У сходу було європейське минуле і буде європейське майбутнє. Режисер Корній Грицюк про "Євродонбас"
Вже рівно за тиждень вийде в прокат фільм "Євродонбас", режисером якого ти є. Які в тебе відчуття від цього?
— Відчуття… Найголовніше, що під час повномасштабного вторгнення наша команда разом з нашим дистриб'ютором Art House Traffic, що ми все-таки робимо цей прокат в Україні, в тих умовах, які вони зараз. Я дуже радий, що є попит на українське кіно, на сучасне українське кіно, що аудиторія готова ходити дивитися українські фільми, кінотеатри готові їх показувати, підтримувати. Тому найголовніше це те, що наш фільм виходить в прокат в таких непростих умовах, хоча фільм був зроблений ще до повномасштабного вторгнення. Але от нарешті настав його час зустрітися з українською аудиторією, тому що у нас було дуже багато показів за кордоном, а зараз він йде до українського глядача — для кого ми цей фільм створювали.
Мені здається, що найбільшою цінністю цього фільму зараз є те, що він фіксує значну частину європейської спадщини на сході України, яка вже зруйнована. А для чого ти першочергово задумував цей фільм?
— Ми задумували його для того, щоб розповісти про цей мало відомий період історії, коли європейські інвестиції зробили Донеччину та Луганщину Донбасом, тобто цим потужним індустріальним монстром, а потім радянська влада переписала всі ці здобутки на свою користь, ніби це вона розбудувала такий потужний регіон індустріальний. І цей міф пішов дуже сильно в маси не тільки в Україні, а й у Росії, та й взагалі за кордоном, що Донбас — це щось пов'язане з радянщиною, з радянською індустріальною потужністю. Але насправді ні. Наш фільм показує, що цей регіон був важливий ще 100 років тому. І тому, власне, дуже важливо про це говорити, про це пам'ятати і розуміти, що у Донбасу є не тільки європейське минуле, але і буде європейське майбутнє. Але це стане можливим тільки коли він буде український і вільний.
Чи вийшов цей фільм таким, яким ти його уявляв?
— Перед тим, як знімати “Євродонбас” ми з нашою командою, з моєю співавторкою Анею Панчук, більше року досліджували цю тему. Тому перш ніж починати зйомки цього фільму, ми вже розуміли приблизно, яким він буде, яким ми хочемо його зробити тощо. Тому фільм вийшов таким, як ми і планували, через те, що це була дуже ретельна підготовка.
А звідки особисто в тебе є інтерес до цієї теми? Ти можеш пригадати, коли ти вперше дізнався про цей європейський період в історії Сходу?
— Я народився в Донецьку. І як, напевно, будь-який мешканець Донецька, я хоч раз щось чув про Джона Г'юза, про цього британця, який нібито заснував Донецьк. Але чомусь в Донецьку майже не залишилось якихось слідів його присутності й присутності британців там взагалі. Тому ця історія завжди здавалася якось такою казковою, фольклорною. Що от був тут такий великий степ: безкрайній, без людей, без нічого. І приїхали британці, щось там побудували і кудись зникли. А потім прийшла радянська влада і розбудувала промисловий Донбас. Тому кілька років тому мене дуже зацікавила ця тема. Я почав її досліджувати, вивчати і зрозумів, що це ніяка не казка, що дійсно був такий Джон Г’юз, але він був не один. І це була така велика тенденція, коли дуже багато великих іноземних підприємств приїжджали наприкінці XIX століття на території сходу України і розбудовували там свої виробництва, фабрики, заводи, шахти. Це дуже важливий період взагалі формування ідентичності цього регіону, тож я захотів зробити фільм і розповісти про цей період.
До речі, ти згадав, що ти родом з Донецька і в фільмі якраз є кадри з окупованого міста. Як вдалось це зняти? Це знімали ви чи хтось інший?
— Ну, ми знайшли людей, які нам допомогли, які були в Донецьку влітку 21-го року. Вони хотіли долучитися до нашого проєкту, тому що їм було також цікаво це зробити і вони розуміли важливість цього, адже це забута історія. Це історія, яку вже одного разу Радянський Союз переписав, а зараз Росія її знову переписує. Тому ми знайшли небайдужих людей, які чекають на повернення України, які хотіли зробити якийсь свій внесок до ідеологічної боротьби хоча б в такому форматі. Вони допомогли нам і відзняли Донецьк, як він виглядав у 2021 році.
А як тобі було бачити рідне місто в такому стані?
— Дуже дивно, напевно, тому що я не прив'язаний до Донецька, як до території, через те що в мене майже всі мої друзі й знайомі звідти поїхали ще в 2014 році. Я взагалі звідти переїхав ще набагато раніше. І тому, звичайно, я люблю це місто як мою малу батьківщину і мені дуже шкода, що вона в окупації з 2014 року. Я впевнений, що колись ми деокупуємо Донецьк він знову буде звичайним українським містом. Але ці кадри були цікаві, як матеріал для фільму. Якби я думав про це більш емоційно, то мені було б складніше їх інтегрувати в кіно. А так я конкретно розумів що нам треба зняти, і тому люди знімали конкретно те, що я просив. І це не особистий фільм про Донецьк, якісь спогади про місто. Це фільм, в якому ми показуємо європейський спадок, тому я до цього поставився, як до роботи.
А яким ти запам'ятав Донецьк?
— Він, мені здається, дуже розвивався останні роки перед тим, як його окупували. Його "золотий час" був, напевно, у 2012 році, перед тим як там провели “Євро”, тому що місто тоді дуже швидко розвивалося. Але Донецьк, звичайно, ніколи не був і не буде містом, цікавим для такого туризму. Тому що там дуже мало якоїсь історичної спадщини або якоїсь унікальної архітектури, бо це дуже молоде місто, насправді. Але він був таким важливим двигуном взагалі для сходу України. І мені здається, що це його потенціал як такого молодого сучасного міста, розвиненого. Потенціал навіть за ці майже 10 років окупації ще нікуди не подівся, але з кожним роком цієї деградації він буде ставати все більш таким провінційним, занедбаним, і це вже, звичайно, буде набагато складніше — відновити той Донецьк, який ми всі пам'ятаємо.
Ти сказав про те, що він не дуже цікавий як місто з туристичної точки зору. Але якщо говорити про схід, як про регіон, чи відрізняється тут твоя думка від цього?
— Ну, схід — він дуже різний. Схід України, я просто його об'їздив, я не знаю… Де я там тільки не був: і на Луганщині, і на Донеччині. І мені здається, що в нас є таке стереотипне сприйняття цього регіону. Але якщо ми поїдемо кудись на північ Луганщини, туди вже ближче до Харківщини, то це прекрасна природа, це заповідні парки, ліси. На жаль, там зараз через бойові дії природа теж дуже страждає. Якщо ми поїдемо на південь, до Приазов'я, то це вже зовсім інший край. Узбережжя Азовського моря — це теж дуже цікава природа. Якщо ми поїдемо якимись містечками Донеччини або Луганщини, вони теж не всі схожі одне на одне. Тому що, наприклад, є дуже промислові міста, як там Сєвєродонецьк або Лисичанськ. Але водночас є Бахмут, який доволі таки зберігся історично до повномасштабного вторгнення. Все, що я зараз скажу, звичайно, це про період до повномасштабного вторгнення. Тому що зараз воно все зруйноване, розбите, і ми не знаємо, в якому стані там багато місць знаходиться зараз. Але цей край дуже цікавий для внутрішнього туризму. І в нього знову ж таки є потенціал. Звичайно, що зараз про це казати дуже дивно, коли там відбувається найбільша війна в Європі після Другої світової. Але я думаю, що коли війна закінчиться, люди захочуть туди поїхати. А Україна має можливість ці краї теж туристично розвивати.
А що про Схід вразило тебе найбільше під час роботи над фільмом?
— Під час роботи над фільмом мало що вразило, тому що я там багато до того разів був. Я не можу сказати, але вразив, напевно, масштаб цього європейського внеску. Коли ми знімали "Євродонбас", це були цілеспрямовані поїздки саме за пошуком цієї європейської спадщини. І вона, дійсно, тебе вражає, коли ти приїжджаєш в Дружківку, наприклад. Ти в принципі знаєш його центральну частину, тому що ти там до того бував, а тут ти заходиш трохи в бік, і ти бачиш побудовані ще французами будинки. Або, наприклад, ти приїжджаєш в селище Нью-Йорк, яке знаходиться прямо на лінії фронту. Навіть у 2021 році, коли ми там знімали, там постійно щось бахало. І, знову ж таки, це якийсь сюрреалізм, що ти ходиш по селищу, яке збудували ще німці 100 років тому, а люди продовжують жити в цих німецьких будівлях і навіть вулиці виглядають так само, як вони виглядали при німцях. Тому вражає саме масштаб цього, тому що ми зняли, напевно, тільки невелику частину цього європейського спадку на Донеччині та Луганщині.
Наскільки важко було робити цей фільм і наскільки цей процес був затратним по ресурсам, по енергії команди?
— Фільми завжди складно робити, тому що завжди все проти тебе. Для мене це вже третій повнометражний фільм і, напевно, коли ти робиш третій фільм, ти розумієш всі нюанси виробництва. Ти розумієш, що може піти не так, ти намагаєшся якось до цього підготуватися. Але все одно бувають такі моменти, коли щось відбувається не за планом. Наприклад, коли ми були в Нью-Йорку, там просто почався обстріл, але ми продовжили знімати, тому що в нас не було часу чекати. Тому фільми, тим паче документальні, це завжди складна робота, але чогось такого надзвичайного чи екстраординарного не було. Це був звичайний робочий процес. Якщо в тебе правильно підібрана команда, якщо є план роботи, якщо ви розумієте, що ви робите, навіщо і яка кінцева мета, то завжди працювати легше.
Як вдалося профінансувати цей фільм? Які канали фінансування ви залучали?
— Цей фільм повністю профінансований державою. Державне Агентство України з питань кіно профінансувало повністю цей проєкт. Ми перемогли на конкурсі, тобто це був відкритий пітчинг, куди всі подавали свої конкурсні заявки, і потім була можливість особисто представити проєкт експертам. Тому це, в принципі, до повномасштабного вторгнення доволі така стандартна і звичайна схема фінансування українських фільмів: як документальних, так і ігрових. У нас найбільший донор — це держава. Єдине, що наклало свій такий відбиток, це те, що цей фільм було профінансовано і знято в часи пандемії, в ті моменти, коли фінансування то зупинялось, то не зупинялось. Але завдяки Держкіно, завдяки продюсеру, ми все змогли зробити вчасно, отримати фінансування і зробити фільм. Тож держава була зацікавлена в тому, щоб ми зробили таке кіно.
Зараз буде доволі очевидне питання, але дуже хочу його задати. Для кого цей фільм?
— Коли ми його робили, ми більше думали про українського глядача. Тому що повномасштабне вторгнення підживило дискусії навколо Сходу України, навколо Донеччини, навколо Луганщини. Зараз почало з'являтися багато якогось контенту історичного, просвітницького по цим регіонам. Нам якось так стало цікаво дивитися своє, читати про своє, вивчати про своє. І, можливо, зараз дійсно в суспільстві якось більше так говорять про Донбас, про те, що з ним робити після війни, яким він має бути, яким він насправді був. Але коли ми робили цей фільм у 21-у році, мені здається, взагалі, тема і окупованих територій, і тема нашого сходу, вона так потроху сходила на маргінес. Це було десь для більшості людей далеко. Далеко від Києва, Харкова, Дніпра, Львова, Одеси. Тому коли ми робили цей фільм, ідея була така, щоб розповісти цікаво про цей край саме українцям. Але, звичайно, вторгнення підживило інтерес до цього фільму і з боку західної аудиторії. Тому що весь 22-й рік цей фільм показували в багатьох країнах. Я навіть зараз всі не згадаю, де був показаний “Євродонбас”. Він завжди викликав жваві дискусії, тому що для європейців це дійсно було новою інформацією.
До речі, у фільмі було зазначено, що значна частина джерел, за якими робилось дослідження для цього фільму, знаходяться за кордоном. Як вам вдавалось з ними працювати?
— Ми цілеспрямовано цим займалися. Ми одразу хотіли, щоб в цьому фільмі були дійсно такі фотографії, такі архівні матеріали, які в Україні ніхто не бачив, які ніде не публікували, тому ми шукали їх де можливо: як в приватних колекціях, так і в якихось компаніях іноземних, які тоді були на Донбасі присутні. Архіви для цього фільму були знайдені у Великій Британії, в Америці, в Німеччині, у Франції, в Бельгії, в Україні. Тобто ми шукали всюди, куди могли дотягнутися. Майже все за кордоном, тому що в Україні дуже погана ситуація з архівами. Перша частина архівів залишилась на окупованій території, а інша частина архівів за радянських часів була вивезена в Москву або в Петербург. Те, що є в Україні, воно не в такому стані, щоб це використовувати у фільмі. Бо іноді не зрозуміло, якого це року фотографія — 1915 чи, наприклад, 1925. Але дуже важливий контекст. Якщо це 1915 рік, то це ще іноземці в Донецьку, а якщо це 1925, то ми розуміємо, що їх вже тут немає. Тому в західних архівах більше пророблена ця робота з класифікацією архівів.
А яких робіт і досліджень про Схід ще бракує, на твою думку?
— Мені здається, що навіть ця тема західного минулого Донеччини та Луганщини — це така масштабна і цікава тема… Я думаю, що навіть про цей період ще варто знімати фільми, писати книжки, робити дослідження — вона дуже масштабна і дуже цікава. Мені здається, нам треба відкривати країну свою самим для себе. Тому що проблема не тільки в тому, що схід маловідомий. Ми мало що знаємо про південь, про північ, про Полісся, про Західну Україну. Що ми знаємо про Західну Україну? Що Львів був частиною Австро-Угорської імперії? Але це все одно дуже поверхневі і стереотипні знання. Тому, мені здається, нам треба більше відкривати самим для себе Україну.
З якими темами тобі хотілося б працювати пізніше, якщо ти вже про це думав? Тобто це буде і далі схід, європейська спадщина сходу чи щось інше?
— Ні, на цю тему, мені здається, я вже достатньо зробив. У мене є фільм "Поїзд "Київ-Війна" на цю тему, є "Євродонбас", є подкаст про "Євродонбас", який ми також робили нашою командою. Є ще багато всього іншого, також цікавого, і я думаю, що я краще буду дивитися, що інші роблять.
Хотіла трохи повернутись до теми фільму і сходу. Як ти думаєш, що має відбутись, щоб значна частина людей з Донеччини і Луганщини могла асоціювати себе з цією частиною історії, а не з оцим радянським міфом про Донбас?
— Коли звідти піде Росія, коли наша армія поверне під контроль всі наші визнані світом території, то, я думаю, просто треба... Звичайно, що там треба буде провести величезну гуманітарну роботу, просвітницьку роботу, тому що ми іноді забуваємо про те, що там деякі люди… Молодь, наприклад. Якщо вони живуть 10 років в умовах окупації, то вони не знають, що таке Україна. Тому що вони народилися вже, або були дуже малими, коли сталася ця окупація. І треба буде провести просто гігантську роботу нашій державі в цих регіонах. Але перш за все їх треба буде деокупувати.
А якщо ми говоримо про людей з неокупованих територій, які просто можливо не знають про цю частину історії сходу?
— Я їх запрошую подивитися цей фільм в кінотеатрах. Якраз для таких людей ми і зробили цей фільм, щоб Донбас не асоціювався з Януковичем, сепаратистами і "руським міром". Тому що цей регіон дуже різний, дуже цікавий. І в цьому фільмі є фантастичні люди, патріоти цього краю, патріоти України.
Які в тебе очікування від прем'єри і взагалі всього прокатного часу, коли люди зможуть прийти і подивитись цей фільм?
— Мені просто хотілося б, щоб в цього фільму була своя аудиторія, щоб люди це дивилися. А там… Сподобається їм чи не сподобається, зацікавить чи не зацікавить, це вже залежить, напевно, більше від них. Я просто радий, що навіть в таких складних умовах фільм все одно вийде в прокат, що він буде в багатьох містах нашої країни і глядачі зможуть прийти і подивитись його на великому екрані. Тому що все-таки перегляд вдома на комп'ютері або ж перегляд в кінотеатрі — це завжди різні враження. А ми над цим фільмом працювали саме як над кінотеатральним релізом. Там дуже класний звук, дуже класне зображення, і воно іноді розкривається, і якісь моменти працюють тільки на великому екрані, тому це найголовніше.
Свої в Telegram 
