Місто в мені. Знищена росією Попасна очима Олесі Мозгової
Нещодавно Олеся Мозгова стала трикратною чемпіонкою України з бодібілдингу. Перемогу вона присвятила рідній Попасній, де жила до 2019 року допоки не вступила до харківського вишу. Своє рідне місто вона вважає місцем сили, куди за кожної можливості приїжджала в перервах між навчанням. Нині Попасна повністю зруйнована росією. Від міста, де колись вирувало життя, не залишилося нічого.
«Місто в мені» — спецпроєкт Свої, в якому ми збираємо історії людей з міст сходу, які найбільше зруйновані росією. Серед них Авдіївка, Бахмут, Красногорівка, Мар'їнка, Попасна, Волноваха, Рубіжне. Попри втрати, відчай та біль, нині наші герої і героїні продовжують говорити про свої міста, розповідають їхню історію усупереч всьому.
Активне життя в невеликому місті
Олеся народилася та виросла у Попасній. Каже, то невелике місто з населенням близько 20 тисяч людей. За словами Олесі, аби з одного кінця міста дійти до іншого, треба було трохи більш як дві години.
«Тому всі знали один одного. Якщо не особисто, то точно десь та колись перетиналися шляхи».
Олеся народилася у Попасній
Олеся розповідає, що в місті були невеликі підприємства. Проте переважна більшість місцевих працювали на Попаснянському вагоноремонтному заводі та Попаснянській колійній машинній станції.
«Туди приходила молодь одразу після навчання, десь з 20 років, й працювали аж до самої пенсії. За рахунок саме цих підприємств функціонувало місто».
Попаснянський вагоноремонтний завод
Також пригадує, що в Попасній було декілька шкіл, багатопрофільна гімназія та ліцей, де навчалися не лише жителі Попасної, а й діти з прилеглих населених пунктів.
«В центрі міста був Будинок культури, музична школа. Працювало багато гуртків з театрального мистецтва, хореографії. Дітям завжди було чим зайнятися, тому в переважній більшості вони відвідували різноманітні гуртки, вчились чомусь новому та шукали себе».
Олеся ділиться, що завжди вела активний спосіб життя. З самого ранку йшла на навчання в гімназію, потім були тренування.
«Я була тою людиною, яка от 7-ій ранку йшла з дому, а назад поверталася близько 9-ої вечора. Йшла до гімназії, після уроків бігла на тренування з гандболу, потім – на шкільні репетиції. І, зазвичай, мій маршрут був таким: гімназія – Будинок культури – ДЮСШ. Вся дорога завжди лежала через одну вулицю Суворова. Чомусь вона асоціюється з осінньою погодою: коли йде дощ, опадає пожовкле листя».
Олеся вела активний спосіб життя
У 11 класі Олесю запросили на роботу в позашкільний час до Будинку культури, де вона займалася танцями в ансамблі «Попасняночка». Саме цей гурток був одним з найпопулярнішим у місті й танцівники неодноразово брали участь і в місцевих фестивалях, і поза межами Попасної.
Олеся працювала в місцевому Будинку культури
«Тож окрім тренувань, я стала ще й працювати по пів дня методисткою по роботі з дітьми. І на всіх заходах, які проходили у Попасній, проводила розважальні програми, була ведучою й брала участь у підготовці різноманітних активностей для молоді».
Промиті російською пропагандою мізки
Коли восени 2013 року розпочався Євромайдан, Олесі було 12 років. Вона згадує, на той час батьки не розповідали їй про те, що відбувається. Припускає, можливо не хотіли травмувати її, бо вважали ще маленькою.
«Та я сама почала цікавитися цією темою, разом з батьками щовечора дивилася новини. Проте повного розуміння всієї ситуації в мене не було. Моя подруга Оксана з батьком їздили до столиці на Майдан й вона мені розповідала, що бачила. Але цього мені було замало».
На той час активним каналом для спілкування була соціальна мережа «Вконтакте». Й там, в групі «Типичная Попасная» активно обговорювалися не лише місцеві новини, а й те, що відбувається в країні.
Найдивнішим, каже Олеся, було те, що багато місцевих дійсно підтримували російські наративи.
Мітинг у Попасній
«Здавалося, що їхній мозок настільки просякнув цією пропагандою, що вони по неволі почали вірити в створення так званої «новоросії». Вони виходили на проросійські мітинги та акції, де головним гаслом було «Ні фашизму в Попасній». Хоча жодних проявів фашизму чи чогось подібного в місті ніколи не було».
У травні по містах Луганщини та Донеччини проходили так звані референдуми. Олеся пам’ятає, що тоді було багато невідомих людей, які йшли на голосування. Але, як їй здавалося, вони віддавали свій голос й самі не розуміли за що. В переважній більшості росію підтримували пенсіонери, які хотіли повернути радянщину. І свої погляди вони нав’язували й своїм дітям, коли розповідали, як добре їм жилося при союзі.
«Вони хотіли створити нікому незрозумілі так звані республіки. І це було для мене дикістю. Я намагалася їх зрозуміти, але в мене так і не вийшло це зробити. Вже зараз розумію, що місцеві, які до цього жили під українським прапором, святкували державні свята, вчили українську мову тоді просто зрадили свою країну».
Молилася, аби вижив маленький братик
У травні 2014 року на Луганщині розпочалися воєнні дії. Коли Олеся почула перші вибухи, вона не розуміла, хто та чому їх обстрілює.
«Як раз тоді почали з’являтися так звані «лднр», а бойовиків стали називати ополченцями. Ось тоді мені потрохи стала проявлятися реальна картина. В свої 12 років я зрозуміла, що на сході почалася війна – на нас, хоч на той час й не на пряму, напала росія».
Тоді Олеся з родиною виїхали до Запоріжжя. Але весь цей час вона моніторила новини в місцевій групі. Ділиться, саме там дізналася, що в місто зайшли так звані ополченці й Попасна опинилася під російською окупацією.
«Ми напевно не розуміли, що буде далі, тому декілька місяців залишалися в евакуації. Якраз влітку були бої за Луганщину, й наші воїни намагалися повернути контроль над тимчасово окупованими територіями. Знаю, що було декілька спроб визволення Попасної. Лише на третій раз батальйон спецпризначення «Донбас» і полк поліції особливого призначення «Миротворець» змогли прорватися у місто й повністю звільнити його 22 липня 2014 року. Тоді над адмінбудівлями знову замайорів український прапор».
Після звільнення Попасної Олеся з родиною повернулися додому. Здавалося б, життя мало налагодитися, проте російські бойовики продовжували нещадно обстрілювати місто. Найбільших обстрілів зазнавав район Черемушки та завод.
«Перші два місяці 2015 року Попасна зазнавала найлютіших обстрілів. Гатили переважно з «Градів» посеред ночі».
Олеся згадує, під час одного з таких обстрілів вона з молодшим братом, бабусею та дідусем, сховалися у погребі.
«До цього ми встигли облаштувати спальні місця на поличках, де раніше зберігалися банки з консерваціями. Пам’ятаю, було дуже холодно та страшно. Боялася я більше не за себе, а за свого маленького брата. Звуки прильотів доносилися дуже близько й під час кожного розриву ракети я притискала його до себе й молилася: «Якщо вже й суджено таке пережити, то хай помру я, а не братик».
Після того випадку родина знову прийняла рішення поїхати з міста. І весь цей час Олеся підтримувала зв’язок з друзями, які залишалися у місті й продовжувала слідкувати за новинами у мережі.
«Коли бачила новину про черговий обстріл, серце стискалося. Було боляче читати про те, як росіяни нищать наше місто. Проте навіть тоді, коли стало більш зрозумілим, хто є хто, жителі все одно підпадали під вплив пропаганди. Найбільш показовим було те, що наших захисників вони називали «нациками».
Трансформація після деокупації
В Попасну Олеся повернулася лише у вересні 2015 року. Там вона відновила навчання. Каже, саме з того періоду її місто почало сильно змінюватися. А ті, хто раніше стояв із плакатами «путин введи войска», швидко перевзулися.
«Вони розуміли, що треба якось налагоджувати життя, працювати. Тому досить швидко одягнули вишиванки й удали, наче нічого й не було. Були й ті, хто змінив своє ставлення до подій. Якщо раніше вони підтримували росію, то після пережитого та побаченого зробили свій вибір на користь України».
Змінилися й наративи у вчителів. Вони, каже Олеся, почали більше розмовляти з учнями й пояснювати їм про українські цінності.
«Наприклад моя вчителька з української мови та літератури Юлія Валеріївна прищеплювала нам поняття патріотизму й пояснювала, що таке Батьківщина. Певною мірою саме завдяки їй я не піддалася російській пропаганді й змогла сама вчасно зрозуміти, що насправді відбувалося всі ці роки».
У місті почали курсувати шкільні автобуси, які возили учнів з різних районів та сусідніх населених пунктів в навчальні заклади. Стали робитися дороги.
Після звільнення Попасна стала розвиватися
«Зазвичай в маленьких містах погані дороги. А ми могли своїми пишатися, бо у 2015 році їх викладали та ремонтували».
З’явилося багато активностей для молоді. Зокрема, від Будинку культури активісти брали участь в програмі «Схід і Захід разом» та їздили на навчання до Льова.
«Традиційно 22 липня стали відзначати День звільнення Попасної. Й цей день був на рівні із Днем міста. Це було масштабне свято, де організовували співочий фестиваль та концерт з відомими українськими зірками. На захід приходили майже всі містяни, такі гарні, з українськими прапорами, у вишиванках. В урочистостях брали участь навіть ті, хто у 2014 році підтримував дії окупантів».
Місто сили та натхнення
У 2019 році Олеся закінчила школу. Ділиться, тривалий період не могла обрати майбутню професію, та все змінив один випадок.
«У нашому Будинку культури був театральний гурток. Там займався мій партнер по танцях і якось попросив мене допомогти відіграти з ним сценку. Я погодилася. Викладачка Марина Родіонова запропонувала спробувати себе в цій галузі, бо побачила потенціал».
Разом з викладачкою Олеся розробила програму, успішно склала іспити й вступила на бюджет до Харківського університету мистецтв на театральний факультет.
У 2019 році Олеся вступила до харківського вишу
«Того ж року я переїхала до Харкова. Там я відразу відчула контраст. У порівнянні з Попасною, це дуже велике місто. І хоча там більше можливостей, є багато місць, куди можна піти та гарно провести час, я дуже сумувала за рідним містом».
Олеся ділиться, попри те, що в Попасній працювало лише декілька кафе та один нічний клуб, її постійно тягнуло додому.
Студенти 1 курсу
«Бо моє місто, в першу чергу, це не про розваги, а про рідних та дім. Коли приїжджала, з радістю бродила вулицями, зустрічалася із друзями та знайомими. Навіть взимку, коли була похмура погода, а на вулиці практично не було людей, я з радістю ходила своїм містом, бо воно – моє місце сили та натхнення».
Евакуація з Попасної
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії, Олеся була у Харкові. Її близькі залишалися у Попасній.
«На той час в Харкові були ракетні обстріли, літали російські літаки, які обстрілювали місто. Але мій страх перебивали переживання за рідних. Тоді ще був відносно нормальний зв’язок, тому я постійно телефонувала бабусі».
У перші дні повномасштабної війни в Попасній було відносно тихо. Родина Олесі прийняла рішення залишатися у місті. Вважали, що все швидко скінчиться.
«Мабуть, відбиток залишили події 2014-2015 років. Хотілося вірити, що місто вистоїть, що не буде загиблих та скалічених доль. Але дива не сталося».
На початку квітня російські військові все активніше почали наступати на Попасну, а разом з тим й рівняти місто з землею.
Наслідки російських обстрілів у Попасній
«Інколи пробивався зв’язок і я дізнавалася, що з рідними. Від них же дізнавалася й про те, що місто фактично повністю зруйноване, відсутні всі комунікації й фактично немає їжі. Я підтримувала спілкування з волонтером Максимом Онищенком, який на моє прохання привозив рідним хліб».
Олеся розуміла, що рідних треба рятувати й почала розробляти план евакуації. На Фейсбуці вона розмістила оголошення про те, що треба вивезти з Попасної бабусю, дідуся та брата. Машина родини стояла в гаражі. Тож залишалося знайти людину, яка б погодилася сісти за кермо.
«На мій запит відгукнувся мій знайомий, який на той момент був у Попасній. Він також хотів виїхати, але транспорту в нього не було. Тому під обстрілами він добіг до нашого будинку, забрав моїх рідних, свою бабусю та маленьку дівчинку. Разом вони сіли в машину та рушили з міста».
Весь цей час Олеся намагалася додзвонитися до рідних. Але зв’язок постійно переривався й вона не розуміла, чи змогли вони прорватися і виїхати з міста.
«Я не знаходила собі місця, дуже переживала. Телефон не випускала з рук у сподіванні, що ось-ось і я почую заповітне «ми їдемо, чекай». І нарешті 25 квітня вони змогли вибратися. На той час місто було зруйноване фактично на 80%».
Свої досягнення присвячує Попасній
Минулого року Олеся переїхала до Запоріжжя. Каже, це місто за відчуттям чимось схоже на Попасну.
«Можливо через те, що на початку війни в 2014 році ми також сюди приїжджали. І ще тоді з’явилося відчуття, що (хай не ображається на мене Попасна), тут мій другий дім. Тут я, наче риба у воді. Можу точно сказати, що для мене Запоріжжя – то Попасна помножена на два».
Олеся каже, навіть попри часті обстріли Запоріжжя, вона ніколи не допускала навіть думки про переїзд в інше місто.
«Ніколи не вгадаєш, куди може прилетіти. Це страшно усвідомлювати, але за роки війни ми настільки звикли до цього, що обстріли сприймаємо, наче щось буденне».
У новому місті Олеся знайшла роботу, а у вільний час почала ходити до спортзалу. Каже, спочатку тренувалася, аби відволіктися від новин. Та потім хобі перейшло на новий професійний рівень.
Аби відволіктися від новин, Олеся почала ходити до спортзалу
«В якийсь момент я зрозуміла, що звичайних тренувань мені замало. Мені хотілося зробити щось значуще в своєму житті. Тому за три місяці підготувалася до Чемпіонату України з бодибілдингу».
У жовтні цього року Олеся стала трикратною чемпіонкою України в категорії фітнес-бікіні в трьох номінаціях. Свої перемоги вона присвятила рідній Попасній. Бо, ділиться, саме це місто зробило великий вклад у її життя та становлення, як особистості.
Олеся стали трикратною чемпіонкою України з бодибілдингу
«Маленьке місто будує сильних людей. Зазвичай ті, хто чогось досягає, вони з маленьких містечок. І коли вибираєшся з них, починаєш маленькими кроками прямувати до своєї мети».
Біль Попасної в одному фото
За словами тодішнього очільника Луганської адміністрації Сергія Гайдая, росіяни повністю знищили Попасну.
«Рашисти стерли з лиця землі Попасну і поставили на ній хрест. Заявили, що відмовляються від відбудови, говорять – недоцільно, тож місто має залишитися привидом».
Руйнувань зазнав і будинок Олесі.
Те, що залишилося від будинку Олесі
«Попасна повністю знищена. Й мій будинок не став виключенням. Коли я побачила перші фотографії, пережила серйозний стрес від якого довго оговтувалася. Від будинку фактично нічого не залишилося».
Будинок культури, який знаходився в самому центрі Попасної, Олеся вважає серцем міста. Каже, будівля була побудована та введена в експлуатацію в 1953 році.
Так виглядав Будинок культури до вторгнення росії
Поруч із будинком культури була площа, фонтан та напис «Я люблю Попасну». Саме там часто прогулювалися місцеві й робили пам’ятні фото.
Стела та фонтан у центрі міста
За роки існування в будинку культури навчалися тисячі дітей. Під час війни він став прихистком для місцевих, адже в ньому було найбільше у місті бомбосховище. Проте навіть цей факт не зупинив росіян, коли вони скидали бомби та ракети.
Нині Будинок культури зруйнували росіяни
«В будинку культури у нас були ростові ляльки козаків. І якось я натрапила на відео, як чеченці знайшли їх у гримерці, одягнули голови від цих ляльок на себе й так ходили по центру міста. І так гидко від цього стало. Бо ми ж цими ляльками їздили до Львова, одягали їх на свята. Та й взагалі, вони ходили по цій будівлі, рилися у наших речах».
Олеся каже, коли в неї питають про нинішню Попасну, вона завжди показує одне фото. Каже, воно без слів передає те, що росіяни зробили з її містом.
Зруйнована багатоповерхівка у Попасній
«Це 6-під’їзна дев'ятиповерхівка, що була у мікрорайоні «Город». Середина будівлі повністю зруйнована, від неї залишилися лише два під’їзди. Я навіть боюся уявити, як це можна побачити наживо. В цьому будинку, як і в сотні інших, вирувало життя, писалася ціла історія. А тепер цього немає. Все знищила росія».
Олеся не втрачає надії після перемоги відвідати рідне місто.
«Після звільнення Попасної я мрію приїхати туди й принаймні просто постояти біля зруйнованого дому».
Свої в Telegram 
