Ми продовжили справу Віки Амеліної. Оля Русіна про організацію табору для молоді з Нью-Йорка

Замість фестивалю та книжки — зустріч ньюйоркців у Карпатах

У жовтні 2021 року в невеличкому містечку Нью-Йорк відбувся перший на Донеччині літературний фестиваль, який заснувала українська письменниця Вікторія Амеліна. Тоді у місцевому будинку культури зібралося понад 600 ньюйоркців та гостей селища, щоб поринути у світ літератури та історії.

Восени 2022 року Нью-Йорк мав би зустрічати вже другий “Нью-Йоркський Літературний Фестиваль”, але розпочалася повномасштабна війна. “Деокупація майбутнього”, — таку тему обрала для майбутнього фесту Вікторія Амеліна, але в лютому 2022 року селище опинилося в зоні бойових дій, у травні росіяни знищили локацію фестивалю — будинок культури, а в липні вбили його засновцю Вікторію.

“Віка дуже багато думала про те, що під час повномасштабної війни не вийшло провести фестиваль, який був запланований на осінь 2022 року. Вона частково вже продумувала, кого вона хоче запросити, а фокусом фестивалю мала би бути “Деокупація майбутнього”. Вона не розглядала будь-яку іншу локацію для проведення цього фестивалю, крім українського Нью-Йорка. Проте хотіла, щоб він жив у інших формах", — каже Ольга Русіна.

Після смерті Вікторії Амеліної Оля Русіна стала координаторкою табору NYCampФото: Нью-Йоркський Літературний Фестиваль

На рахунку ГО НЛФ лежали ґрантові кошти від Міністерства закордонних справ Швейцарії на видання українського перекладу книги “New York, Ukraine” журналіста Себастьєна Гобера та фотографа Нільса Аккермана. Проєкти мали реалізувати якраз 2022 року, однак повномасштабна війна поставила ці плани на паузу.

"Себастьєн та Нільс погодилися, що з цим можна почекати, а поки що — перепрофіліювати ґрант і провести таку зустріч для молоді. Себастьєн, до речі, став одним із лекторів табору”, — розповіла Оля Русіна.

Себастьєн Гобер став одним із лекторів таборуФото: Нью-Йоркський Літературний Фестиваль

Так Вікторія почала думати про табір, ідея якого швидко перейшла у фазу реалізації. Вона подумала, що було б добре зібрати ньюйоркців в одному мальовничому місці десь на заході України — чимдалі від лінії фронту. Карпати здавалися ідеальним місцем для цього. Учасників табору теж запрошували не просто так. Усі вони — учасники конкурсу есеїв, який відбувався в рамках першого Нью-Йоркського Літературного Фестивалю.

“Про табір Віка мені вперше написала в квітні цього року. Вона сказала, що є ідея організувати якусь активність для ньюйоркців в умовах повномасштабної війни. Для неї було важливо, щоб ініціатива НЛФ продовжувала жити, щоб вона об’єднувала громаду Нью-Йорка, а також залучити до проведення цього табору самих мешканців селища. Так до команди організаторів долучилися членкині громадської організації “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка” — Крістіна Шевченко, Карина Варфоломієва та Валерія Панасенко. Вони зробили значну частину роботи до табору та під час нього: комунікували з батьками й дітьми, займалися логістикою, формували програму та опікувалися учасниками безпосередньо під час табору”, — каже координаторка NYCamp.

Оскільки ідея полягала саме в тому, що цей табір має бути освітнім, організатори вирішили запросити лекторів з різних сфер. Так у Славському зібралися ще дев’ятеро людей з усієї України.

“Ідея з лекторами, які приїжджали до табору, була в тому, що це були люди з дуже різних сфер, кожен з яких успішний у своїй царині — кіновиробництво, журналістика, письменництво. Було важливо, щоб вони могли поділитися своїми знаннями та досвідом з підлітками. Хотілося, щоб цей зв’язок між учасниками табору був не тільки формальний, і це нам вдалося”, — каже Оля Русіна.

Було б неправильним просто сидіти, плакати і нічого далі не робити

1 липня 2023 року серце Вікторії Амеліної, яка на той час була в реанімації через важке поранення, зупинилося. А перед командою організаторів постало питання: бути чи не бути.

“Коли Віка ще була в лікарні з пораненням, я була абсолютно впевнена, що ми не будемо нічого проводити, поки вона не одужає. Тому що проводити табір без неї виглядало абсолютно неправильним. Але коли Віка померла, ми почали думати про це по-іншому: в цей проєкт вона вклала багато сил, багато часу, тому ми маємо його продовжувати. Це був один із найважливіших для неї проєктів, тому було б неправильним просто сидіти, плакати і нічого далі не робити”, — згадує Оля.

Учасниками табору стали переможці та номінанти конкурсу есеїв, який відбувся у рамках Нью-Йоркського Літературного Фестивалю в 2021 році Фото: Нью-Йоркський Літературний Фестиваль

Найбільше переживань було через те, що головну людину цього табору вбили росіяни. А чи вдасться зробити його таким, як бачила його Вікторія?

“Цей табір ми починали готувати разом з Вікою. І я собі не дуже уявляла його без неї. Мені здавалося, що без Віки просто все буде не те і не таке, як би мало бути. Але я справді дуже рада, що ми його зробили. Тепер я розумію, що хоча головна людина цього табору не була на ньому з нами, для нас самих було важливо згадувати і говорити про Віку. Тому що це і є пам'ять. Це були її найважливіші проєкти. І працюючи над ним, ми якось трошки відчуваємо Віку”, — каже Оля Русіна.

При підготовці до табору виникало багато труднощів: бюрократичні й організаційні моменти, але найскладніше — це емоції та моральна складова.

“Коли я вперше знову відкривала всі документи на комп'ютері, які ми робили для цього табору, там була вписана Віка: в розселенні на території резиденції, в договорах з батьками. Там ще залишилися її коментарі. Я зробила копії цих документів — ми працювали вже з ними. А оригінальні документи з повідомленнями від Віки зберегла собі на пам’ять. Це була та сама стадія прийняття, що цю ідею ми розпочали разом, а завершуємо вже без неї”, — поділилася Оля.

У таборі організувався простір взаємопідтримки

Попри те, що Славське знаходиться за сотні кілометрів від Нью-Йорка, все це спілкування з людьми, всі події, простір довіри, який творився, дав кожному можливість повністю розслабитися й відчути себе вдома.

“Я пам’ятаю перший день, коли всі ще не були знайомі між собою, відпочивали після дороги, першу “вечірню свічу” (вечірня традиція табору, коли учасники, організатори та лектори сідали в коло, передавали одне одному свічку та говорили про день, що минув — Свої), коли хтось був ще не багатослівний, коли ми ще не знали один одного добре. І я пам’ятаю "вечірню свічу" в останній день табору — це була зовсім інша історія: всі дуже багато говорили, ця свіча тривала понад годину. Ми згадували Віку — словами вдячності та великої любові. Ньюйоркці говорили, що наче побували вдома”, — згадує координаторка кемпу.

Фото: Нью-Йоркський Літературний Фестиваль

Раптом згадалися розповіді Вікторії про ньюйоркців та їхні есеї. Про відсутність почуття суперництва та теплі обійми, щирі посмішки та вогники в очах.

“Коли я спостерігала за учасниками табору, то згадала, що Віка в 2021 році після конкурсу есеїв говорила про підлітків. На церемонії нагородження, коли оголошували переможців і вручали дипломи, формально всі ці підлітки були суперниками. Тому що всі брали участь у одному конкурсі, а кількість переможних місць була обмежена. Але насправді вони дуже вболівали один за одного, дуже підтримували один одного. І між ними взагалі не було цього відчуття конкуренції, суперництва. Вони дуже раділи, незалежно, хто там виграв, а хто ні”, — каже координаторка.

Така атмосфера сформувалася й у таборі. Усі — рівні. Усі — друзі.

“Що мені найбільше сподобалось в таборі — це те, що в нас організувався такий простір взаємопідтримки між усіма. Мені подобається, що між лекторами і підлітками створився особливий зв'язок. Вечорами ми танцювали всі разом: підлітки, молодь, лектори, маленький син вчительки з Нью-Йорка Тьома. Не було відчуття, що хтось стидався. Там не було субординації, ми всі були на рівних, ми всі один одному довіряли й спільно творили атмосферу цього табору”, — каже Оля.

Саме ця тепла й дружня атмосфера табору давала відчуття безпеки кожному учаснику. Простір, де можна говорити з усіма й про все — це дуже важливо для підлітків.

Фото: Нью-Йоркський Літературний Фестиваль

“Коли була прощальна вечірка, яку готували підлітки, ми всі, з їхньої подачі, зробили собі яскравий макіяж. Олена Максименко (одна з лекторок, письменниця та журналістка, воєнна кореспондентка — Свої) говорила, що не пам'ятає, за скільки років вона вперше фарбувалася червоною помадою. Це якісь такі маленькі деталі, але вони якраз і впливають на атмосферу всієї події. Я дуже полюбила наші спільні танці. Всі просто реально веселились. У мене є на телефоні всі ці відео, і я їх іноді передивляюсь. Танцювали і окремо, і колами, тримаючись за руки. Це дуже класно. Я думаю, що онукам я буду точно розповідати про ці дикі танці”, — каже Оля Русіна.

Ньюйоркці навчили мене, як зберігати жагу до життя попри все

На питання, чому навчили її ньюйоркці, Оля жартома відповідає, що витривалості: весь вечір танцювати, співати й не падати без сил. А потім каже про набагато серйозніші речі.

“Вона насправді мене багато чому навчили. Як зберігати жагу до життя попри все. Ми всі живемо в такий час невпевненості, коли дуже складно будувати плани на майбутнє і складно думати категоріями — “через рік, через два, через три”. Але попри все, ми дуже багато говорили про те, як повернемся до Нью-Йорка і як там буде після перемоги, говорили про відбудову. Тож ньюйоркці навчили мене впевненості та віри в майбутнє. Я слухала, як вони про це говорять, як будують ці плани на майбутнє, хоча ніхто з них не знає, коли це станеться. Але в цих розмовах я теж набралась упевненості, що все буде добре”, — каже координаторка NYCamp.

А ще ньюйоркці допомогли відчувати дім. І зовсім не такий, як звикли його сприймати всі люди. “Дім там, де люди”, — така фраза неодноразово звучала під час кемпу.

“У таборі були учасники з дуже різним досвідом, дуже важким досвідом. Я не знаю, як би я це прожила, якби я мала схожий досвід. Я ніколи не опинялася в такій ситуації — коли ти втрачаєш дім. Але ньюйоркці мене навчили, як не втрачати жагу до життя попри дуже погані речі, які з тобою трапляються. Коли ми роз'їжджалися і я була вже дуже втомлена, то якось автоматично подумала, що я зараз приїду в Київ, додому, сходжу в душ…. І тут до мене дійшло, що я зараз думаю про свій дім, тому що я фактично їду до себе додому. А ньюйоркці не можуть поїхати до себе додому, на Донеччину. І це для мене стало дуже болючим усвідомленням”, — згадує Оля Русіна

Проте саме в останні години табору стало очевидним, що рішення проводити захід було правильним і він мав відбутися попри все.

“Я переймалася через те, як правильно говорити про Віку під час табору з підлітками. Але вони це робили за нас. І це було так природньо: вони плакали, згадуючи про неї, згадуючи рідний Нью-Йорк, підтримували один одного й говорили, що все буде добре. У мене точно було відчуття, що я знаходжуся вдома, мені комфортно тут бути. Я не почувалася чужою, коли всі говорили “по-ньюйоркськи”, згадували якісь місця чи події, які знають тільки вони. І я точно впевнена, що рішення проводити цей табір було правильним. Мені хочеться вірити, що, якби Віка бачила це, вона була би теж задоволена”, — підсумовує Оля.

Табір NYCamp відбувся за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Швейцарії.

Я побувала вдома, а не в таборі. Репортаж з NYCamp у Славському пам’яті Вікторії Амеліної

"Сільпо" подарувало брату іграшки, такі, як згоріли в Бахмуті. Історія бахмутчанки Юлії Спиридонової

Об’їхав усю лінію фронту, а нині виховує козаків з донецьких хлопців. Історія Валерія Харченка