Тільки боротьба, тільки до кінця. Спогади оборонців Маріуполя, яких рік тому звільнили з полону
Свої занурилися в соцмережі та зібрали спогади тих, хто 365 днів дихає вільним українським повітрям. Ці щемливі дописи розчулили нас до сліз.
Той вересень перевернув моє життя
Дмитро "Дипломат" Андрющенко, майор, офіцер управління бригади "Азов"
— Як зараз пам'ятаю той день 21 вересня 2022 року. Той літак, ті автобуси, ті перші бутерброди. Мені здається, у кожного з нас є свої улюблені дати та події і я щиро хочу, щоб у кожного з нас їх було якнайбільше і щоб вони приносили усім тільки радість. У кожного ці дні і миті будуть свої, але це робить їх більш важливими для кожного з нас. Цінувати ці миті та життя в цілому. Люблю осінь. Вона водночас і заганяє у депресію, і зачаровує. Головне не змарнувати нагоду та використовувати нові шанси на щось корисне та значуще.
Дмитро "Дипломат" АндрющенкоФото: Дмитро Андрющенко, Instagram
А ще згадав. Саме у вересні день народження було у мого батька, якого я дуже любив і поважав. Саме у вересні я приєднався до лав "Залізної Сотні", тоді ще батальйону "Азов", яка проявила себе у Широкиному. Саме у вересні День мого рідного міста Маріуполя. А потім ще жовтень та листопад, теж дуже багато значущих для мене дат і подій. Але саме той вересень перевернув моє життя. І не тільки моє, а й багатьох дуже гідних бійців. Життя триває, і ми будемо боротися за кожного хто ще там. Пам'ятаємо за вас.
У полоні постійна жага до води, їжі та припинення тортур
Максим "Алві", парамедик бригади "Азов"
— Пройшов рік часу як я не міг повірити своєму щастю. Обмін був фізично і морально складним, та весь час я думав, що це "етап" (транспортування) кудись далеко, звідки я не повернусь. Але за 15 хвилин до того, як ми перетнули на своїх двох лінію кордону, я відтягнув скотч, яким перетягували мені очі, та побачив на білборді напис Duty-Free Zone. За весь час моїх пригод я боявся повірити в гарні новини, та лише тільки зробивши перші кроки на українській землі, я повірив, що мені пощастило, як ніколи, — я був вдома.
МаксимФото: Максим "Алві", Instagram
Я мав бездоганні (авжеж) вуса, 65 +\- кг при 186 см зросту, та не дуже пахуче ганчір'я на собі + кепка з червоним биком (її я віддав на благодійний аукціон), та черевики Lowa, в яких я відбігав усі "квести" від "А" до "Я" (вони вдома).
Я їв перші три доби так, що в мене нестерпно болів живіт, та за перші 4 дні я спав в сумі +/- години 4, бо мене розривали емоції.
Через три місяці я повернувся у стрій. Мені здається, за цей рік я міг би зробити більше. Тому робитиму все, що від мене залежить, аби це виправити.
Наша боротьба за існування триває.
Бо десь там катують та морять голодом наших побратимів. Вони там вже 16 місяців. Це пекло. Це постійна жага до води, їжі, солі, цукру та припинення постійних тортур.
Ми постійно думаємо про них. Вони нам сняться.
Вони виконали більш ніж потрібно було від них — заради існування майбутнього України, чи маємо ми право забувати та відвертатись від них?
Гадаю, відповідь цілком зрозуміла.
Ми зобов'язані звільнити всіх тих, хто боровся поряд з нами за нашу державу
Богдан "Тавр" Кротевич, майор, начальник штабу бригади "Азов"
— Рівно рік тому частину з нас обміняли з російського полону. На жаль, ми не обирали кого міняти. Коли ти перебуваєш у полоні, у тебе взагалі немає ніяких прав. Ти не можеш вирішувати свою долі, а тільки сподіваєшся на допомогу тих, хто на волі.
Український народ, наші сім'ї врятували нас і повернули нам право обирати. Ми обрали боротьбу.
Богдан "Тавр" Кротевич
Саме тому після обміну більшість "азовців" одразу стали в стрій. У нас є обов'язок помститись за полеглих побратимів. У нас є обов'язок звільнити всю окуповану територію України. Ми зобов'язані звільнити всіх тих, хто боровся поряд з нами за нашу державу.
За ці роки війни я зрозумів, що людським можливостям майже немає меж. Ніщо тебе не може зламати, доки ти сам це не дозволиш. Я бачу це в наших бійцях, які після боїв, голодування, катування все одно думають в першу чергу про країну та побратимів.
Бійці нашої бригади вже понад рік перебувають у полоні. Вони зробили надможливе заради України та кожного українця. Чи можемо ми собі дозволити забути про них? Чи буде у вас відповідь на питання: "Що я зробив заради них?".
Ми воюємо на фронті, ми боремось за полонених, ми шукаємо озброєння та техніку для своїх підрозділів, і так само скидаємось на інші збори. Ми займаємось цією справою вже 9 років. Чи буває важко? Так! І далі важче, з кожним днем, з кожною втратою, з кожним пораненим.
Більшість з нас не знають, що таке особисте життя, бо своє ми присвятили боротьбі. Але важливо в цьому те, що ми просто люди, свідомі громадяни своєї країни, яку любимо.
Тримаються, вірять і чекають кожен день. А коли повертаються, стають поряд з нами, щоб продовжити боротьбу за тих, хто залишився там.
Ми будемо боротись стільки, скільки треба, нас не хвилює питання: "Коли це закінчиться?". Якщо треба буде боротись до кінця життя, ми будемо це робити. І коли я пишу "ми", то маю на увазі всю Україну, тому що я в це вірю.
Хлопців завантажували в літак: вони падали, їх лупцювали, підіймали і штовхали на свої місця
Мар'яна Мамонова, медикиня, військовослужбовиця, капітан медичної служби Збройних сил України
— Цей день ніколи не забудеться. Я все ще живу спогадами про те, що сталося рік тому. Тоді з пологового відділення донецької лікарні імені Вишневського мене вивезли до Оленівки близько 17:20. Там я бачила, як наших хлопців садили у військові КрАЗи з пов’язаними очима та руками. Пізніше мене посадили у "швидку допомогу" з двома пораненими і ми поїхали невідомо куди. Я вперше в житті перетнула кордон Росії без паспорта, грошей і телефону. Ми добралися до ростовського аеропорту.
Вагітна Мар'яна Мамонова
Близько 02:00 прибув військовий літак, в який нас усіх завантажували. Це тривало довго, бо хлопці нічого не бачили і часто падали. Їх лупцювали, підіймали і штовхали на свої місця. Мене посадили в кут літака на твердий стілець, температура повітря пронизувала усе тіло холодом. Я накрилася усім, що мала, а саме теплим светром, який мені дали в Оленівці ще задовго до обміну. Дякую Олені (не пам’ятаю прізвища), за штани з пандами, якими я користувалася в Оленівці та Донецьку.
Мар'яна продовжує підтримувати українських бійців і боротися за їхнє звільненняФото: Мар'яна Мамонова, Instagram
Принесли поранених, і одного з них поклали на холодний борт літака, від чого його сильно трусило, а з одягу в нього була лише спідня білизна. Він попросив його прикрити, я з Настею одягнули йому одяг, який дістали з його сумки і поклали під нього щось м’яке, поки до нас не було діла через завантаження. Ми сказали йому, що летимо додому, але він не повірив і сказав, що якщо це правда, то поцілує нас. Не знаю, хто це був, але не виконав своєї обіцянки. Мене заміжню можна було просто обняти, а от незаміжніх можна було цілувати.
Не піду з фронту поки фронт не піде з моєї землі
Катерина "Пташка" Поліщук, парамедикиня
— Рік. Одне з найбільших свят. Мрію, щоб повернувся кожен. Вірю, що повернуться. 21 вересня 2022 року "Пташка" повернулась додому і продовжила боротьбу. Бачу все, все що відбувається. Не бачу іншого виходу, крім як робити свою роботу. Як і в Маріуполі. Я не могла змінити п##дець навколо себе, але могла змінити себе.
"Пташка" у день повернення з полону
Боляче, що війна не для всіх і не у всіх. Але вона в Моїй країні, це Моя війна. І я не піду з фронту поки фронт не піде з моєї землі. Дякую тим, хто виборов мені волю, боріться і за інших, вони всі заслуговують бути вдома. А я роблю свою роботу. Я йду далі. Дякую всім, хто підтримує та допомагає. Тільки боротьба. Тільки до кінця.
Щодня тебе змушують слухати російський гімн і над тобою знущаються просто за те, що ти "азовець"
Микола "Фрост" Кущ, кулеметник бригади "Азов"
— Рік, рівно рік тому я повернувся додому з полону. Це, мабуть, найщасливіший день в моєму житті, я радів в той день всьому — людині, яка зайшла в автобус і сказала щось українською мовою, синьо-жовтому банеру із написом "Україна", українському радіо в автобусі, який віз нас у шпиталь в Чернігові.
Всього-на-всього за 4 місяці я схуд до 68 кг, зменшився ростом на 3 см через атрофію м'язів, досі маю проблеми із короткостроковою пам'яттю, мав тривалий час проблеми із гормональною системою і це далеко не все.
За цей рік я встиг вилікуватись, відновитись, дати пару інтерв'ю, побувати в Карпатах, вперше покататись на лижах, помандрувати за кордоном, запустити свій мерч, повернутись на службу, освятити прапор для 3 ОШБ, провести два курси для кулеметників у бригаді, набрати нову групу людей в підрозділ і зайнятись їхньою підготовкою, набрати форму, поїхати на виїзд і законтачити пару "бурятів".
Світлини "Фроста" до і після полону
А хтось досі знаходиться там, когось досі катують, займаються пресингом 24/7. Якщо ви думаєте, що вони там просто сидять весь цей рік і просто чекають обміну, то ви сильно помиляєтесь. Щодня тебе змушують слухати та читати російський гімн, щодня над тобою знущаються просто за факт, того що ти "азовець", щодня когось катують і змушують підписуватись під надуманими справами, а потім саджають на 25 років.
Ні дня не пройшло, щоб я про це не думав. Щодня, коли ти просто їсиш, займаєшся спортом, проводиш весело своє дозвілля або просто працюєш, парні там знаходяться під постійним пресом, їм обіцяли 3-4 місяці, пройшло вже півтора року. Після кожного обміну хлопці виглядають все гірше і гірше, я навіть не уявляю що в голові зараз у тих, хто досі там.
Виборюйте їхнє право на життя!
Назарій "Грінка" Гринцевич, парамедик під час оборони Маріуполя, зараз командир взводу оптичних спостерігачів підрозділу "Контакт 12", який входить до складу "Азову"
— Рік, як повернувся з полону. Виконую свій обов‘язок перед країною та братами, які поклали життя за неї.
Фото: Назарій Гринцевич, Instagram
Мені пощастило повернутись додому швидко, а мої друзі досі знаходяться в кайданах загарбника. Виборюйте їхнє право на життя!
Вони мріють ходити з піднятою головою
Олександр Чепурко, боєць бригади "Азов"
— Весь парадокс ситуації в тому, що люди, які добровільно пішли воювати за свободу і незалежність, зараз в несвободі і залежності. Рік тому я отримав свою волю, я і ще горстка побратимів. Майже весь мій особовий склад, який пережив облогу, який проводив оборонні і інколи навіть наступальні/рейдові дії проти в десятки разів кількісно і технічно переважаючого противника — зараз мріють просто про ковток кави, шматочок чогось солодкого, сигарету і про право ходити з піднятою головою, рівною спиною і руками не за спиною.
Рік тому Олександр Чепурко повернувся з російського полонуФото: Олександр Чепурко, Instagram
За час свого недовгого полону, який здавався мені вічністю, я втратив 32 кілограми ваги. Хлопці там на рік більше. Рік, за який хлопці та дівчата, які звільнились, реабілітувалися, стали у стрій, відновили боєздатність і зараз успішно зменшують кількість противника на нашій території.
Рік тому я побачив в небі рідний стяг, став на рідну землю і почув рідну мову. Маю надію, що найближчим часом я буду шукати можливість, аби побачити і привезти вкуснях своїм звільненим побратимам.
Свої в Telegram 
