9 років тому я поїхав з Донецька. Нині служу на Донеччині, і вперше по-справжньому захотів додому

У день коли "гіркінці" заходили у Донецьк, я подавав документи до аспірантури Донецького національного університету
Життя було нон-стоп, проєкти, проєкти, консультації… Мене повністю влаштовував мій Донецьк, але сталось те, що сталось… Коли почалось захоплення міста, у силу своїх можливостей, допомагав Силам безпеки та оборони України. Також консультував іноземних журналістів та аналітичні центри щодо подій та процесів, які відбувались у Донецькій області та Україні. І тут стали у нагоді мої аналітичні здібності та орієнтація у процесах, які відбувались. Активно займався моніторингом інформаційного простору. Основна задача — виявлення ризиків для держави, підготовка аналітики, пропозицій.
Паралельно відстежували рух противника по місту і навколо, розташування баз та багато чого іншого. У день коли "гіркінці" заходили у Донецьк, я подавав документи до аспірантури Донецького національного університету. Я на власні очі бачив цю орду, яка вільно йшла містом. Тут я зрозумів, що місто реально захоплене. В окупованому Донецьку я залишався до кінця серпня 2014 року. Подальше перебування і робота у місті вже несла загрозу життю, тому я вирішив евакуюватися.
Сергій Бондаренко 9 років тому поїхав з окупованого Донецька, міста, де народився і виріс
Напередодні зателефонували колеги й сказали: "Все, почали шукати, треба валити з міста. Давай швидше, бо на блокпостах посилюються перевірки". Найстрашнішим тоді було очікування, що за тобою прийдуть. Але цей страх проходив, коли треба було швидко і якісно робити свою роботу. Полегшувало життя те, що дружина і діти вже виїхали й були на вільній території. Залишались тільки батьки. Батька одного разу за наводкою "сусідів-сєпарів" дуже сильно побили й кинули вмирати, але він виявився міцним хлопцем і вичухався. Згодом мамо й тато, дякувати Богові, виїхали.
Коли побачив наших воїнів та українські прапори — мене розпирало від щастя
З Донецька я виїхав 31 серпня 2014 року. Шлях був складним і напруженим. На все було не більше 8 годин. Хлопці, які мене мали вивезти, потрапили під обстріл і їм побило машину, тому евакуація перенеслась на пізніший час.
Довелося шукати транспорт самому. Тоді в’їзд та виїзд з Донецька був відносно вільним, хоча вже були блокпости. Проходження кожного "сєпарського блокпоста" супроводжувалось внутрішньою напругою та хвилюванням. Поки виїхав їх було п’ять або шість. Благо, що водій був прихильником цієї "двіжухи" і його багато хто знав на цих постах.
Крім того, гроші зіграли свою справу. Тому особливих перевірок не було і це, мабуть, допомогло відносно спокійно виїхати. Водій же напружився, коли ми під’їхали до нашого першого посту, я навпаки — розслабився. Коли побачив наших воїнів та українські прапори, мене розпирало від щастя.
За два місяці я вперше побачив родину і близьких. З ними пробув одну ніч, після чого ми перебрались до Дніпропетровської області. Там пробув ще ніч і виїхав до Києва. Треба було швидко виїжджати, бо вже чекали колеги, які запросили працювати у проєктах, пов’язаних з інформаційною політикою та розв'язанням проблем ВПО.
Донецький національний університет, 2016 рік
У військо не пішов тоді, тому що була домовленість з братом, який вже воював: моє завдання тут — працювати у тилу, бо треба підтримувати рідних.
Два місяці у Києві пролетіли, як одна мить. Працювали нон-стоп, 24 на 7.
Одного дня мені подзвонив мій науковий керівник, університетський наставник та друг, доктор політичних наук, на той час в.о. декана історичного факультету Тетяна Нагорняк і запропонувала приєднатись до університетської команди, яка відновлювала роботу Донецького національного університету вже у Вінниці.
Надійшла пропозиція очолити пресцентр та займатись інформаційною політикою університету. Після дня роздумів та бесід з близькими ми вирішили переїхати до Вінниці. Так розпочався мій університетський шлях...
Студенти, викладачі, керівництво, випускники об'єдналися, аби відновити і зміцнити Донецький університет в екзилі
Працювати в університеті я почав 1 грудня 2014 року. Паралельно з роботою вступив до аспірантури, яку закінчив у 2017 році й захистив кандидатську з політології.
Як можу оцінити той період? Це був шалений час, коли всі — студенти, викладачі, керівництво, випускники об’єднались заради спільної мети — відновити та зміцнити Донецький національний університет в екзилі.
Враховуючи, що університет втратив все, відновлення відбувалось з "нуля". Але ми вистояли, відновились і є одним із провідних вишів вже Центральної України.
Сергій Бондаренко зі студентами ДОнНу - подорож, 2017 рік
Враховуючи об’єктивні обставини, університет трохи втратив у кількості студентів, але акцент був зміщений на якість освіти. Після переїзду до Вінниці основну масу студентства складала молодь з Центру України, були і є студенти зі Сходу та Криму. Скільки зараз реально їх вчиться сказати не можу, але вони є і ми їх цінуємо.
У 2019 Сергій Бондаренко очолив кафедру журналістики. ДонНу, 2020 рік
Коли закінчив аспірантуру і захистив кандидатську, почав працювати викладачем. Спочатку була кафедра журналістики, потім політології та державного управління. У 2019 році мені довірили очолити кафедру журналістики. Я дуже вдячний Олені Тараненко, яка тоді очолювала кафедру та запропонувала мені це зробити після неї. Це був серйозний виклик та випробування для мене. Я повністю перемкнувся на адміністративну роботу й управління кафедрою. Було дуже складно, але ми командою впорались. За два роки реалізували дуже багато цікавих проєктів, були й академічні здобутки на національному рівні. Але війна внесла свої корективи…
Повномасштабну війну не можна порівнювати з досвідом 2014 року. Це різне — за масштабом і змістом…
24 лютого 2022 року — день, який поділив життя на "до" та "після". Повномасштабну війну не можна порівнювати з досвідом 2014 року. Це різні речі як за масштабом, так і за змістом.
У військо я пішов вже 25 лютого. Попередив керівництво університету, що записався добровольцем до територіальної оборони й отримав призначення у 171 окремий батальйон 120 окремої бригади Сил ТрО Збройних сил України. До травня 2022 року був головним сержантом взводу. У травні мене відправили у відрядження до Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ, а вже у серпні призначили на посаду.
Після переведення до Центру МПЗ продовжую займатись аналітикою, комунікаційними та медіадослідженнями, налагодженням внутрішніх комунікацій у війську. Після здобуття вже суто військових знань та навичок з кінця жовтня 2022 року постійно, з невеликими перервами, перебуваю у районі ведення бойових дій. Спочатку був Сумський напрямок, потім Запорізький. Крайні пів року це рідний Донбас — Бахмутський і Донецький напрямки.
Паралельно зі службою Сергій проводив пари у студентів
Коли є можливість, підтримую зв’язок з кафедрою та університетом, спілкуюсь з колегами та студентами. Було і пари проводив. Але, на жаль, зараз більшість уваги та сил на військо. Все для Перемоги. Дуже сумую за студентами, за Кафедрою та Університетом.
На війні я зрозумів, що найбільша наша цінність — це люди
Яка моя мотивація? Вона у тому, щоб раз і назавжди розірвати історичне коло поневолення нашого народу. Сприяти зміцненню та розвитку України. Щоб мої діти й онуки, мої близькі, всі українці жили у вільній, квітучій та цивілізованій державі. Коли ми переможемо, ми вийдемо на новий цивілізаційний рівень, який покладе основу для нового майбутнього. Але зараз це право виборюється у війні. Дуже складній війні. Ми платимо за свою свободу надто високу ціну. На війні я зрозумів, що найбільша наша цінність — це люди.

Щоб не допускати помилок, які ми й попередні покоління зробили, вже зараз треба змінювати підходи співіснування та базові принципи в нашому суспільстві, які мають будуватись на розумінні індивідуальної відповідальності за те, що відбувається навколо та всередині України. Як це зробити? На мою думку, по-перше — це освіта та виховання. По-друге, розвиток громадянського суспільства. Справжнього, дієвого, професійного. Освіта та виховання — це довготривала інвестиція у майбутнє. І вкладати її треба у дітей та молодь. Бо старших людей вже не перевиховаєш, хоча можна працювати із рівнем освіченості. Громадянське суспільство — це потужний інструмент стримувань та противаг, який дозволить "стримувати коней" тих, хто захоче використовувати державу для власних інтересів та лобіювати суспільні.
Чи планую я повертатись у Донецьк? Для мене це досі складне питання. Перебуваючи пів року на Донеччині, я вперше за дев’ять років по-справжньому захотів додому.
Зараз думаю більше про те, яким буде звільнення Донецька, стабілізація ситуації. Можливо потім вже будуть думки про повернення. Чесно кажучи, нині горизонт планування не надто далекий через різні причини, пов’язані із факторами, які прямо від мене не залежать. Зараз логіка буття така — день прожили гідно, наступний почнеться правильно, а далі буде видно… Головне — якісно виконувати свою роботу.

