Таким Юлія Магда бачить повернення в Маріуполь. Художниця переносить на полотна спогади з окупації

“Кришечковими картинами” закрили вікна “Вежі”
Юлія Магда працювала в Приазовському державному технічному університеті, а у вільний час повністю віддавалася творчості та волонтерству. Малювала олійними фарбами здебільшого квіти та пейзажі міст, в яких мріяла побувати — Амстердам, Цюрих, Берлин. Маріуполем теж захоплювалася та фіксувала очима перетворення міста на сучасне європейське.
У мирному житті Юлія малювала міста, де мріяла побувати
“Вихідними я відвідувала нашу водонапірну Вежу, яка останніми роками стала справжнім культурним осередком. Тут відбувалися екскурсії, різні заходи, виставки тощо. А ще там екоактивісти збирали кришечки, з яких я вдома робила картини. Спочатку це був спільний проєкт з екологічною організацією, щоб привернути увагу до теми надмірного використання пластику у щоденному житті маріупольців. Потім я почала створювати такі роботи самостійно. За рік було створено 6 “кришечкових картин”, частина з них експонувалася у “Вежі” з листопада 2020-го року. Востаннє я бачила ці картини незадовго до вторгнення. Влітку 2022 року я випадково побачила світлини з “Вежею” — усі містяни дуже хвилювалися за її долю. Вікна культурного простору були закрити тими самими “кришечковими картинами”, які люди порізали та закрили вікна. Сподіваюся, що вони врятували життя людей, які в той час перебували там”.
Картина “Тріснуло. До/після”
"… Життя українців розділилося на “до” та “після” з початком повномасштабного вторгнення. Ніби щось тріснуло, і вже немає минулого життя. Картина саме про це. Вона також присвячується моїй родині, яка 30 років тому приїхала до Маріуполя. Тоді я була маленькою дівчинкою і привезла з собою клітку з папугою. Через 29 років, навесні 2022-го, ми з батьками, моїм чоловіком виходили пішки з блокадного Маріуполя. У руках у мене так само була клітка з папугою".
Картина Юлії Магди "Тріснуло. До/після"
Сон, який став жахливою реальністю
Юлія каже, відчувала наближення чогось страшного, але не в такому масштабі. У ніч з 20 на 21 лютого 2022 року їй наснилося, що по проспекту біля будинку її батьків їдуть танки.
15 січня 2022 року Юлія востаннє була на площі біля драмтеатру
“Вже тоді на околиці міста чулися вибухи, але вони лунали періодично з 2014 року, ми до них звикли. Тому сну я не надала значення і, якщо чесно, мені було не до цього — тільки-но перехворіла на ковід і новини зовсім не дивилася. Вже потім зрозуміла, що сон, як-то кажуть, “в руку”. З чоловіком ми 23 лютого з’їздили до батьків, де було все спокійно. Пізно ввечері поверталися до себе додому — ми жили у приватному секторі, неподалік від центра Маріуполя. Тоді я дивилася у вікно автобуса і милувалася нашим нічним містом в ілюмінації”.
Влада казала, що все під контролем, а ми вірили
У перші дні повномасштабного вторгнення у центрі міста було спокійно. Тоді ж міська влада писала, що Маріуполь захищений, має 8 кіл захисту “Азовом”. Мешканців запевняли, що не треба піддаватися паніці, мовляв, все під контролем. І Юлія з чоловіком повірили, як і інші, і навіть 24 лютого гуляли на площі Свободи.
“Я завжди любила Маріуполь, а останні роки особливо, могла довго гуляти містом. Площа Свободи — моє улюблене місце після того, як там зробили капітальний ремонт. В ті дні там навіть грала музика і там не було чутно вибухів, але їх було чутно вдома… А 25-го ми, як і всі, заклеювала скотчем вікна, відкопали з чоловіком наш маленький льох, бо думали, раптом згодиться, але він виявився замалим. Сказала своїм батькам, щоб зі своєї багатоповерхівки переїхали до нас, у приватний будинок. Наступного дня ми були вже всі разом: я, чоловік і мої мама з татом, а ще вони привезли в клітці мого папугу. Поки був зв’язок ми читали новини. А 25-го пізно ввечері батьки самі попросили, щоб я дізналася про можливість виїхати з міста. На очі тоді потрапив допис у соцмережі маріупольської журналістки Наталії Дєдової, коли вона написала, що потягів більше не буде, бо розбита залізниця і що транспортного сполучення з містом немає”.
Таким Юлія бачила Маріуполь, коли вийшла з підвалу свого будинку
Спочатку зникло світло і вода, далі газ і опалення. Потім вони вчотирьох з будинку перебралися до сусіда — у підвал гаража. Зверху там стояла автівка, а під нею дві маленькі, темні кімнати. 8 березня вони востаннє змогли сходити до міськводоканалу і набрати питної води. Тоді ж у місті випав сніг. І вони, як і всі маріупольці тоді, збирали його у відра, потім скидали у ванну, щоб він танув. Коли тієї води не стало, почали зливати туди технічну воду з труб будинку. Весь час бігали між будинком та сусідським підвалом, але переважно були у підвалі, а потім взагалі стали там жити, разом із сім’єю сусіда їх було семеро.
Картина “У підвалі”
"Ця робота про реальний досвід виживання нашої родини у підвалі під гаражем у Маріуполі у березні 2022, коли не було нічого — світла, води, мало їжі, не було мобільного зв’язку, інтернету, опалення, газу і було 10 градусів морозу. Тоді ми не знали, чи виживемо взагалі, чи вб’є в підвалі, чи коли спробуєш виповзти з нього, а також коли на вулиці були день чи ніч. Ми економили свічки, палили каганці та рахували дні. Наша історія виживання — одна з тисяч подібних маріупольців, які вижили. Дякую, що ми живі. Досвід перебування у підвалі, але у людяніших умовах, повторився у всіх нас у Києві при масованих обстрілах, які розпочалися з жовтня 2022 року".
Картина Юлії Магди "У підвалі"
7 годин у черзі за продуктами
9 березня Юлія разом з чоловіком вирішили йти у магазин за продуктами, який єдиний на той момент працював. Тоді ж вони вперше побачили, у що перетворився центр міста — всі магазини, аптеки пограбовані, жодного вцілілого вікна на будинках, перші згорілі автівки, а біля під’їздів багато людей, що збирають дрова, гріються біля багаття, готуючи там їжу. Так само, як і вони.
“Ми стояли у черзі сім годин, і весь цей час вибухи на околицях не припинялися. Тоді ж з’явилася інша черга людей, які не встигли купити нічого напередодні. Коли оголосили, що це може бути останнім днем роботи магазину, я сказала чоловіку, якщо буде його штурм людьми, то ми підемо. Але ми дочекалися. У середині магазина була напівтемрява, жодного цінника, обмеження на придбання круп, і бігаючі люди між рядків. Ми купили десь шість кілограмів різної крупи, шматочок вершкового масла та пляшку соняшникової олії, банку кави, було щось ще. Ціни були набагато вищими, ніж до вторгнення. Про це ми дізналися вже на касі, тож довелося залишити частину продуктів. Але потім в Бердянську бачили ще набагато вищі ціни”.
Мікрорайон, де жили батьки, майже весь зруйнований
З магазину додому подружжя пішло іншою дорогою, неподалік від пологового будинку № 3. Подумали, що так безпечніше.
“Я все намагалася зловити мобільний зв’язок, і вдалося додзвонитися до подруги, сказали кілька слів, що ми живі. Вона попросила мене триматися, не впадати у відчай, що до нас їде допомога, просто фури не пропускають, щоб я рахувала 14 днів, і що допомога дійде, а ми ще побачимося у Києві”.
Через 15 хвилин, як вони дійшли до свого будинку, пролунали перші вибухи від авіабомб російської авіації. Будинок підстрибнув і, чи то від ударної хвилі, чи то від страху, вони всі разом попадали на підлогу. А потім побігли у підвал в гараж до сусіда і дуже довго не виходили. Вже після виходу з міста вони дізналися, що тоді ж авіабомби влучили у пологовий будинок.
Маріуполь очима Юлії Магди
“Добре, що батьки одразу до нас переїхали. Потім, коли ми вже вибралися з міста, на фото і відео ми побачили, що сталося з мікрорайоном, де жили батьки — на 90% він був зруйнований та пошкоджений. Вціліти та вижити у їхній багатоповерхівці у батьків був би дуже маленький шанс. 16 березня по вулиці, де ми сиділи в підвалі, поїхали російські танки. Вони пересувалися зі сторони 17-го мікрорайону у бік центра міста. Наші вулиці вузькі, тому танки коли їхали, було страшно, що не проїдуть та зачеплять паркани. За танками їхали БТРи. І замикала їхня піхота”.
Ніч у найбільшому сховищі міста
До 17 березня, за словами Юлії, вночі ще можна було поспати 2-4 години. А вже після про сон і не згадували: без перебільшення кожні п’ять хвилин поруч щось вибухало, свистіли міни, летіли авіабомби. На їх городі також розірвалася міна. 20 березня, коли лінія вогню трохи змістилася з їхньої вулиці, Юлія змогла вийти з двору знов на перехрестя та додзвонитися до друзів, домовилися зв’язатися наступного дня, але так і не вдалося.
“25-го разом з батьками ми вирішили, що наступного ранку будемо виходити з міста самі, і тим самим пробувати врятуватися. Несподівано знов полетіли до нас авіабомби.
Ми схопили речі, забрали клітку з нашим папугою від інших сусідів, єдиних, у кого на вулиці була старенька пічка і було тепло. За 15 хвилин ми добігли до найближчого укриття — то був спорткомплекс “TerraSport”. Потім чоловік сказав, коли ми бігли, він бачив, як від вибухів загорілося декілька будинків на сусідній вулиці”.
У спорткомплексі їм сказали, що там вже 450 людей, але, за словами Юлії, було значно більше, до 4500. Видали один килим на підлогу на 8 людей з двох різних родин. Також можна було взяти кожному трохи бульйону яскраво-жовтого кольору та чаю. Ввечері там від генератора дали світло на 3 години. Тоді ж вони змогли нарешті зарядити свої телефони. Це було дивно, бо майже місяць сім’я Юлії прожила без світла. А на ніч навіть залишили чергове освітлення.
“Коли ми перебували у спортцентрі, побачили, як під’їхав волонтерський бусік. Цей мікроавтобус запам’ятався червоним кольором. І це була єдина волонтерська автівка, яку я зустріла за місяць, проведений у блокадному Маріуполі”.
Волонтер Михайло Пуришев і його червоний бусік
Юлія тоді не знала, що це відомий волонтер Михайло Пуришев, який врятував життя сотням людей навесні 2022 року. Художниця дізналася про нього, коли маріупольці обурилися тією неправдою, що була показана у художньому фільму “Юрик” і виступили у соцмережах за його заборону. Михайло теж записав відеозвернення, в якому розповів, як було насправді у місті. Це звернення побачила і Юлія й впізнала того самого волонтера з червоним мікроавтобусом.
Михайло Пуришев був єдиним волонтером, кого Юля тоді побачила у МаріуполіФото: Facebook Puryshev Mykhailo
“Ми підійшли до нього біля “Тераспорту”, Михайло сказав, що місць, на жаль, немає, але він збирається завтра чи післязавтра бути на цьому місці, але точно не міг сказати. Тож ми вирішили самі йти з міста, у бік гіпермаркету Metro, у напрямку Бердянська. Запам’ятався хлопець, який пробіг повз нас, коли ми йшли з міста. Він був такий щасливий. В одній руці у нього була велика пляшка Coca-Cola, в другій — пакет соку. Я йому сказала, яке в нього багатство, а він, мовляв, це все, що в нього є, бо на його будинок сьогодні впала авіабомба. Нічого не залишилося, крім цих напоїв, навіть документів…”
Картина “Волонтери блокадного Маріуполя”
"Ця картина присвячена усім волонтерам, які ризикуючи своїм життям та свободою, з перших днів війни почали рятувати людей в одному з найгарячіших місць країни — Маріуполі. Ще не було жодних евакуаційних маршрутів, гуманітарних коридорів. Багато людей через три тижні блокади, ризикуючи власним життям, почали вибиратися з міста самотужки.
Тоді ж стали з’являтися волонтери, більшість з яких були самі мешканцями Маріуполя, і допомагати вибиратися з пекла. Потім понад 30 волонтерів-водіїв потрапили у російський полон, де їх звинуватили у тероризмі, вони могли отримати від 5 до 10 років за ґратами і були у полоні понад 100 днів поки їх не звільнили.
Картина Юлії Магди "Волонтери блокадного Маріуполя"
Як з’ясувалося вже після написання цієї картини, мікроавтобус бордового кольору на картині з написом “Діти” та “Волонтер”, з білою стрічкою на дзеркальці — це автівка Михайла Пуришева, волонтера, який приїздив до нашого останнього сховища із 450 людьми і поступово забирав їх звідти. Ми теж могли стати його пасажирами, проте не знали коли повернеться, і вийшли з міста пішки.
Михайло Пуришев був першим з волонтерів, хто потрапив до блокадного Маріуполя у березні 2022. Саме на цьому мікроавтобусі він вивіз понад 200 дорослих та дітей з блокадного міста, а зараз кількість врятованих ним важко перерахувати. Також він рятував людей в Бахмуті та Вугледарі. Зараз він допомагає мешканцям фронтових місць, облаштовує там пункти незламності, де люди можуть знайти воду та їжу.
Виставка робіт художниці з Маріуполя Юлії Магди
Цю картину з фото він бачив, одразу впізнав Маріуполь, а також ми домовилися обов’язково зустрітися у Києві. Зустріти волонтерів у блокадному Маріуполі навесні було великою вдачею. Більшість маріупольців вибирались з міста самі — хто пішки, хто на розстріляних автівках, без жодної допомоги".
17 блокпостів і нарешті українська територія!
Вже за містом родина побачила автобус, який їхав до Нікольського. Звідти на таксі до Мангуша, а потім з іншим перевізником полями у другій половині дня 26 березня родина Юлії дісталася до Бердянська. Заселилися у пансіонат, там був душ, світло, телебачення, свіжа постіль, гаряча вода, іноді навіть ловився Інтернет та мобільний зв’язок. Небайдужі люди принесли одяг батькам, але як такої допомоги не було — Бердянськ, як і Маріуполь, знаходився під окупацією. У ньому — 90% маріупольців, які приїхали на понівечених автівках, з пробитими колесами, розбитим склом тощо.
Картина “Втеча з маріупольського пекла”
"Для тисяч маріупольців навесні 2022 року було важливо вижити не тільки під бомбами та без благ цивілізації у блокадному місті, а й вибратися з міста. Ми з родиною з Маріуполя виходили пішки, потім автобус, два таксі, три тижні в Бердянську та автобус на Запоріжжя. Ця картина написана про дорогу моєї сім'ї на ділянці Бердянськ-Запоріжжя. Ми їхали з вимкненими телефонами. Автобус пропускав російські танки та БТРи, які йшли назустріч і були від нас за пів метра. Були численні російські блокпости, наших чоловіків з автобуса під зливою просили роздягатися на перевірки. Потім ми їхали під обстрілами, я закрила очі руками і тільки чула стукіт серця та обстріли. Нарешті український блокпост і думка: “Наші!”
Картина Юлії Магди "Втеча з маріупольського пекла". На цьому полотні художниця зобразила ділянку Бердянськ-Запоріжжя
“У Бердянську ми пробули 3,5 тижні, де переважно хворіли, шукали миючи засоби, стояли в чергах у банки, в магазини. Залишатися в Бердянську не хотіли. Довго шукали перевізника — ніхто не хотів їхати, а евакуаційних автобусів тоді там не було. У середині квітня на автобусі ми поїхали у Запоріжжя. Частину дороги їхали під обстрілами “сірою зоною”. Водій на повну міць тиснув на педаль “газ”, бо поруч з нами йшли бої, ми чули вибухи, стрілянину. Дорогою наш автобус періодично зупинявся та притискався до узбіччя — у бік Бердянська їхала ворожа техніка, яку треба було пропускати. Тоді відстань між нашим автобусом і російськими танками й БТРами була менше, ніж пів метра. Ми проїхали 17 блокпостів, і на російських блокпостах чоловіки з автобуса були змушені виходити на перевірки та роздягатися під зливою. Чесно кажучи, я вже і не сподівалася, що ми живими виберемося на підконтрольну територію”.
Картина “Маріуполь. Повернення додому”
Картина Юлії Магди "Маріуполь. Повернення додому"
"Ця картина про повернення додому, в Маріуполь, про надію, про перемогу, про відбудову нашого українського Маріуполя — з історичними будівлями, із новобудовами, з морем та портом. На картині є всі ми: мешканці мирного, майбутнього Маріуполя, активісти, інвестори, поліціянти, наші військові-захисники, представники ЗМІ тощо. Є дорослі з валізами, діти, пенсіонери, мами з візочками та домашні улюбленці".
