Тут рятують життя і кінцівки захисників. Репортаж з ортопедичного відділення лікарні у Тернополі
Зі стабілізаційних пунктів військові опиняються в Тернопільській обласній клінічній лікарні вже за 5 днів після поранення. Сюди, окрім Бога, їх ведуть лікарські приписи з інших госпіталів, евакуаційні потяги та власне бажання. Нам вдалось завітати до ортопедо-травматологічного відділення лікарні й дізнатись про особливості медичної реабілітації українських бійців.
Будівля Тернопільської обласної клінічної лікарні за 10 хвилин від залізничного вокзалу. Тут не пахне ліками, які викручують ніздрі й залишки сну. Тут пахне війною та її наслідками. Тут пахнуть молоді й не дуже тіла, які ще тиждень тому були за крок від смерті.
— Боже! Я не сплю. Я навіть тут не сплю. Не перестаю не спати. Підписав контракт з 24-го. Тепер тут, — військовий з милицями минув вестибюль. Його, як і десятки інших, вітер обіймає за плечі. Їхні літні шорти й зелені фліски заповнюють плато лікарні — гніздяться на дерев’яних лавках, задивляючись в обличчя сонцю.
— Заморились?! — лагідно звертається медсестра до військового.
— Та, трошки є. Певно худати тре! — віджартовується, хоч сам, як тріска.
У цій лікарні гумор — емоційний клей. Він лагодить втрачену реальність та збирає докупи усе, крім поранених суглобів та крихких кісток. Для цього в ортопедо-травматологічному відділенні є лікарі. До широкомасштабного вторгнення у ньому пацієнти займали 55 ліжок, від нового етапу війни — лише кількість військових сягала 80-ти. Одним з найбільш насичених періодів став проміжок весни-літа 2022-го року. За цей час у відділенні відбулось 4 000 операцій.
Релігія праці
У ортопедо-травматологічному відділенні головує Сергій Гаріян. Для одних він лікар Гаріян, для інших Сергій Васильович, для когось просто Сергій, для когось просто Васильович. Чоловік з пів усмішки впізнає своїх пацієнтів, тримаючи в серці кожну історію. Між ними багато спільного, хоча б війна.
— Від повномасштабного вторгнення пацієнти набагато важчі. Інтенсивність війни та важкість артилерійських боїв зумовлюють іншу природу травми, — ділиться завідувач відділення, проводячи мене до свого кабінету. — Лікуючи захисників, ми маємо три цілі, які можуть йти поетапно або ж чергуватись. Перша — зберегти життя, друга — зберегти кінцівку, третя — зберегти її функцію.
Лікар ортопед-травматолог Сергій Гаріян рятує наших захисників
Мене, як й інших відвідувачів, зустрічає лискучий напис — “Завідувач відділенням — Гаріян С.В.” Торік він вітав головного політичного кореспондента The Sydney Morning Herald та The Age. — австралійця Девіда Кроу. Останній подорожував Україною та документував історії її людей, щоб привернути увагу австралійців до війни в Україні. Окрім іноземних й українських журналістів, у цьому кабінеті колеги обговорювали складні випадки, волонтери передавали допомогу, а пацієнти дякували.
Простір кабінету обсіли стоси наукових книг — від довідників до діагностики й лікування складних травм. Між них тонуть томи оперативної ортопедії, медичні альманахи й документи. З кутків поштиво визирають ікони, засклені у чорні рами уривки Шевченкових віршів та макети суглобів.
з кабінету Сергія Гаріяна
Сюди лікар Гаріян приїжджає вдосвіта, залишає ж лікарську божницю проти ночі. Він називає це частиною повсякденного побуту. Як й у інших лікарів, його роботу регламентує кількість поранених та тяжкість їхніх травм. На відміну від інших лікарень, де військові затримуються на тиждень, тут пацієнти відновлюються місяцями.
— Раніше ми вважали, що є експертами по вогнепальній травмі та політравмі. Таких пацієнтів ми мали щонайбільше 20 на рік, проте зараз — 20 на тиждень. Зараз це нагадує День Бабака — щоденно ми виконуємо від 20-ти до 30-ти ортопедичних операцій різної складності. Навіть, якби війна завершилась завтра, то роботи для нашого відділення було б ще на 5-6 років вперед.
Команда Сергія працює зі складною реконструктивною хірургією — йдеться про заміщення великих кісткових дефектів. Руки лікарів роблять те, що суперечить законам природи — нарощують кістки, а також виконують пластичні та функціональні операції, щоб зберегти захисникам кінцівки.
Сергій Гаріян з командоюФото: Департамент охорони здоров'я Тернопільської облдержадміністрації
— Ми перебуваємо глибоко в тилу, і єдині незручності, які в нас можуть бути — робити багато улюбленої роботи. У нас відносно тихо, тому ми зобов’язані допомагати. Про втому навіть не йдеться. Для себе я культивую релігію праці. І я в це вірю. На мої глибокі переконання: хіба можна інакше?!
На запитання, як не вдається злетіти з котушок, відповідає одразу:
— Важко сказати. Можливо, ми вже злетіли?!
Лікарі, серед яких і Сергій Гаріян, ведуть боротьбу на фронті, непомітному пересічним людям. Свідками цього стають лікарняні палати, операційні, а ще самі бійці. Сергій каже, що у них немає часу для роздумів і журби. Попри глибоку втому в його очах, помітно, що залюбленість у власну діяльність і тверда певність в одужанні українських захисників її компенсує.
— Військові, яких лікуємо, дуже мотивовані. Вони мають бачення майбутнього, поки є тут. Вони не відчувають себе покинутими або безперспективними. Проте, який би ти не був професійно деформований, є випадки, які вражають. Йдеться не про саму травму, а тих у кого вона. Вражають історії, вражають долі людські. Особливо важко чути, як батьки воюють пліч-о-пліч з дітьми, а потім діти гинуть на їхніх очах. Важко.
Триматися купи вдається завдяки сім’ї. Вдома все розуміють: він обрав місійну професію, де не достатньо докладати максимум — цим потрібно жити.
Члени команди лікарів ортопедо-травматологічного відділенняФото: Департамент охорони здоров'я Тернопільської облдержадміністрації
— Чи критичні ми до себе? Критичні. Як розуміти, де можна зрости, якщо не аналізувати власну роботу?! Ми переглядаємо, змінюємо, імплементуємо й зрештою покращуємо. Ця агресивна тактика себе виправдовує.
Коридор заповнюють боязкі й сміливі погляди пацієнтів. Повсякчас — сміх та сльози. Сергій відчиняє двері до палати, обліпленої людьми. Вона світла й простора. На таці поблизу ліжок незрозумілі колбочки, лікарські приписи, шприци та крапельні системи. На виголених стінах купкуються блакитно-жовті знамена й дитячі малюнки. За годину одного з військових лікар Гаріян готуватиме до операції.
Військовий на Донецькому напрямку
— Васильович — отакий мужик! — піднесено вигукує військовий, щойно бачить лікаря. Боєць охоплює долонями, дужими від літ і зашкарублими від війни, руки Сергія, і безупинно дякує у стилі буддійської мантри.
— Поговоріть трохи перед операцією, — дивлячись на військового, реагує Сергій Васильович, — Вам буде лиш на користь.
Військовий, у якого невдовзі операція, ім’я та позивний лишає для себе. Проте не історії — їх радо розповідає. На повномасштабну війну пішов у травні, каже — заради безпеки родини. Він дістає телефон, щоб показати світлини з передової. Одна за одною ковзають фото з позицій, де літував його підрозділ. Там облаштували польову кухню, погріб та навіть душ. Далі, мов із потаємного сховку, показує світлини побратимів.
Команда лікарів Сергія Гаріяна під час операціїФото: Тернопільська обласна клінічна лікарня
— Пам’ятаю, як почався обстріл, а в мене саме засмажка до борщу шкварчить. Я накрив казанок і продовжив готувати. Це ж борщ! Щойно перестали обстрілювати, я саме його доварив. Хлопці повернулись із завдання, а тут я — замурзаний, але ж з борщем.
Поряд, задивляючись в батькове обличчя, сидить донька. Під час нашої розмови, вона уважно слухає, та зрештою не може стримати сліз. Її голос тремтить. Гучні думки нагадують голосіння й десятки дитинних “як”: як сильно хвилювалась за батька, як не хотіла, щоб він йшов на передову, як мчала, щойно дізналась про поранення, як молилась, щоб він був живий.
— Вона — мій ангел! — торкаються батькові слова вологих очей доньки.
Чоловік перебував на Донецькому напрямку, в липні там і отримав поранення. Прострілювана позиція — десятки загиблих. Його доправлять до Дніпра, а потім, мов музейний експонат, возитимуть чотирма іншими лікарнями, доки не опиниться в Тернополі.
Між розмови випурхують слова про військову доблесть, рішучість та несправедливість. Останньої на війні багато, особливо, коли йдеться про рідних людей.
— У мене друг загинув на війні. Кумами були. В мене доця — в нього доця. В нього син — в мене син. Від початку [широкомасштабного] вторгнення він пішов в десантно-штурмову бригаду. Іншої позиції, окрім “нуля”, не було. Щодня людина їхала на смерть. Не окопи копала, а на смерть. На 25 років подружнього життя він запитав дружину: “Слухай, коли загину, що будеш робити?! Ти трошки, але не дуже, поплач, і виходь заміж”.
“Царство Небесне…” піднялось на стіни й зникло на крилах херувимів.
Захисник торкається руками обличчя. Деякий час ми просто мовчки дивимось одне на одного. Він просить вибачення — від цього ще більше ніяковію. Його переживання, відчуття й емоції — неосудні, бо кожна з них має місце у цій війні.
"Укроп", нацгвардієць
Напроти молодий хлопець — заледве перетнув межу 19 років. Його позивний "Укроп", він — нацгвардієць. Служив у Рубіжному в Луганській області. Нині місто сильно зруйноване. Замість будинків — згарища, замість людей — кладовища. До повномасштабного вторгнення тут мешкало понад 60 тисяч людей, тепер же воно окуповане російськими загарбниками.
"Укроп" зізнається, що 21-23 лютого було спокійно, а 24-го — прокинулись від вибухів, одразу екіпірувались й зайняли позицію. Його батальйону довелося стримувати російську колону. За кілька днів він отримає контузію й іменну нашивку — “Укроп”. Щоденно росіяни наступали — щоденно зазнавали поразки. Коли ж прибуло підкріплення десанту та “вагнерівців”, то підрозділ "Укропа" оточили.
— У мене була позиція 6 / 9. Вони зайшли ззаду. З 15-20 метрів почали по мені стріляти. Шість кульових і два осколочних. Спробував тікати — відразу впав. Зрозумів, шо це все до сраки. Коли лежав, коли мене розстрілювали — хлопці хотіли мене витягнути: одному прилетіло в легеню, а іншому — в живіт. Почав повзти, але на мене кинули гранату. Побратими встигли мене забрати й накласти турнікет. Весь у крові — я тільки бачив як працює “танчик”.
"Укропа" з побратимами евакуювали до безпечнішого місця — стабілізаційний пункт. Згадує, як відчував кров, що скапує. Як біль розпирав поранені ноги. Навіть у важкому стані, доки їх везли, вони з хлопцями підтримували один одного, стиха промовляючи: “Брат, тримайся!” Потім був госпіталь за госпіталем — Лисичанськ, Дніпро, евакуаційний потяг до Львова й лікарня у Винниках. Далі Трускавець, Золочів і зрештою Тернопіль.
Слідом "Укроп" зізнається:
— Знаєш, в мене був вибір — не йти. Я сирота. Але хотів. Але я пішов.
Медсестри
Медсестри заходять в палату, щоб перевірити наявність ліків і підтюпцем повернутись у сестринську. Там жінки у формі від брудно-сірого до яскраво-червоного бджоляться над хрусткою купкою паперів. Вони схожі на каст голлівудських знаменитостей з “Анатомії Грей” чи “Доктора Хауса”. Проте для них це — не знімальний майданчик, а реальність, яку вимірюють евакуаційні потяги. Із захисниками медсестри змінили позиції — тепер їхня черга оберігати сон військових.
— Спочатку було дуже важко. Приходила додому і просто починала плакати. Бачила хлопців свого віку — молоді, дехто ще немає сім’ї, попереду життя, — ділиться Оксана, медсестра ортопедо-травматологічного відділення. — Ти розумієш, цій людині наступні роки потрібно навчитись жити з інвалідністю, проходити реабілітацію й тривале відновлення. Важко було. Не можу сказати, що зараз легше — до такого не звикнеш.
Фото: Тернопільська обласна клінічна лікарня
— Як каже Оксанка, що бачить однолітків. І я теж бачу. Але і дітей. У мене дочки такого ж віку. Ці історії не можуть не торкати. В такі моменти кажу собі: “Стоп, не розкисай. Маєш бути в строю”. І беру себе в руки. І йду щось робити. Якщо почну киснути, то не зможу допомогти їм [військовим], — відповідає Надія, лишаючи заледве помітну сльозу, яка гучно падає на білі кахлі.
Крім ліків, душі захисників гоять добрі наміри цих жінок — і у цьому медсестри відчувають найбільшу радість. Коли говорять про пацієнтів-військових, то одразу лагіднішають. Зізнаються — усіх імен не пам’ятають, але прізвища бійців, групи крові, палати, а головне — історії, завжди з ними.
— Якось був пацієнт, довго лежав. Важкий. Добре пам’ятаю, як він нарешті зміг встати. Вперше за 4 місяці ми його вивезли на кріслі колісному на вулицю. Він так радів. Це не передати словами. Щоправда, трохи змерз, бо його по всій території возили. Але йому сподобалось, — говорить медсестра Наталка.
— Повірте, вони часто повертаються. Кожен з них не може пройти повз. Про наших захисників можна розповідати годинами. І не лише з історії хвороби, а так, по-людськи, — додає Надія.
Розмову перериває обов’язок — знову прибули пацієнти. Медсестри покотились хто куди, та наостанок залишили усмішку — одну з тих, які щоденно дарують військовим. Навздогін кажу дякую, яке жінки хутко кладуть до серця. Завтра буде новий день, але ті ж люди триматимуть картки з хворобами, житимуть життя між війни й боротимуться за найсміливіших із нас.
****
Репортаж написаний в рамках магістерського проєкту Школи журналістики й комунікацій УКУ.
Свої в Telegram 
