Місто в мені. Знищене Рубіжне очима журналіста Влада Круглова
Влад Ліберман (Круглов) — журналіст і музикант з Рубіжного. Там він прожив 17 років, а потім переїхав до Києва. Попри евакуацію, до початку повномасштабної війни Влад часто бував у рідному місті, а нині мріє привезти туди, після звільнення Рубіжного, врятований прапор з першого проукраїнського мітингу навесні 2014 року, в якому сам брав участь. Сьогодні Рубіжне майже зруйноване, а на його вулицях, у його будинках живуть російські військові. Місця, які Влад називає символічними та рідними, схожі на руїни. Через активну російську пропаганду жителі міста все більше вірять кремлю.
“Місто в мені” — спецпроєкт Свої, в якому ми збираємо історії людей з міст сходу, які найбільше зруйновані росією. Серед них Авдіївка, Бахмут, Красногорівка, Мар’їнка, Попасна, Волноваха, Рубіжне. Попри втрати, відчай та біль, нині наші герої і героїні продовжують говорити про свої міста, розповідають їхню історію усупереч всьому.
Більшість однолітків ніколи не виїжджала за межі міста
Владислав Круглов народився в Рубіжному у 1996 році. Саме в цьому місті пройшли його дитячі роки, підлітковий вік та трохи юності. Трохи, бо у 2014 році, коли хлопцю було лише 17 років, на землі Луганщини ступила нога окупанта. Відтоді Влад живе у Києві, проте з великим теплом та відданістю згадує рідне місто, яке нині окуповане росіянами.
"Наше місто було невеликим. До війни там проживало десь 50 тисяч людей. Там було все, що потрібно для комфортного життя. Якщо казати про те, як там жили люди, то більшість з них їздила на заробітки до росії. Батьки моїх друзів та знайомих, які їздили туди заробляти гроші, мали більші статки, ніж, наприклад, моя родина. Я не скажу, що наша родина була бідною або мені чогось не вистачало в житті, але лише невеликий відсоток людей — ті, у кого були трохи більші, ніж середні, статки кудись могли виїжджати за межі Луганщини".
Коли Влад був маленьким, то, як і всі діти, грався із друзями у дворі багатоквартирного будинку, де жив разом з батьками, ходив на шкільний стадіон, у парк та на міське озеро Водне. Власне, його дитинство мало чим відрізнялося від дитинства інших.
Влад з мамою у Рубіжному, позаду них центральна площа міста
"У Рубіжному я знайшов собі друзів, з якими й далі продовжую спілкуватися. Мій найкращий друг, з яким ми товаришуємо ще з дитячого садочка й виросли в одному дворі, зараз захищає Україну".
У 14 років Влад вперше побував у Луганську. Тоді це місто здалося йому з друзями найгарнішим мегаполісом, бо, як каже сам Влад, більшість його однолітків ніколи не виїжджала за межі свого міста.
"Пам'ятаю, як у школі, в технікумі, коли хтось їздив у Харків або Донецьк, то ми всі із захватом слухали ці історії. Це було так круто — так далеко їздив, так далеко був. Для мене в дитинстві відстань до Луганська, а це півтори години, була якоюсь неймовірною подорожжю. А я у свої 14 років вперше побував у Луганську — тоді нас зі школою повезли туди в цирк. Я вперше побачив, що таке велике місто, а не моє Рубіжне".
Влад - першокласник
У 16 років Влад мріяв вчитися та трохи пожити в Луганську, а потім переїхати в Донецьк, який зачепив його своїм шармом, красою та чистотою. Проте почалася війна й юнак переїхав до Києва.
"Коли в 17 років я опинився в Києві, бо почалася війна, то почав сумувати за домом, за своїм містом, за тими вулицями. Твоє дитинство пройшло там, а зараз ти опинився в новому місці. Тобі треба починати життя з нуля, а ще це великий такий мегаполіс. Тому додому дуже часто тягнуло, але тягнуло лише тоді, коли я перестав там жити. Перші роки я їздив туди майже щомісяця, а потім усе рідше й рідше".
Тому, по можливості, працюючи вже журналістом на телебаченні, Влад намагався брати відрядження у свій регіон, щоб навіть мигцем подивитися на ті вулиці, де виріс, побачити знайомі силуети та пейзажі. Каже, що разом зі своїм оператором часто забігали в одну й ту саму кальянну.
"Зараз я тут. Як і дуже багато тисяч, мільйонів українців втратив дім. Тому зараз це цінується в рази сильніше, ніж цінувалося раніше".
На питання, куди б повів туриста в рідному місті, відповідає жартома: у нас навіть з пам'ятників — тільки два пам'ятники Леніну, але і їх нарешті знесли.
"Я б обов’язково повів людину в центр міста, розповів, наскільки масштабні там завжди відбуваються заходи до Дня міста, до Дня шахтаря. Потім показав би людині, яка ніколи не була в Рубіжному, наш залізничний вокзал. Чому вокзал? Тому що саме із залізничного вокзалу, з тієї локації, у 2014 році почалася окупація міста. Тоді російські бойовики, які з'явилися в нашому місті, розбили колону Збройних сил України. Сам вокзал дуже сильно постраждав, потім його відновили й знову зруйнували".
Рубіжне, залізничний вокзал, 2014 рік. Тоді його розбили окупанти
Рубіжне, 2017 рік. Залізничний вокзал вже відбудували після звільнення міста
У рейтингу топ місць, які варто було б відвідати, Влад також відмічає міське озеро Водне. Там після 2014 року зробили дуже красивий пляж, як у Києві або в Дніпрі на набережній.
"Обов’язково варто сходити в парк у нас в Рубіжному, в південній частині міста. Це та частина міста, яка зараз повністю вся зруйнована. Там був дуже гарний парк зі штучними озерами, фонтанами, кав’ярнями, місцями, де могли бавитися діти. Там було приємно знаходитися, приємно відпочивати. Це ті місця, які я б показав, щоб ознайомитися з містом”.
Архітектуру міста Влад описує як відмінну від архітектури Донеччини. Немає панельних будинків, наче робилося на роки.
"У Рубіжному не було таких панельних будинків, які переважали в містах, наприклад, сусідньої Донецької області, наче вони зроблені нашвидкоруч. Як, наприклад, у Костянтинівці, здебільшого — холодні панельки. У нас такі ж п'ятиповерхівки були збудовані з блоків і плит. У нас це було зроблене, наче на більш тривалий час".
Рубіжне — це не типове місто "Донбасу", бо тут життя людей не обертається навколо заводів чи інших підприємств.
Влад у Рубіжному, 2015 рік. Світлина на фоні центральної площі й Палацу Культури
"Сказати, що Рубіжне — це місто робітників і нічого навколо не було — це неправильно. У нас і бізнес свій був, і були приватні підприємства. На території колишнього заводу "Красітєліь, а він займає десь дві третини нашого міста, залишилося багато пустого місця. І туди позаїжджало дуже багато приватного бізнесу, який орендував ті території. Я не відчував, живучи в Рубіжному, що у нас місто виключно промислове, що у нас всі люди на заводах працюють. Не можу сказати, що ми жили, як депресивне місто, де працюють лише на заводі й не бачать більше нічого навколо".
Рубіжне навчило мене бути самовпевненим
Місто, в якому людина народилася й виросла, сильно впливає на світосприйняття та самоідентифікацію в майбутньому. Зазвичай люди, які зростають у певному середовищі, або майже повністю переймають його спосіб життя, або стають різкою протилежністю цього середовища.
"Я би сказав, що, коли я приїхав до Києва, то став зовсім іншою людиною. Не такою, як я був там, у Рубіжному. Коли я був дитиною, мені завжди не подобалося й було не зрозуміло, чому люди такі інколи злі один до одного, чому так багато агресії. Коли ти живеш у такому регіоні, краще, мабуть, когось на вулиці послати, і так швидше людина зрозуміє, ніж комусь сказати "дякую".
У дитинстві Владу дуже подобалося брати участь у різних заходах та активностях у школі та коледжі. Та навіть до цього, зазначає він, оточуючі часто ставилися негативно.
Рубіжне, 2015 рік, центральна площа
"Рубіжне, певно, навчило мене бути самовпевненим. Там я зрозумів, що не треба сидіти спокійно і мовчати, а треба завжди висловлювати свою думку й відстоювати її, попри те, що скажуть люди. На сході дуже часто люди ставилися до ініціатив агресивно, багато людей сварилося через щось. Але це вплинуло на мене зовсім навпаки — я так у житті не роблю".
Перша робота — журналістом у "Трибуні"
Влад завжди мріяв стати журналістом, але через докори батьків був вимушений вступити до коледжу на комп’ютерні науки, щоб бути “людиною” й працювати на заводі.
"Я завжди хотів вчитися в Луганському національному університеті Шевченка на факультеті журналістики. Нас возили в цей університет на екскурсію, показували новенький гуртожиток, який не був схожий на гуртожитки в Рубіжному. Там були нові меблі, нещодавно зробили ремонт. І я дуже мріяв вступити в цей університет, а потім переїхати жити в Донецьк, але моя мама була категорично проти".
У Рубіжанському політехнічному коледжі Влад був активним студентом, але мріяв стати журналістом
Попри все у свої 16 Влад влаштувався на першу роботу — пішов працювати журналістом у регіональне видання “Трибун”.
"Мені було 16 і це була моя перша робота в житті. Мені навіть видали журналістське посвідчення, з яким я не знав що робити. Я писав для них тексти, спілкувався з журналістами, які в цій сфері давно. Мені навіть за це платили — десь 200-300 гривень, а для мене це тоді були хороші гроші, бо це ж моя перша робота".
Коли почалася війна, Влад навіть почав їздити на блок-пости й брати інтерв’ю у військових. А під час окупації міста у 2014 році публікував проукраїнські тексти в місцевій газеті “Руно — Рубіжанські новини”.
Влад на позиціях ЗСУ, 2014 рік
З початком війни росії проти України Влад часто спілкувався з нашими захисниками, які боронили кордони на сході
"Я вважав це роботою, але там я більше отримував досвід, бо мені за це не платили. У мене й зараз є випуски, де друкували мої тексти. Я іноді дивуюся, наскільки вже тоді я був проукраїнським".
Мер міста розстрілював українських військових разом з бойовиками “лнр”
Коли у 2013-му розпочався ”Євромайдан”, Влад з цікавістю спостерігав за розвитком подій. Звісно, його хвилювали людські жертви, але про можливий початок війни не було навіть і думки.
"Спочатку в нашому місті все було спокійно. Я взагалі не розумів, що до чого, ходив собі спокійно на навчання. Але на початку березня вже почалися перші проросійські мітинги в Рубіжному. Я навіть писав про них тексти, ходив фотографувати. Там було багато російських наративів по типу: “Хватит кормить западную Украину! Нас там всех унижают! Мы руками коммунистов построили этот город, мы его восстановили”. І всі ці пенсіонери, які там були, стояли і такі: “Да-да-да, так воно і є".
Тоді ще 17-річний Влад аж ніяк не міг подумати, що це зайде надто далеко й незабаром у його рідному місті почнуться бойові дії.
Проукраїнський мітинг у Рубіжному, 2015 рік. Влад вже жив у Києві, однак приїздив до рідного міста
"21 квітня 2014 року у нас відбувся перший та, здається, останній проукраїнський мітинг. На нього, на диво, зібралося багато людей — можливо, десь навіть 150. Якщо порівнювати з проросійськими мітингами, то це було нічого, але для нас він був великим. Тоді площа перед міськрадою була переповнена українськими прапорами. Я, бувши 17-річним підлітком, прийшов на цей мітинг сказати та показати, що я хочу жити у своїй країні. Там кожен мав змогу по черзі взяти мікрофон і висловити власну думку. І ми всі просто казали, що ми хочемо жити в Україні, ми хочемо мир, ми не хочемо ніяких війн, нам ніхто не забороняє розмовляти російською мовою. Тоді я ще не розумів, хто такі проукраїнські люди, а хто проросійські. Для мене вони ділилися на адекватних та ні".
Коли мітинг уже добігав кінця, на площу до міськради приїхало кілька великих автобусів, з яких вийшли люди з "колорадськими" стрічками. Міська рада просто зачинила свої двері, залишивши мітингувальників на розбірки з незваними гостями, а поліція вдавала, що нічого не відбувається.
"Вони були явно агресивно налаштовані, а половина з них ще й п’яні. Люди з “колорадськими” стрічками почали кидатися на натовп мітингувальників, серед яких був і я. Наші прапори були на флагштоках. Хоча це важко назвати флагштоком — імовірніше просто палиці. Коли всі почали тікати, я міцно вчепився в прапор, але один “громіла” висмикнув з нього палицю й сильно вдарив мене по нозі. Після того, як я повернувся додому, я побачив велику синю гематому на ній".
Тоді Владу стало ніяково: якісь люди прийшли, розповідають, як тобі треба розмовляти, як треба жити. І відтоді хлопець вирішив йти проти системи
"Тоді це викликало в мене ще більший патріотизм. Чому якісь люди можуть бити мене за те, що я хочу жити у своїй країні? На зло всім я почав говорити виключно українською мовою. І розмовляв українською протягом двох місяців, поки Рубіжне було окупованим, і розмовляю українською й досі. У мене плювалися в технікумі за мою позицію, на зло мені одногрупники вмикали гімн росії на телефоні. У мене дуже кострубато виходило говорити українською, за що мене навіть продавчиня в їдальні цькувала".
Через цей мітинг Влада навіть викликав директор у коледжі.
"Я випадково почув, як наш директор кричав і нецензурно лаявся на вчителя української через те, що він пішов на проукраїнський мітинг. Коли зайшов до кабінету я, то він перестав лаятися. “Ви ж розумієте, Владиславе, ви студент, неповнолітній. Ви маєте розуміти, що ви робите й куди ходите, вам не обирати владу та щось думати”. Я відповів, що це мій вибір і я ходитиму, куди мені хочеться".
А напередодні виборів, 22 травня 2014 року, у місті з’явилися перші озброєні люди. Почалися бої в районі залізничної станції, звідки й почалася окупація Рубіжного.
"По суті, ми були в Україні, але України у нас там не було. У нас не було влади нормальної, яка могла захистити нас як громадян. У нас не було поліції. Все було проросійське — від навчальних закладів до міської влади. 22 травня розпочалися бої біля вокзалу в Рубіжному. Тоді наших військових розстріляли бойовики “лнр”. Того дня загинуло двоє українських військових, ще п’ятеро досі вважаються зниклими безвісти".
Перші дні після звільнення Рубіжного від окупантів, 2014 рік
У складі озброєних людей, які вбивали українських військових, був і той самий директор коледжу — Сергій Хортів, який після деокупації Рубіжного став мером міста.
"Його обрали люди, бо він був, як вони казали, “хозяйствєннік”, бо на посаді директора коледжу він висаджував біля нього квіти. Насправді, це завжди робилося руками студентів. Потім цей “хозяйствєннік” розкрав майже усе місто. У 2016 році Рубіжне стало єдиним в області містом, де не було централізованого опалення. Хортів просто вирізав усі батареї у школах, лікарнях та будинках, а замість них установив якісь електричні панелі, за які жителям довелося платити по 8 тисяч гривень. У 2022 році, коли прийшли росіяни, він знову став на їхній бік і розповідав про “фашистів, бандер, які нас тєрзалі й насилували весь цей час”. А зараз він прекрасно виступає на російському телебаченні".
Крали їжу на ринку, щоб вижити
24 лютого 2022 року Рубіжне, як і більшість міст України, прокинулося від вибухів.
"Коли почалася повномасштабна війна, я одразу зателефонував матері й сказав, щоб вона виїжджала до мене в Київ. Вона сказала: "Ні, у нас все нормально, все спокійно". Хоч у перші дні росіяни ще не дійшли до Рубіжного, але вже не було спокійно. 24 лютого, з самого ранку, як і до більшості міст України, до нас у Рубіжне теж прилетіли ракети. І тоді стало зрозуміло, що все так просто не закінчиться".
Проте, здавалося, жителі міста зовсім не сприймали це серйозно. Спираючись на досвід 2014 року, всі чекали, що все швидко скінчиться.
"Я дзвонив рідним, щоб дізнатися щось про ситуацію в місті. Мама розповідала, що на сусідній вулиці згорів будинок, потім ще один. Одного дня я телефоную їй, а в неї істерика, вона плаче. Питаю, що сталося. Виявилося, що в будинок, у якому вона жила, потрапив снаряд. Але вона знову відмовилася виїжджати".
Аптеки й магазини перестали працювати зовсім, а транспорт був лише в один кінець — на виїзд із міста. Людям треба було якось виживати.
Росіяни майже повністю знищили Рубіжне. І якщо в центральній частині міста залишилося хоча б щось, то Південний район схожий тепер на суцільне згарище. Окупанти обіцяли містянам "рай на землі", але так, очевидно, не сталося.
"Я часто зараз дивлюся відео з Рубіжного й порівнюю з тим, що було. Після деокупації в 2014 році у нас усі дороги нові поробили, познімали бордюри, як у Києві, встановили світлофори. І дивлюся я відео, як стоїть якась бабця й розповідає: “Дивіться, як добре, що не працюють світлофори. Я з ними так змучилася — не могла нормально дорогу переходити. Це ж ці Європи, Зеленський. Як зараз добре без них”. Для мене це просто сміх якийсь. Наче мені якийсь прикол включили, і ти маєш з цього посміятися, але це реальність. І для мене це "вибух мозку" — ти намагаєшся знайти якусь логіку, а її немає, просто немає".
Перші дні після звільнення Рубіжного від окупантів, 2014 рік
Відтоді, коли росіяни окупували рідне місто, Влад більше не спілкується з матір’ю, бо вона підтримує ворожу позицію.
"Для мене ця людина — це приклад того, як людей знищує пропаганда, роблячи з них зомбі. Просто не бачу сенсу будь-коли бачитися чи спілкуватися з нею, у нас немає жодних спільних тем. Вона зробила свій вибір, обравши сторону ворога, "русский мир" і рабство. Свій вибір зробив і я, обравши бути чесним з собою і вірним своїй країні".
Місто нагадує Прип’ять після Чорнобильської катастрофи
Найбільш символічні місця для Влада — це головна площа Рубіжного, рідна школа та коледж. Площа, де раніше збиралися тисячі містян подивитися на святковий салют, нині поросла бур’яном, який за півтора року “відродження”, ніхто навіть не намагався прибрати.
"Саме на цій площі у нас проходили мітинги, як проросійські, так і проукраїнські. Будівля міської ради завжди підсвічувалась на свята кольорами прапору України. Також після звільнення тут зробили багато різних ілюмінацій. Там було завжди так чисто, там ніколи не росла травинка якась між цими блоками. Зараз ця площа нагадує мені Прип’ять після Чорнобильської катастрофи. На більшості фотографій немає навіть людей".
Вже працюючи у столиці журналістом, Влад завжди обирав відрядження на схід, аби побувати вдома - у рідному Рубіжному
Школа №10 нині майже повністю зруйнована. Вціліло тільки одне крило, а актова зала, де часто виступав маленький Влад, перетворилася на згарище будівельних матеріалів та пилу.
"У цій актовій залі у 2017 році тільки зробили ремонт. Закупили нове обладнання коштом обласної державної адміністрації".
Рубіжанський політехнічний коледж, де навчався Влад, теж зруйнований до фундаменту. Колись охайна будівля та затишне подвір'я із клумбами тепер не впізнати. За фотографіями навіть важко визначити, що тут раніше було.
Попри всі руйнування в рідному місті, Влад вірить, що його відбудують. Або ж збудують нове, бо прогрес не стоїть на місці, а багатьом будівлям уже було дуже багато років.
"Я думаю, що нові будівлі будуть набагато технологічнішими, в рази кращими, ніж були до повномасштабного вторгнення. І я впевнений, що з часом туди повернеться бізнес, і повернуться люди".
Свої в Telegram 
