернеті, а от поговорити — ні. Є курси мовні, держава їх оплачує. Так що мову вивчити можна. Бо без цього жити там повноцінно неможливо", — каже Юлія.
Попри гостинність німців, їхню чуйність і готовність допомагати українцям, які рятуються у цій країні від війни, красу країни, евакуація для Юлії стала великим стресом. Раніше жінка не їздила навіть Україною.
"Так, все було добре там у нас. Але, мабуть, саме у Німеччині я зрозуміла як сильно люблю свою Україну, своє місто. І я хочу бути тут, на Батьківщині, у рідному Краматорську. Мені не потрібна інша країна, у мене є своя. Мене всі відмовляли від повернення додому. І у них були дійсно беззаперечні аргументи, але я вирішила повернутися. Так, я розумію всю небезпеку, але я хотіла додому. І все, — ділиться Юлія. — Мені донька зараз каже, що я вдома розквітла. А там я сумувала, на душі важко було. Не змогла я там. Хоча багато хто скаже: "Такий шанс, така можливість"… Але ні, моє життя тут. І я почуваюся щасливою".
У Німеччині люди, як радісні смайлики, наші теж смайлики, тільки сумні
Вдома, у Краматорську, Юлія відчула велику різницю після Німеччини. У всьому.
"Навіть вираз обличчя у більшості наших людей не радісний. Як би це краще пояснити. Скажімо так, у Німеччині люди, як радісні смайлики, наші теж смайлики, тільки сумні", — ділиться жінка.
До Краматорська Юлія повернулася, коли вже стемніло. Тож, каже, не встигла роздивитися рідне місто у темряві. Ще й життя у прифронтовій зоні диктує свої умови — люди тут дотримуються режиму світломаскування.
"Вже потім роздивилася. Місто не таке, як раніше, бо скрізь є нагадування, що триває війна. У кожному районі. Забиті вікна будинків, постраждалих після вибухів, зруйновані або пошкоджені будівлі, засипані воронки від "прильотів"… Люди, які стоять у чергах за гуманітарною допомогою… Я теж ходила за гуманітаркою, поки не знайшла роботу. Було так боляче морально, бо раніше ми самі допомагали всім, а тут таке", — пригадує Юлія.
Згодом жінка звикла до життя в умовах воєнного часу. Каже, попри війну, влада намагається робити все можливе, аби підтримувати порядок у Краматорську — вулиці прибирають, висаджують квіти, навіть миють асфальт і лагодять пошкоджені будинки.
"Звісно, буває страшно, коли тривога, коли чуєш звуки вибухів, хоч і далеко. Але людина до всього звикає, зараз я вже так не звертаю увагу на все це. Життя змінилося, бо війна. І люди живуть війною, і надією на її скоріше закінчення, на Перемогу".
Після повернення до Краматорська Юлія не змогла повернутися на свою роботу, хоч і не звільнялася. До повномасштабної війни жінка працювала медсестрою у стоматології.
"Мені сказали, що співробітники не потрібні зараз у великій кількості, людей не багато і фінансування теж слабке, тож… Це мені теж було важко пережити і було дуже прикро, бо медсестрою я пропрацювала понад 20 років".
Та згодом Юлія все ж змогла знайти нову роботу. Зараз вона працює медсестрою у терапевтичному відділенні. Каже, робота важка, працювати доводиться позмінно, але жінка радіє тому, що ця робота у неї є.
"Там поруч зі мною працюють прекрасні люди. Я ходила у відділення місяць безоплатно, вчилася працювати, освоювала всі тонкощі роботи у новому відділенні. Адже стоматологія і терапія — різні речі. Я вдячна старшій медсестрі і всім, хто мене підтримував і допомагав", — ділиться своїми враженнями Юлія.
Та все ж жінка переконана, що тим, хто евакуювався з дітьми, краще не повертатися, аби не ризикувати їхнім життям і потім знову не шукати шляхи евакуації.
"Я дуже радію, що моя донька і онуки зараз в прекрасній країні, що вони в безпеці. Я вважаю, що своїм життям дорослі можуть розпоряджатися, як хочуть, а дитина має бути у безпеці. У неї мають бути не психологічні травми, а щасливе дитинство".
Тая Солодовник: "Причиною повернутися стала вагітність"
Тая повернулася зі Львова до Краматорська народжувати п'ять місяців тому. Попри чудові умови для життя переселенців у Львові, жінка вирішила повернутися на рідну Донеччину.
На початку березня 2022 року Тая з чоловіком поїхала до тата у село, потім ненадовго повернулася до Краматорська. 15 квітня вони вирушили до Львова. Каже, евакуювалися з "Червоним хрестом", все було добре.
У Львові Тая жила разом з чоловіком у церкві. Там же була її двоюрідна сестра з родиною і знайомі. Жінка каже, умови для життя там були дуже хороші — своя кімната, свій санвузол, спільні лише кухня і душ. Тая каже, місцеві їх не дуже любили, та у її родини не виникало проблем з місцевими.
Тая Солодовник
"У церкві всього вистачало, багато речей приносили, продуктів, засобів гігієни і для дітей теж всього було вдосталь. У фонди різні навіть не зверталися, потреби не було. Єдине, що оформляли, грошову допомогу від ООН, отримали її у червні".
Через 2 тижні я почула, як б'ється серце нашої доньки
Непорозуміння виникли у лікарні, коли Тая звернулась туди, бо завагітніла. Жінка каже, це і стало головною причиною повернення додому.
"У мене тоді термін був 3-4 тижні, а в лікарні (я не пам'ятаю точно в якій), коли привезла мене "швидка", почали оформлювати та наполягати на тому, щоб я лягала до лікарні, навіть не оглянувши мене. Я сказала: "Спочатку огляньте, потім вирішимо". Мене повели в кабінет робити УЗД, чоловіка не пустили. Почали робити УЗД і говорити, що в мене термін 10 тижнів, дитина померла і весь цей час вона у мене мертва, що мені потрібна терміново допомога і при цьому сказали чоловікові, щоб гроші привіз. У мене почалася істерика, я відмовилася від госпіталізації, і лікарка мені запропонували приїхати наступного дня. Я не пам'ятаю, що відбувалося потім, але наступного дня мене повезли до іншої лікарні і там з'ясувалося, що термін маленький і все добре. А через 2 тижні я почула, як б'ється серце нашої доньки", — пригадує Тая.
Жінка не захотіла народжувати у Львові, і була дуже щасливою, коли вони повернулися на Донеччину. Каже, спочатку у місто не виїжджали. Та згодом побачили місця після вибухів і це було боляче.
"Я народила у Слов'янську, там народжувала і першу дитину. Ставлення у пологовому будинку дуже добре, палати завжди чисті, годують смачно. Завжди йдуть на зустріч. У нас народилася донька, її звуть Віталіна, їй уже 4 місяці", — розповідає Тая.
Зараз Тая з дітками і чоловіком вдома, у Краматорську
За словами жінки, їхня родина отримала допомогу від благодійних фондів — памперси і речі для маленької донечки. Тая каже, у Краматорську багато магазинів, все добре, не вистачає тільки АТБ. Однак складно з роботою, та її чоловік періодично працює.
"Звісно, виїжджати не дуже хочеться, та якщо будуть орки ближче підходити, то доведеться виїхати. Але ми віримо у наших хлопців!"
Олена Мацепура: "Коли ми приїхали з Польщі на український кордон, мені здалося, що стало легше дихати"
Олена з родиною жила у Слов'янську. З початком повномасштабної війни подруга дитинства запросила їх до Польщі, а через 2 тижні попросила знайти нове житло. У Польщі знайшлися люди, які допомогли родині Олени влаштуватися. Жінка каже, там чужі люди стали рідними. Тож Олена спілкується з ними і досі, хоча і повернулася до рідного міста через 9 місяців після евакуації.
24 лютого Олену розбудила сусідка, сказала, що чутно дуже гучні вибухи. Тоді жінки зрозуміли, що почалася війна, хоча їхній розум відмовлявся у це вірити. Олена каже, якийсь час сподівалася, що це триватиме кілька днів, а потім вщухне і продовжиться звичне життя. Однак сподівання виявилися марними.
Олена з донькою
"Спочатку ми не збиралися взагалі нікуди їхати. Думали, зможемо пережити все це вдома. Та потім донька стала боятися гучних звуків, її налякав навіть шум літака, який літав над нашою домівкою. Вона спала у коморі під час тривоги. Ми заспокоювали її, як могли. Але згодом вирішили, що краще поїхати, щоб зберегти життя дитини, її психіку", — розповідає Олена.
Визначитися, куди евакуюватися Олені допомогла подруга дитинства. Ще на початку повномасштабної війни вона запросила її до Польщі, де сама кілька років жила і працювала. Тож Олена забрала дитину, сіла у евакуаційний потяг, яким дісталися до Львова, а звідти вирушили до Польщі.
"Коли приїхали, то виявилося, що у квартирі, яку орендує моя подруга, живе ни лише вона з чоловіком, а й ще один хлопець. Тож так вийшло, що у двокімнатній квартирі ми спали у одній кімнаті вчотирьох — я, донька, подруга та її чоловік".
Польська родина, яку я ніколи не бачила, запропонувала нам прихисток
Аби можна було отримувати допомогу, Олена мала отримати Pesel — документ, який потрібен у всіх сферах соціального життя. Його Олена чекала місяць. До цього жодної гуманітарної допомоги ні вона, ні донька не отримували.
"Жили за власний рахунок. Тільки за житло з нас гроші не брали. Але через 2 тижні подруга попросила нас знайти нове житло, бо жити так було некомфортно. Уявіть мій стан, коли я в чужій країні, з малою дитиною і нас залишають без житла… Було прикро, я дуже переживала, але взяла себе в руки і почала діяти.
Ми жили у Вроцлаві і не змогли знайти там щось безкоштовне. Вірніше, такі місця для українців були, але там все було зайнято. Тож я стала шукати житло через фейсбук у інших містах. Мені пощастило знайти родину у Кракові, яка погодилася нас прийняти на тимчасове проживання. Тож коли отримала Pesel, ми одразу поїхали до них".
Олену з донькою польська родина зустріла привітно. Жінка каже, вона була приємно вражена тим, що чужі люди були такими чуйними до них.
Це одна з небагатьох світлин Олени з Польщі
"Ця родина навіть не оформлювала для себе матеріальну допомогу від держави за те, що прихистила українців. Вони сказали, що це їм не потрібно. Ці люди виділили нам окрему кімнату, хоча з ними у трикімнатній квартирі ще жила їхня донька.
Я пропонувала щось купити або оплатити товар у магазині, але вони не брали з нас грошей ні за що взагалі. Казали, беріть все, що вам потрібно, їжте все, що бачите у холодильнику… Мені було незручно жити за рахунок інших людей, навіть не наших родичів чи знайомих", — ділиться Олена.
Польська родина допомагала Олені з дитиною і у повсякденному житті — отримувати гуманітарну допомогу, з оформленням деяких документів, дуже підтримували морально, заспокоювали. Жінка каже, голова родини трошки розумів українську, ще під час спілкування користувалися перекладачем.
У іншій країні було дуже важко перебувати морально
Олена родом з Лиману. Коли вона вже була у Польщі, її рідне місто почали сильно обстрілювати російські війська. У Лимані у жінки залишалися батьки. Вона дуже хвилювалася, адже не могла поговорити з ними — телефонувала, а вони не відповідали. Олена каже, ще дуже сумувала за чоловіком, бо він залишився в Україні.
"Донька теж постійно згадувала про батька. Морально мені в іншій країні було перебувати дуже важко. Я не сприймала все, що навкруги, не могла пристосуватися до життя там. Інші якось можуть, а в мене не вийшло. Я навіть не помічала краси навколо, у мене майже немає фотографій звідти. Моїй дитині теж було важко. Вона дуже нервувала, що не може спілкуватися з дітьми, бо вона їх не розуміла. Мені радили віддати її до дитсадка, але там теж були свої нюанси, і це, на мою думку, ситуацію б не змінило, бо вона й там би не розуміла діток. І через деякий час я вирішила все ж повернутися на Батьківщину".
Поляки допомогли придбати Олені квитки і провели на потяг. Хоча були категорично проти їхнього повернення в Україну і відмовляли їхати. Жінка каже, вони і зараз продовжують спілкуватися з польською родиною. Вони кличуть їх повернутися.
Коли ми повернулися до Слов’янська, мені здалося, що я 9 місяців спала
З Польщі Олена з донькою не одразу повернулися до Слов'янська. Жінка каже, побули якийсь час у більш безпечному регіоні.
"Коли ми приїхали на український кордон, мені здалося, ніби мені стало легше дихати. Батьківщина, нарешті! Знаєте, після повернення я, мабуть, з тиждень мовчала, не розмовляла з людьми, я не могла повірити, що я їх розумію.
А коли ми повернулися до Слов’янська, то мені здалося, що я 9 місяців спала. Саме стільки нас не було вдома. Нас рідні теж відмовляли повертатися, але я сказала, що не можу більше, бо просто хочу додому".
Дорога додому
До Слов'янська Олена приїхала у листопаді 2022. Розповідає, тоді побачила місто пустим, там було мало людей. Зараз їх стало більше. У магазинах навіть збираються черги.
"Я бачила діток, з якими ми гуляли з дитиною до війни. Що стосується всього необхідного, то все є. Ціни змінилися — зросли, але купити можна все, що потрібно. Працюють магазини, аптеки, ринки, медзаклади.
Звичайно, місто не таке, як раніше. То там, то там є руйнування, це ріже очі. Люди напружені. Але живуть. Я дуже радію, що змогла влаштуватися на роботу. Це дуже важливо.
І я вам скажу, що сприйняття того, що відбувається до від’їзду і після повернення — воно різне. Перший час було страшно від якихось гучних звуків, але зараз їх сприймаєш не так. Дитина за цей час підросла, теж вже не сприймає все так, як раніше. Перші дні донька весь час мені казала: "Мама, ми ж більше нікуди не поїдемо? Так добре вдома". І ми вдома, бо віримо в краще, в те, що скоро настане мир. У те, що наше місто стане ще гарнішим, ніж до війни. Але якщо буде знову велика небезпека, звичайно, ми будемо евакуюватися".
Свої в Telegram 
