Місто в мені. Знищена росією Волноваха очима Олени Гаврилової
Олена Гаврилова прожила у Волновасі понад 20 років. Там разом із чоловіком вони мали приватний стоматологічний кабінет. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олена з доньками залишилися у Волновасі. Чоловік Олени з перших днів пішов добровольцем до батальйону Волноваської ТРО, де служить і нині.
В кінці лютого родина була вимушена покинути місто і декілька разів переїздила до різних сіл Волноваського району. Однак і там їх наздогнав ворог. 9 березня активістка покинула Донеччину та виїхала у Дніпропетровську область.
“Місто в мені” — спецпроєкт Свої, в якому ми збираємо історії людей з міст сходу, які найбільше зруйновані росією. Серед них Авдіївка, Бахмут, Красногорівка, Мар'їнка, Попасна, Волноваха, Рубіжне. Попри втрати, відчай та біль, нині наші герої і героїні продовжують говорити про свої міста, розповідають їхню історію усупереч всьому.
Від великого міста до провінційного містечка
Олена — корінна донеччанка.
"Моя родина застала всі історичні назви міста і його становлення. Мій прадід народився тоді ще у Юзівці, дідусь — у Сталіному. А я — у Донецьку. В рідному місті закінчила школу, потім медичний коледж".
Олена переїхала до Волновахи, рідного міста чоловіка
Після навчання Олена влаштувалася на роботу до міської лікарні №1. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
"Він тоді був студентом і підробляв у відділенні, де я працювала. Сам він родом із Волновахи. Після закінчення медичного університету повернувся до рідного міста, тому у мене постало питання про переїзд до Волновахи".
Олена каже, спочатку трохи вагалася, бо дуже любила великі міста. А Волноваха була невеличким провінційним містечком.
"Та більше як 20 років тому я все ж таки переїхала. Там деякий час працювала у міській стоматологічній лікарні".
За словами Олени, вона дуже сумувала за Донецьком. Спочатку було складно адаптуватися, та згодом почала обживатися і звикати до нового міста.
Олена — корінна донеччанка
"Коли я переїхала до Волновахи, там ще не був достатньо розвинутий міський транспорт. Люди пересувалися велосипедами. Щодня я ходила на роботу пішки, дихала свіжим повітрям, насолоджувалась природою. Взагалі, Волноваха дуже зелене та квітуче місто. Особливо навесні. Чисте повітря, яке не зрівняти з Донецьком. Іноді я навіть жартувала, що Волноваха — місто, в якому добре почуваються пенсіонери".
Квітуча Волноваха
Закладів вищої освіти у Волновасі не було, тому молодь після закінчення шкіл виїжджала і, по можливості, залишалась у великих містах.
"Волноваха є вузлом залізничних ліній на Донецьк, Маріуполь, Запоріжжя. А Волноваський район сільськогосподарський. Багато місцевих жителів були справжніми патріотами свого міста, відкритими та щирими людьми, але, на жаль, не всі".
Залізнична станція Волновахи
Олена каже, у великому місті люди поглинуті у власні проблеми, часто живуть, не звертаючи на інших увагу.
"У маленьких містах все інакше: навіть не знайомі між собою люди обов’язково віталися. Спочатку для мене це було дивно, але згодом я звикла. Було чітке відчуття, що якщо ти особисто не знаєш людину, то з кимось з її родини обов’язково десь перетинався".
За декілька років після переїзду чоловік Олени відкрив власний стоматологічний кабінет.
"Орендували приміщення й зайнялися приватною практикою. Наш кабінет був у будівлі Волноваської станції переливання крові. На дорогу витрачалося хвилин 40. Їздили переважно автомобілем, а після того, як я опанувала велосипед, стала їздити й на ньому".
Початок російської агресії
Коли наприкінці 2013 року в Україні розпочався Євромайдан, у Волновасі про це особливо не говорили. Олена каже, на місцеве життя це ніяк не вплинуло. Люди переважно або нічого не розуміли, або не хотіли розуміти.
"Жителі Волновахи взагалі малоактивні люди. Щоб щось відбувалося, треба це організовувати. А брати на себе ініціативу ніхто не хотів. Ми з чоловіком були у Києві разом з донькою, але вже потім, у 2014 році, тоді як такого Майдану вже не було".
Та коли розпочалася російська агресія проти України, місцеві жителі були дуже налякані.
"Ми з чоловіком, як і всі, нічого не розуміли. Взагалі в голові не вкладалося, як таке може бути. Було зрозуміло лише те, що почалася війна. Тоді нам пощастило, що вона зупинилася на Оленівці й не дійшла до нашого міста".
Та все одно, згадує Олена, в місті було чути звуки вибухів.
Чоловік Олени казав, що ніколи не міг подумати, що його діти будуть бачити військову техніку, чути звуки розривів снарядів.
"Почали з’являтися перші блокпости на трасі. Ми дізналися про створення так званих "лднр", але не могли зрозуміти що воно таке та взагалі для чого".
Псевдореферендум і зміна влади
Попри те, що під окупацію Волноваха не потрапила, тодішня влада організувала у місті так званий референдум. Олена вважає, що це сталося через те, що деякі люди чекали на "руський мір".
"Тоді на референдум прийшло багато людей. Були пенсіонери, які мріяли про повернення радянщини та говорили про братські народи. Багато було молоді, при чому тої, яка ще не мала права голосу. Ні в кого не перевіряли документи, а дехто міг поставити галочку по декілька разів".
Бюлетень на референдумі 2014 року
Тоді на голосування силоміць нікого не змушували йти. Люди йшли самі — хтось, щоб просто подивитися, що відбувається, а хтось цілеспрямовано біг голосувати.
"Я думаю, що пенсіонери голосували, бо сумували за своєю молодістю. А юнаки приходили, бо не розуміли, що насправді відбувається. Для них було просто цікаво зібратися зі знайомими".
Олена згадує, після псевдореферендуму життя у Волновасі не змінилося. Результати голосування ніяк і ні на що не вплинули.
"На жаль ті, хто організував так званий референдум, не були покарані, на мою думку, це була велика помилка. У місті вирішувалися якісь побутові проблеми, а про це ніхто й не згадував. Чого не скажеш про Донецьк, який опинився під окупацією".
Після так званих референдумів у Волновасі розпочалася підготовка до виборів. Олена та її чоловік вступили до партії "Укроп".
"Чоловік почав активно займатися громадською діяльністю. У місті в 2015 році пройшли вибори, повністю змінилося керівництво".
Сама Волноваха також зазнала позитивних змін.
Стадіон у Волновасі
"У нас почали будувати тротуари, стадіони. Відкрилися нові магазини та торгівельні центри. Оновлювалися школи, одна з них стала опорною. Місто почало розквітати".
Задля таких моментів треба жити
У 2018 році громадською діяльністю зайнялася й Олена.
"У нас з чоловіком була особлива дитина, тому ми намагалися докласти максимум зусиль задля її реабілітації. Розвитку інклюзії у місті взагалі не було, воно так і не стало доступним для маломобільних груп населення. Лише у 2018 році у Волновасі з’явився інклюзивно-ресурсний центр. На той час моїй дитині вже виповнилось 18 років".
Паралельно з цим була створена громадська організація "Дивись серцем".
"Наша організація була створена завдяки підтримці фахівців благодійного фонду "Карітас Маріуполь", які змогли згуртувати батьків особливих дітей зі всього Волноваського району. Так сталося, що я стала керівником".
Олена не очікувала, що у майбутньому робота організації стане настільки активною.
Олена з донькою на відкритті центру
"Разом із владою та благодійним фондом у 2018 році ми відкрили інклюзивно-ресурсний центр. А після цього почали працювати відокремлено, бо знайти спільної мови із чиновниками так і не змогли. На нас вони не звертали особливої уваги".
Тому Олена почала просувати діяльність організації самостійно.
"Якось ми з чоловіком були на з’їзді нашої політичної партії. Там ми змогли домовитися про відпочинок для наших дітей. Тоді особисто керівник партії Олександр Шевченко запросив 50 родин з особливими дітьми приїхати на відпочинок до Буковелі на два тижні".
Олена згадує, тоді на організацію подивилися по-справжньому серйозно. У Волновасі раніше не було подібного.
"Батьки особливих дітей зізнавалися, що раніше вони ніколи не виїжджали за межі Волновахи, навіть на морі не були. А тут така велика та насичена подорож. Діти були дуже щасливі, коли поїхали на цей відпочинок. І досі пам’ятаю їхні щасливі очі та щирі усмішки. Ось саме задля таких моментів треба жити".
Олена організувала поїздку до Буковеля
Організація поїздки до Буковелі стала першим серйозним проєктом Олени. Після цього, аби продовжувати діяльність, почали залучати підтримку донорів.
"Першу підтримку ми отримали у 20 тисяч гривень. На ці кошти закупили необхідну техніку. Потім ми реалізовували адвокаційний проєкт, в рамках якого відстоювали інтереси містян у медичних закладах".
Завдяки реалізації спільного проєкту із громадською організацією "Платформа активності" у активістів з’явився власний офіс.
В організації з'явився офіс
"Влада надала безкоштовне приміщення, а ми власними силами зробили там ремонт. У цьому приміщенні була наша організація та організація жінок, які хворіли на рак молочної залози. Разом ми проводили зустрічі, організовували заходи для дітей".
Коли розпочалася пандемія, Олена реалізувала проєкт "Навколо світу за карантин", в рамках якого в офісі збирала дітлахів й розповідала цікавинки про різні країни. А ще готували та пригощали малечу традиційними стравами.
Команда реалізувала багато поїздок до дельфінарію
"Крім цього, ми стали організовувати багато поїздок. Часто бували на конюшні у Мангуші, відвідували дельфінарій у Бердянську. Нам давали безкоштовні квитки, а нашою головною задачею було організуватися та знайти кошти на проїзд".
Прощання із Волновахою та будинком
Про те, що розпочнеться повномасштабна війна, Олена не здогадувалася. Каже, взагалі не очікували цього.
"Якраз напередодні ми з чоловіком викупили приміщення для власного (стоматологічного — Свої) кабінету поблизу Центральної районної лікарні й робили там ремонт. Навіть 24 лютого, коли в місті розпочалася паніка й люди почали скуповувати продукти та паливо, ми докуповували будівельні матеріали".
У перший день вторгнення в місті було тихо. Чоловік Олени вирішив вийти до центру, аби подивитися, що взагалі відбувається, про що говорять місцеві та зрозуміти, до чого готуватися.
"Він пішов і того дня так і не повернувся. Я дуже переживала. Трохи згодом він написав мені, що все добре".
З наступного дня в місті почали лунати перші вибухи.
"Я не знала, що робити, переживала, бо, окрім себе, несу відповідальність ще й за дітей. 26 лютого у нас зникли всі комунікації. Те, що ми залишилися без зв’язку, було для мене найстрашнішим. Ми опинилися в повному інформаційному вакуумі".
Волноваха. 2022 рік. Початок повномасштабного вторгнення.
Та інколи, згадує Олена, в деяких місцях зв'язок пробивався. Тоді отримувала повідомлення від чоловіка.
"Він сказав, що разом із хлопцями у перший день приєднався до Тероборони. Я була приголомшена цією новиною, добу проплакала. Переживала за нього й не знала що робити далі. Молодшу доньку я відправила до старшої, яка разом з моїми онучками та чоловіком ховалися у родичів у більш безпечному районі".
Сама ж Олена з середньою донькою залишилися вдома. Каже, у них не було підвалу. Тому від обстрілів ховалися в коридорі.
"Багато людей на своїх автівках хотіли виїхати, але не всім це вдавалося. Хтось потрапляв під обстріл, хтось повертався назад".
Зранку 27 лютого чоловік Олени зміг потрапити додому.
"Він сказав, щоб ми збиралися й будемо виїжджати. Мені хотілося вірити, що ось-ось і все скінчиться, ми повернемося додому. Хоча відчувала, що це мої останні хвилини вдома. Подумки я попрощалася з будинком. Тішило лише те, що раз доводиться їхати з Волновахи, то ми приїдемо до Маріуполя й будемо там жити. Якби тоді я знала, що за декілька днів Маріуполь фактично буде знищено..."
Недовге щастя та евакуації
Олена з усією родиною приїхали до Великої Новосілки, Волноваського району.
"Там жила моя подруга. Ще в дорозі чоловік сказав, аби я їй зателефонувала. Та як тільки з’явився зв’язок, мені прийшло повідомлення від неї, що вона на нас чекає. Ми з двома дітьми рушили до подруги, а старша донька з родиною поїхали до Дніпра".
Олена ділиться, їхати кудись далі вона не хотіла. Сподівалася, що буде поруч із чоловіком.
"Там ми пробули декілька днів. Потім, коли окупанти стали наступати, хлопці вивезли нас у селище Старомайорське. Оселилися у невеличкому будиночку. Думала, нарешті можна видихнути, та наше щастя тривало недовго".
Вранці наступного дня Олена вирішила навідатися до чоловіка. Та на місці вже нікого із захисників не було.
"Останній, кого я побачила, — знайомий з Волновахи Сергій. Він розповів, що хлопці виїхали у невідомому напрямку. Я була в шоці від цієї новини".
Третього березня до селища зайшли окупанти.
"Їжі у нас фактично не було, магазини були зачинені. Я вирішила вийти, аби купити молоко у місцевих. Дорогою побачила ворожу техніку. Дуже злякалася — думала, якщо розвернуся назад, можу отримати кулю. Тому пішла у бік магазину. Окупанти вже його зламали. Запропонували зайти та взяти, що мені потрібно. Та я не змогла й мовчки пішла додому".
Олена каже, вона дуже переживала, що окупанти можуть прийти до них із обшуком.
"В гаражі стояла наша автівка з українськими стрічками. Ми сиділи в будинку без світла, бо намагалися стати максимально непомітними".
Окупанти їздили по селу, стріляли з різної зброї.
Біля будинку, де жили Олена з дітьми, стояв російський танк, з якого постійно вели вогонь.
"Діти це дуже важко переносили. Не могли ні їсти, ні спати нормально. А ще ми захворіли дуже. Врятувало те, що я встигла запастися ліками".
На диво, згадує Олена, 8 березня настала тиша.
"Я вийшла на вулицю, пішла до сусідки, щоб дізнатися хоч якісь новини. Вона розповіла, що окупанти розворотили все навкруги й городами кудись поїхали".
Наступного дня до будиночка Олени хтось постукав.
"Спочатку злякалася, а коли почула рідний голос, видихнула. То прийшли мій чоловік та наші хлопці з Тероборони. Вони повідомили, що нам треба виїжджати".
Чоловік Олени залишався у селі. Своїм місцем в автівці він поступився земляку з Волновахи, який супроводжував вагітну дружину.
"Вона була на 9-мі місяці вагітності. Й той хлопець сів за кермо нашої автівки, аби бути поруч із дружиною. Разом ми поїхали до Дніпра".
Велика родина
Знайти квартиру в Дніпрі Олена не змогла. Тоді був великий попит на оренду. Тому вона з доньками переїхала до сусіднього Кам'янського.
"Я закохалася у це невеличке місто. Ми оселилися в невеличкій квартирі, але після пережитого вона нам здавалася чудовою. Ми змогли жити в людських умовах, у нас було світло, вода, газ та зв’язок".
Нарешті Олена змогла дізнатися про долю своїх знайомих. Каже, в той період підтримувала зв’язок, з ким могла.
"Я зв’язалася з представницею фонду "Карітас Маріуполь" Іриною, яка протягом п’яти років підтримувала мене в громадській діяльності. Наше спілкування перейшло в інший ракурс. Якщо раніше ми говорили про роботу, то зараз стали добрими приятельками".
Якось під час чергової розмови Ірина сказала Олені, що приїде до неї в гості.
"Я дуже цьому зраділа, бо нарешті могла зустрітися зі знайомою і вже рідною людиною. Вона приїхала, й сказала, що її мета — запросити мене на роботу до фонду й переїхати до Запоріжжя".
Відмовитися від цієї пропозиції Олена не змогла, й 24 квітня вони з доньками переїхали до Запоріжжя. Каже, працівники фонду стали для неї великою родиною.
У новому місті
Олена почала працювати у "Карітас Маріуполь".
"Все було чудово, якби не часті обстріли. Ворог обстрілював Запоріжжя дуже активно. Особливо частими були прильоти неподалік нашого офісу".
Тоді Олена разом з колегами вимушена була евакуюватися.
"Ми першими поїхали з міста. Це було 10 жовтня 2022 року. Згодом перебралися й мої колеги".
Тепер Олена живе у Черкасах
Зараз Олена у Черкасах. Каже, місто їй дуже сподобалося.
"Взагалі, я дуже важко звикаю до нового. Але тут мені комфортно. Черкаси — досить компактне місто, й тут багато переселенців. Місцеві жаліються, що тепер, коли тут побільшало людей, стало голосніше".
Олена каже, Черкаси не схожі на Волноваху. Натомість нове місто більше нагадує їй Маріуполь.
"У перші дні ми з дітьми відвідали торгівельний центр. Він дуже схожий маріупольський "Порт Сіті".
Містяни дуже привітні та прості. І чимось нагадують жителів Волновахи.
"Багато мешканців Черкас розмовляють російською. В селах поблизу говорять на суржику. Я навіть проводила паралель, бо раніше мені здавалося, що тут живуть україномовні. Українською говорить молоде покоління. І це мене дуже тішить".
Про зрадників та рідні місця Волновахи
Олена каже, часто у неї питали, чи хоче вона повернутися до Волновахи. Якщо раніше думала, що після звільнення міста приїде туди, то зараз — ні.
"Я болісно сприймала, коли бачила руйнування у Волновасі. Та ще болючіше реагувала, коли бачила зрадників, які перейшли на бік ворога. Тепер можу сказати напевно — жити поруч із ними я не зможу".
Серед тих, хто перейшов на бік ворога, Олена виділяє директорку Волноваського опорного закладу освіти.
Волноваський опорний заклад
"У 2021 році до цієї школи перейшла моя молодша донька. Ця школа була дуже гарною, а головне, що там була якісна освіта та талановиті вчителі".
Під час активних бойових дій у Волновасі школа не зазнала значних ушкоджень.
"Саму школу швиденько перефарбували, бо зовні вона була синьо-жовта. І вже у квітні там продовжилося навчання. Заклад перейменували у Волноваську опорну школу №5".
Її директорка залишилася в місті й продовжила працювати. Але вже на окупантів.
"Якось на очі мені потрапився фрагмент з якихось зборів, можливо, з лінійки. Там стояли бідолашні діти, а навкруги — вояки з автоматами. І от яка нормальна директорка це допустить? Соромно й дуже боляче від цього".
Директорці опорного закладу заочно повідомлено про підозру
Нині директорці школи оголосили підозру через проведення уроків за російською освітньою програмою.
Неочікувано для Олени зрадницею стала й її знайома Наталія Білова. Вони познайомилися на фестивалі "З країни в Україну".
"У цьому фестивалі брала участь і моя організація. Чоловік був частиною команди, яка організовувала фестиваль. Саме під час заходу ми познайомилися з Наталією. Згодом почали впроваджувати проєкти. Як з’ясувалося, вона залишилася в окупованій Волновасі. Спочатку ми підтримували зв’язок".
Наталія Білова на фестивалі "З країни в Україну"
Та потім у соцмережі розкрилося справжнє обличчя Білової.
"Під одним з постів вона написала: "Все, про що говорили — неправда. Насправді нас обстрілювала Україна, бо хотіла нас знищити". Я не хотіла сперечатися й поставила лише одне питання: "Якщо й припустити це з ваших слів, то поясніть тоді, що російські танки робили в нашому місті?".
Відповіді на це Олена так і не отримала. Натомість Наталія видалила її з друзів.
"Тут немає що казати. Зрадники, які колись вважалися адекватними людьми, показали себе справжніми".
Неподалік від будинку Олени була школа №3. Там навчалися дві її доньки.
Школа №3 до початку повномасштабного вторгнення
Школу зруйнували окупанти в перші дні повномасштабного вторгнення. В момент, коли росіяни її знищили, Олена була ще вдома й добре чула, коли це сталося.
Так школа №3 виглядає після приходу окупантів
"Я дуже добре знала вчителів цієї школи, їхні настрої. Директорка школи разом з чоловіком не приховувала своїх щирих поглядів у бік росії. На жаль, її чоловік загинув під час повномасштабного вторгнення. А про її долю мені невідомо".
Найулюбленішим місцем відпочинку в Олени та її родини був "Форест парк".
Олена з родиною часто відпочивали у "Форест парку"
"Його природа і краєвиди у мене асоціювалися із Святогірськом. Ми часто виїжджали з родиною на відпочинок у цей парк. Він був сучасним та дуже гарним".
Олена згадує, вже у 2014 році парк зазнав незначних руйнувань. Але його швидко відновили.
"Там був кемпінг, невеличке озерце, велика паркова зона та житловий комплекс, де можна було зупинитися. Ми жили неподалік, тому були там частими гостями. Іноді з чоловіком грали у теніс".
Під час вторгнення, каже Олена, парк знову зазнав руйнувань. Дісталося й розташованому неподалік Лісному коледжу.
"Наскільки мені відомо, деякий час там жили окупанти. А після них не залишається нічого придатного до життя. Ні у фізичному, ні у моральному сенсі".
Зруйнували окупанти і приватний будинок, який родина планувала переоблаштувати під стоматологічний кабінет.
"Ми дуже довго орендували приміщення. Та нарешті наважилися придбати власне на Центральній вулиці. Почали робити там ремонт: замінили вікна і двері, зробили внутрішні роботи. Починали планувати, як оформити наше нове місце зовні. На території нашого будиночку стояли залізні контейнери, де ми зберігали матеріали".
Олена з чоловіком облаштовували власний кабінет
Коли виїжджали з міста, все залишили там.
"Та потім на одному з відео я побачила, що сталося з нашим будинком, де ми мріяли працювати. Його фактично не стало. Як і всього того, що було завезено до цього. Контейнери, скоріш за все, знесли краном. А сам будинок залишився без вікон, дверей та даху".
Та попри все пережите, попри втрати та розчарування Олена не здається.
"Війна змінила кожного з нас. Я перестала цінувати щось матеріальне, якісь речі, які раніше зберігала. Головне, що ми вціліли й продовжуємо жити, вірити в перемогу. Пам’ятаємо тих, хто віддав життя за свободу своєї країни. Багато хлопців з Волновахи вже не повернуться до своїх родин. Цього ніколи не варто забувати, бо завдяки їм, ми та наші діти мають можливість спати спокійно. Моя головна мрія, аби родина нарешті була разом і ми жили під мирним небом".
Свої в Telegram 
