Ми спали, коли у наше кафе влучив снаряд. Мій чоловік їздив в окупований Маріуполь поховати батька
У рідному Маріуполі Олександра Шевченко працювала в департаменті соцзахисту населення, адмініструвала міську групу у Фейсбуці та допомагала чоловікові зі створенням та розвитком бізнесу. Разом вони відкрили кафе-готель "Азов" біля залізничного вокзалу. Саме в цьому місці родина разом з друзями ховалася від ворожих снарядів під час повномасштабного вторгнення.
Та й там уберегтися не вдалося: під час чергового нальоту Олександра отримала поранення, накривши собою доньку. За декілька днів після цього родина змогла евакуюватися. Наступного дня росіяни повністю знищать їхнє кафе, а за декілька місяців чоловік дізнається про загибель батька. Про те, через що довелося пройти в блокадному Маріуполі, виживання під постійними обстрілами, трагічні звістки та повернення в місто, аби поховати батька, Олександра розповіла Своїм.
Найкраще місто
Олександра родом з Маріуполя
"Я дуже любила це місто: мені було приємно бачити, як воно розвивалося, змінювалося. Тут було комфортно жити. І навіть коли були пропозиції переїхати в інші регіони, я завжди казала, що краще, ніж в Маріуполі, не можу бути ніде".
У рідному місті Олександра працювала в департаменті соцзахисту населення. Каже, навіть в роботі вона бачила позитивні зміни.
Олександра дуже любила свій рідний Маріуполь
"Паралельно, коли пішла у декретну відпустку, стала адміністраторкою місцевої спільноти "Родной Мариуполь". Раніше нею керували люди з проросійськими поглядами, а для нас, патріотів свого міста та країни, це було неприпустимим".
Крім того, Олександра активно допомагала чоловіку із започаткуванням власної справи.
"У 2012 році ми відкрили кафе-готель "Азов". Все робили власними силами, вкладали туди душу. Грошей на це фактично не було, тому доводилося брати кредити. Але воно того вартувало. Часто в нашому готелі зупинялися люди, що приїжджали до Маріуполя у відрядження. У кафе святкували різні заходи. Родзинкою в нас була домашня кухня зі смачними та корисними стравами».
Олександра з чоловіком відкрили кафе-готель "Азов"
У Маріуполі життя було дуже активним, люди будували плани, мріяли, та здійснитися всім задумам не судилося через початок повномасштабної війни.
Перші дзвіночки
Олександра згадує, про те, що можливий наступ росіян розпочнеться найближчим часом вона стала помічати ще за декілька місяців.
"Люди писали у нашій спільноті про це, жваво все обговорювали. Але переважна більшість не вірила в такі масштаби. Допускали, що можливе загострення на лінії фронту, припускали, що в Маріуполі можуть постраждати околиці. Але точно не вірили, що місто повністю знищать".
Родина Олександри також не думала, що росія відкрито та цинічно нападе на Україну. Проте все вказувало на те, що ситуація вкрай загострена. У 20-х числах лютого на роботі всім на руки видали трудові книжки. Сказали, що на всяк випадок, однак, каже Олександра, тоді почало поступово приходити розуміння того, що щось таки може статися.
На випадок загострення Олександра розповіла своїм близьким про те, де є найближчі укриття та зробила запас продуктів.
В той момент Олександра була вдома з двома доньками. Чоловік залишався в кафе-готелі, бо охороняв приміщення.
"Після вибуху я трохи запанікувала. Старшій доньці сказала, що треба збирати речі. Та що брати з собою я просто не могла зрозуміти у ті хвилини. Почала телефонувати друзям. Вони всі залишалися у своїх домівках й не планували евакуйовуватися. Я трохи заспокоїлася, але про всяк випадок підготувала тривожну валізу".
Того ж дня до Олександри приїхала її кума з сином з Кальміуського району.
"Вирішили, що будемо триматися разом, бо так легше. Чоловік щодня приїжджав до нас, привозив продукти та воду, запаси яких були у кафе".
У своїй квартирі родина переховувалася до 5 березня. Та потім, каже Олександра, залишатися там було все важче.
"Почали зникати всі комунікації, обірвався зв’язок. Все частіше можна було почути звуки вибухів. Й тоді чоловік сказав, що краще всім зібратися й перебратися до кафе. Там ще залишалися запаси їжі й був балон з газом".
Найстрашніший день
Коли дісталися до кафе, одразу розподілили обов’язки — жінки готували їжу, чоловіки поралися біля будівлі з дровами, бо газ у балоні швидко скінчився.
"Одного разу з вікна я побачила, що до нашого кафе підійшли люди. Вони були в брудному одязі і я одразу не зрозуміла, що то наші друзі. З’ясувалося, що їхній будинок на 13-му мікрорайоні внаслідок обстрілу повністю згорів. Вони намагалися знайти якесь укриття, але всі були переповнені, тому рушили до нас. Так наш заклад став притулком для ще двох родин".
Спочатку, каже Олександра, їм здавалося, що вони знаходяться у безпечному місці. Та згодом зрозуміли, що то були помилкові припущення.
"12 березня до нас прийшли військові. Я не знаю, то були наші захисники чи окупанти, бо в них не було жодних шевронів. Попросили залишитися в нашій будівлі. Та ми їх не впустили, бо дуже переживали за дітей".
Наступний день став найжахливішим від початку повномасштабної війни.
"Ми з чоловіком та доньками спали в банкетній залі. Матрацами позатуляли вікна. Але це нас не врятувало. Ворожий снаряд прилетів прямо в нашу будівлю. Уламок від снаряда мені наскрізь пробив руку. Я накрила свою півторарічну доньку і кричала: "Врятуйте нас" тим, хто був у сусідній кімнаті. Мені здавалося, що я вже без руки".
Коли все вщухло, Олександрі надали першу допомогу, обробили рану.
"У нас практично не було медикаментів, рану обробляли тим, що знайшли. Їхати в лікарню не стали, бо то було дуже небезпечно".
Ще декілька днів Олександра, її родина та друзі залишалися в розтрощеному кафе.
"Та якось чоловік вирішив пішки пройтись до нашої квартири. Дорогою він дізнався, що треба виїжджати, бо ворог підходить до вокзалу. Ми зрозуміли, що там відбуватимуться бої, тому треба рятуватися".
Дорога на евакуацію
Того ж дня, 20 березня, ми вирішили будь-що вибиратися з Маріуполя.
"Їхали Приморським бульваром — навкруги було багато тіл: і на лавочках, і на узбіччі, і посеред дороги. Від цього було моторошно та дуже боляче. Найстрашніше, що все це бачили наші діти".
Дорогою до Мелекиного замість українського вже був поліцейський пост так званої "днр".
"Коли нас зупинили, перше, що сказав той поліцейський: "Як ви мене задовбали". Ми ледь стрималися, аби не відповісти йому. Він почав перевіряти наші документи. Побачив трудові. Я та моя кому були на державній службі, тому у нас одразу почали випитувати деталі про роботу. Відповіли, що ми лише пересічні працівниці. Після цього нас пропустили далі".
Потім родина дісталася до Мангушу. Там зупинилися на ніч.
"Та вже вранці господар будинку, де ми були, попросив нас поїхати. Казав, що до нього приходив "комендант" окупаційної влади й випитував про нас. Але ж ми не злочинці, та людина переживала за свою родину, його можна зрозуміти. Тому ми того ж дня рушили далі".
Олександра з родиною і друзями приїхали до Бердянська. Залишилися там на ніч, а вранці дізналися, що можна записатися у чергу на евакуацію. Вирішили, що варто це зробити, бо у одну автівку вони всі не вміщалися.
"Тут ми побачили автобуси Червоного Хреста. У нас не було ані речей, ані продуктів. Дивом змогли втиснутися туди. І наступного дня ми вже приїхали до Запоріжжя".
Чоловік повернувся в Маріуполь, аби поховати батька
Хоча в Запоріжжі було відносно безпечно, залишатися у цьому місті Олександра з родиною не захотіли. Вони вирішили поїхати до родичів у Кременчук.
"Вже там ми дізналися, що наступного дня після нашого від'їзду з Маріуполя, 21 березня, окупанти скинули бомбу на залізничний вокзал. Будівля нашого кафе-готелю тоді дуже постраждала, вона повністю розтрощена".
Так тепер виглядає кафе-готель "Азов"
Та найболючішою стала новина про те, що в блокадному Маріуполі загинув свекор Олександри.
"Батько чоловіка жив у Лівобережному районі. Коли його будинок зазнав руйнувань від ворожих обстрілів, вони з дружиною намагалися перейти до іншого укриття. Дорогою потрапили під обстріл. Уламком його розірвало навпіл".
Дізнавшись про це, чоловік Олександри не міг думати ні про що інше. Йому було важливо віддати шану батькові й поховати його.
"Він прийняв важке рішення — повернутися в Маріуполь. Довго шукав тіло батька й врешті-решт знайшов лише одну частину його тіла. Її й поховав".
За словами чоловіка Олександри, з приходом окупантів Маріуполь став не лише зруйнованим містом. Найстрашніше, що там дуже змінилися люди.
"Так, у них є продукти, частково почали відновлювати комунікації. Але у них забрали їхнє звичне життя, зруйнували будинки, вбили рідних та друзів. А тепер своєю пропагандою, яка лунає звідусіль, намагаються якось виправдати свої злочини й наголошують, що тепер, після так званого звільнення, все буде добре. Ось тільки звільнення від чого — велике питання".
Найбільша мрія — повернутися до Маріуполя
Зараз Олександра з родиною у Німеччині. Ще й досі оговтуються від пережитого.
"Ми вчимо мову, молодша донька пішла до садочка, старша — до спортивної гімназії. Здавалося б, все добре. Але біль від втрати свого звичного життя не вщухає й досі".
Олександра каже, тепер вони не будують довгострокових планів, а живуть одним днем.
Найбільша мрія — повернутися до Маріуполя
"У Маріуполі ми точно знали, чого хочемо, йшли до своєї мети. А тут просто живемо. У нас є одна найзаповітніша мрія — повернутися в український Маріуполь. Я розумію, що він вже не буде таким, яким був до 24 лютого 2022 року. Але вірю, що ми відновимо його, відбудуємо, наповнимо життям".
Єдине, що досі не може уявити Олександра, так це співіснування з тими, хто й досі залишається в місті й насичується російською пропагандою.
"Вони тепер інші. У нас різні погляди. Не знаю, як ми всі будемо уживатися, але вірю, що обов’язково впораємося".
Свої в Telegram 
