Свої стали Святим Миколаєм для 8-річного Артема з Маріуполя. Як його родина рік виживала в окупації
У столиці Наталія з синами Данилом та Артемом, яким зараз 21 та 8 років, знаходяться під опікою благодійної організації “СОС Дитячі Містечка”. Напередодні Дня Святого Миколая в гостях у родини переселенців з Маріуполя побувала наша журналістка Ганна Курцановська з подарунками від редакції Свої.
Тиск під час вагітності викликав утворення катаракти у старшого сина
Біля під’їзду мене зустрічає Наталія й одразу просить не фотографувати її. Наталії — 46 років, вона з Кадіївки, це Луганщина. Після переїзду до Алчевська вона познайомилася з майбутнім чоловіком, вийшла заміж, народила старшого сина. У Данила друга група інвалідності по зору. Жінка згадує, коли була на 37-му тижні вагітності, у неї різко підскочив тиск. Тому лікарі вирішили, що Наталія має терміново народжувати.
“Син народився кволим, а мій тиск викликав утворення катаракти на його лівому оці. Данила обстежили, крім катаракти виявили ще амбліопію та афакію. Катаракта росла, оперувати одразу не стали, треба було, щоб вона “дозріла”. Планували видалити катаракту і поставити штучний кришталик. У 2,5 роки прооперували, але виявилося, що кришталик потрібно видаляти увесь, а штучний ставити вже не було куди. Зір різко погіршився. На одному оці було 0,5, тобто 50% зору, а на другому — 0,001 (1%). З'явилася косоокість. За весь цей час ми зробили ще 5 операцій, і проходили лікування кожні пів року. Зараз Данило одним оком бачить краще, зір підняли до 70%, очі вдалося вирівняти, косоокість прибрали. Але зір на лівому оці так і залишився без змін — лише 1%. Якщо на нього дивитися, то одразу можна і не побачити, що у сина проблеми із зором. Ми зробили все, аби мінімізувати різницю між очима і навчили його самостійно себе обслуговувати”, — розповідає Наталія.
Дистанційно закінчив коледж з відзнакою, без пільг вступив до університету на бюджет
У квартирі на зустріч виходять Артем і пес Чорниш. Старший син Наталії на навчанні, він студент національного технічного університету. Жінка з гордістю каже, що Данило вступив на бюджетне відділення завдяки своїм знанням.
“Сину подобалося довбатися в деталях: в дитинстві грався з конструкторами, коли став старше, то вже возився з велосипедом, а згодом і з автомобілем. Перед вступом до коледжу спеціально ходили до лікаря, дізнатися, чи може він далі працювати в цьому напрямку. Лікар сказав, тільки якщо професія пов’язана з механікою, а саме з нерухомими великими деталями. До отримання диплома за спеціальністю “Технік-механік” Данилові залишалося пів року, але почалася повномасштабна війна”, — розповідає Наталія.
Артем з мамою і песиком Чорнишом
Жінка згадує, як з Данилом ходили до вежі мобільного зв’язку, яку влітку 2022-го встановили окупанти. Мати прикривала сина, щоб той мав змогу листуватися з викладачами коледжу, які переїхали на підконтрольну українській владі територію.
“Даня дома набирав тексти українською мовою, контрольні та заліки. А біля вежі відправляв. А я своєю широкою спиною його прикривала, бо повсюди було багато російських солдатів. Так, ми ризикували, нам навіть пропонували продовжити навчання в цьому коледжі в Маріуполі й по закінченню отримати диплом так званої “днр”. Але син був категорично проти. Каже, що не для того він роками навчався, щоб в кінці йому видали документ фіктивної республіки”, — розповідає Наталя.
Коледж Данило закінчив з відзнакою — у нього “червоний” диплом. В університет на бюджет було лише 5 місць. Хлопець міг би скористатися пільгою, маючи другу групу інвалідності, але якраз закінчився строк дії медичної довідки. Треба було проходити знову комісію, що стан зору не поліпшився, а на це знадобилося б кілька місяців. Стільки часу у Данила не було — вже за два тижні починалася вступна кампанія. І хлопець ризикнув. І набрав найбільшу кількість балів, його прізвище було першим серед тих, хто претендував на бюджетне навчання.
Хлопці наставляли на мене іграшковий пістолет, я був у шоці
Якщо Чорниш більшу частину мого перебування у квартирі, яку переселенці орендують, розглядав та обнюхував, то з Артемом одразу відбувся повний контакт, нібито ми вже не вперше бачимося.
“Ти ж повинен бути в школі чи у тебе дистанційне навчання?”, — запитую у восьмирічного хлопчика.
Артем нині навчається онлайн
“У вересні ходив до школи, але недовго. Однокласники приносили іграшкові пістолети. Вони направляли на всіх дітей та стріляли. І у мене теж. Я був у шоці, це мені не сподобалося. Навіть одного хлопця вдарив, щоб він зрозумів — мені таке не приємно”, — емоційно розповідає Артем.
Наталія пояснює, що справа не лише в цьому. Син з народження має інвалідність. Коли Артем щось не розуміє або не виходить щось зробити, починає нервувати, може розізлитися або заплакати. І навіть стати агресивним. Тому вирішили перейти на онлайн-навчання.
Крововилив у мозок, шунтування, затримка у розвитку
Друга вагітність Наталії була легкою, а стан її здоров’я — гарним. Коли прийшов час народжувати, води відійшли, а переймів не було. Лікарі почали стимулювати пологи. Дитина йшла “насухо” і під час пологів у неї стався обширний крововилив у мозок. Це сталося вже у Маріуполі. Сюди родина переїхала у 2002-му, бо чоловіку Наталії запропонували роботу моряком.
“Одразу це не побачили й тому нас виписали, вже з дому того ж дня з високою температурою "швидка" забрала нас до лікарні. Спочатку думали, що застудився, лікували. І тільки на дванадцятий день після УЗД голови виявили крововилив. Згодом стали розходитися кістки черепа, з'явилася гідроцефалія. У 1,5 місяця Артема прооперували й поставили шунт. Дитина стала шунтозалежною. Гідроцефалія спричинила затримку розвитку. Син із затримкою почав тримати голову, сидіти, ходити. Погано було з координацією, моторикою, вимовою, психічним станом. Артему зробили ще 4 операції, постійні реабілітаційні програми протягом всього його життя”, — каже Наталія.
Зараз Артем самостійно ходить, їсть, одягається, пише, малює, говорить. Є ще проблеми з дрібною моторикою — йому складно впоратися з ґудзиками, шнурками, замками, дрібними деталями. Трохи неправильно формує речення, але зрозуміти його можна.
Малює Маріуполь та війну в чорно-червоних кольорах
Улюблені предмети Артема — всі, крім математики. Охоче малює, саме тому серед бажань до Святого Миколая були альбоми, фарби, олівці та фломастери. Артем відвідує заняття з арттерапії, спілкується з психологом. Наталія каже, що тільки кілька тижнів тому син став малювати яскравими кольорами. А до цього тільки чорним та червоним. Розбиті будинки з чорними вікнами, танки з російськими прапорами, розбомблений завод “Азовсталь”.
Малюнок Артема: Маріуполь на початку повномасштабної війни
"Азовсталь" очима Артема
“А що бачив, те і малював”, — каже 8-річний хлопець. Згадує “зетки” на машинах. І навіть зараз при вивченні англійської мови в Артема до букви Z ненависть.
На момент вторгнення була в лікарні після операції
До початку повномасштабної війни родина жила вчотирьох на Лівому березі, у мікрорайоні “Східний”. Наталія займалася синами й домом, чоловік працював. В кінці січня 2022 року він повернувся з рейсу. А 20 лютого жінка потрапила в лікарню, їй видалили грижу.
“24 лютого я ще була в медзакладі. Коли почалися обстріли, лікарню перетворили на шпиталь, бо було багато поранених. Мене виписали наступного дня, 25 лютого, дали з собою перев'язувальний матеріал і відправили додому. Сказали, якщо буде можливість, приїдете через п’ять днів, щоб зняти шви. А якщо не буде такої можливості, то зробіть це самостійно.
Будинок ходив ходуном, як при землетрусі. Переймалися за дітей, які були самі. Коли ми нарешті добралися до квартири, то побачили, що у вікнах вже немає жодного скла. А старший син стояв у коридорі й тримав на руках меншого, замотаного у ковдру. Вікна чоловік забив фанерою. На той час зв'язок вже зникав. Ще через два дні зникла вода, а потім газ. Ми залишалися постійно у квартирі, бо сховищ поруч не було. А спускатися в підвал не стали, бо мені ще важко було ходити, та й при авіаударах будинок міг скластися, і з підвалу вже ніяк не вийти”, — згадує Наталія.
Їли голубів, заварювали чай з гілок вишні
Наталя згадує, що їхній будинок бомби оминали, вони падали поруч — то в десяти метрах, то в п’яти. Дев'ятиповерхівка була вся посічена уламками, без вікон, з пробитим дахом. Але будинок стояв. При обстрілах та бомбардуваннях родина була в одній кімнаті, бо так тепліше, і якщо прилетіло, то накрило б всіх разом. Крім холоду було ще пронизливе почуття голоду.
“Коли обстріли трохи вщухали, виходили на двір і біля під'їзду розводили багаття. Готували їсти, намагалися біля вогню трохи зігрітися, кип'ятили воду, наливали її в термос, щоб потім вона була хоч трохи теплою. Вогонь можна було розводити тільки вдень і один раз на добу, бо його було далеко видно і до нас міг прилетіти снаряд. Та ще ж потрібно було знайти дрова і воду. Чоловік із старшим сином ходили шукати повалені дерева.
Коли були дощі, збирали дощову воду, відстоювали її, фільтрували через тканину, потім кип'ятили й пили. Коли випав сніг, топили сніг. Дома було трохи запасів їжі, ми їх використовували дуже економно, бо продуктів не було де взяти. Потім почали ловити голубів, і їх їли. Ламали гілки вишні та смородини, на них заварювали чай. На щастя, дітям ніякої спеціальної їжі не потрібно було. Молодшому постійно були потрібні тільки ліки. Невеликий запас у мене був, але я теж трохи зменшила дозування, щоб їх надовше вистачило. Щоб дітям не так було страшно, розказувала різні історії, казки, грали в слова, намагалася відволікти їх”, — розповідає жінка.
Наталя з вдячністю згадує військових, які відходячи у бік “Азовсталі”, відкривали вцілілі магазини й роздавали людям їжу. Родині тоді дісталися олія, борошно, цукор, крупи, консерви, печиво і пляшка води. На цьому Пономарьови змогли протриматися ще деякий час.
Поповнення в родині — дворовий пес Чорниш
Коли йшли активні бої, сім’я навіть не намагалася виїхати з міста. Деякі сусіди пробували, але поверталися. Мости підірвані, єдиний шлях — поруч з “Азовсталлю”, але там вже стояли росіяни й всі автівки розстрілювали. Пономарьови були на Лівому березі міста і перебратися на протилежний не було можливості.
“З Правого берега людям вдавалося виїхати, з Лівого — одиницям. І на Лівому березі бої тривали майже до травня. Потім зайшли “днрівці”, за ними росіяни, а потім кадировці. Були обшуки в домівках і гаражах. Перевіряли документи, переписували тих, хто залишився. Тільки в кінці літа, коли побудували пантон і пустили автобуси, з'явилася можливість перебратися на Правий берег”, — каже співрозмовниця.
Вже після закінчення бойових дій, коли у місті стало більш-менш тихо, у їхньому дворі собака привела цуценят. Всіх розібрали, залишився найменший, з раною на шиї. Наталії з синами стало його жаль. Так влітку 2022 року у родині з’явився Чорниш.
Ганна Курцановська і Чорниш. Він теж пережив окупацію і складну евакуацію з окупації
“Він їсть те ж, що і ми. Не вибагливий”, — каже Наталія.
У Маріуполі жили на соцвиплати та гуманітарку
Вперше родина спробувала виїхати з міста у серпні 2022 року. Але у Василівці, в Запорізькій області, родину не пропустили. Сказали, що жінка з меншим сином можуть проїхати, а чоловік зі старшим мають залишитися, бо вони призовного віку. Родина повернулася до Маріуполя. На вулицях міста з'явилися патрулі, які у чоловіків перевіряли документи і могли відпустити або забрати із собою. Данило перестав виходити з дому, а чоловік Наталії поїхав в росію до родичів, хотів дізнатися за роботу та чи можна виїхати за кордон.
“Спочатку привозили гуманітарну допомогу. Правда, першу видали з маріупольських складів, які росіяни захопили. Потім вже доставляли з Донецька. На українські документи можна було оформити соціальні виплати та пенсію. Я на молодшого оформила.
Приїздили лікарі з росії, але в основному це були інтерни. І ліки у них тільки від застуди, головного болю, кашлю. Ліків, які були потрібні молодшому сину, не було. У місті залишилося кілька маріупольських лікарів, вони їздили до Ростова за ліками. Я просила їх привезти, те що треба для Артема. У місті катастрофічно не вистачало лікарів, треба було записуватися за 2 тижні, аби потрапити на прийом. Але якщо привозили поранених, лікарів забирали і тоді доводилося чекати ще довше”, — ділиться Наталія спогадами життя в окупації.
Буряти з таджиками заполонили місто: відібрали роботу у місцевих і чіпляються до жінок
Світло дали тільки у серпні 2022, воду — у вересні, а газ — у листопаді. До цього родина, як і під час бомбардування, шукала дрова, готувала на вогні, за водою ходили на криницю. Воду в цистерні привозили, але треба було вистояти 6 годин в черзі, і до того ж її не завжди вистачало — можна було відстояти багато годин і повернутися ні з чим. Черги були всюди — по хліб, за водою, за гуманітарною допомогою, за генератором, щоб зарядити телефон.
“Потім допомогу стали скорочувати, пропонували виходити на роботу із зарплатою 32 тисячі рублів. Потрібно було розбирати завали, перераховувати людей, які були поховані у палісадниках. Але людей “кидали” на гроші, обіцяли 32, а платили 11 тисяч. Потім в місто стали привозити таджиків, буряків, узбеків. Їм за ту ж саму працю платили 120 тисяч. Вони заполонили місто. Привезли з собою свою культуру і стали її впроваджувати. Чіплялися до жінок і дівчат. Жінці вийти після шостої вечора на вулицю стало неможливим, вона просто могла вже ніколи не повернутися додому. Злочинність в місті зросла. До того ж почастішали випадки наїздів на людей, бо правил дорожнього руху ніхто не дотримувався. А далі стали запроваджувати паспорти, бо без російських документів відмовляли в медичній допомозі, не брали на роботу. Попередили, що не будуть виплачувати пенсії та соціальну допомогу. Змушували маріупольців взяти паспорт або виїхати з міста”, — Наталія поділилася побаченим в місті, де панує окупаційна російська влада.
“Зелений коридор” під прицілом російських снайперів
На зміну документів дали 1,5 року. Дітям потрібно було навчатися, та ні Наталія не хотіла, щоб вони там вчилися, ні вони самі — ні у школі, ні у виші. І Наталя з синами вирішили поїхати. Але виявилося, що без фільтрації виїхати за межі Маріуполя не можливо. І фільтрацію не всі проходять. Люди не поверталися з фільтрації, якщо з'ясувалося, що підтримуєш Україну. Треба було видаляти з ґаджетів всі спогади, фотографії, символи, друзів, які були на підконтрольній території. Взагалі все, що було хоч якось пов'язано з Україною. Наталя зрозуміла, що фільтрацію вони не пройдуть, тому залишалися в окупації. Але жінка продовжувала шукати можливості, як виїхати з Маріуполя.
“Потім стався підрив Каховської ГЕС і через Маріуполь стали вивозити постраждалих до росії. Почули, що відкрили “зелений коридор” для тих, хто хоче повернутися на підконтрольну Україні територію.
Там ми чекали своєї черги на перетин коридору. Пропускали по 10 людей, яких перед тим допитував представник ФСБ, потім був обшук речей, перевірка ґаджетів. І тільки після перевірки пропускали в “зелений коридор” — вузьке бездоріжжя, з якого не можна звернути, бо поруч замінована “зеленка” і снайпери”, — розповідає Наталія.
Довжина “коридора” — 2 км вгору. Йшли довго, приблизно 4 години. Люди на пів шляху кидали речі, дитячі візочки, сумки та валізи. Все те, що заважало йти під пекучим сонцем. Це було в середині червня. Артем згадує, як на узбіччі сидів собака. Її власник пішов, а він залишився.
“Собака відмовився йти, а у чоловіка не було можливості його нести на руках… Цей “зелений коридор” — мертвий. Там немає нічого: птахи не літають, у траві жодної комахи. Йдеш ці кілька кілометрів в повній тиші, яка пригнічує та давить. Артемка — молодець, на плечах у нього був рюкзак, а ще віз сумку на колесах. Зміг подолати цю важку дорогу. Артем йшов перший, далі я з сумкою та собакою. Весь шлях я говорила, бо через пекуче сонце, яке сліпило очі, Данило майже нічого не бачив. Він йшов по звуку за мною”, — згадує Наталія.
Нарешті синьо-жовтий прапор. Українські прикордонники відвезли родину до Краснопілля, селища на Сумщині, там пройшли перевірку у СБУ. З Краснопілля волонтери привезли матір з синами до Сум, а звідти вже до Києва.
Сниться війна і ніби я на допиті ФСБ
Наталя каже, бойові дії вплинули на всіх. Молодший син став роздратованішим, часто плаче. Старший — замкнувся в собі. У дітей постраждав більш психологічний стан, а у їхньої матері погіршилося фізичне здоров'я.
“Мені періодично сниться війна, вибухи. І ще — ніби я на допиті зі співробітниками ФСБ. Коли перетнули кордон, допит тривав 3 години. Одні і ті ж питання по колу тільки в різному порядку: а куди ви їдете, а чому, а будете повертатися, а є знайомі в Україні, а серед військових, а чому видалили програми та світлини в телефоні, ви, мабуть, маєте зв’язки з українськими спецслужбами тощо. Намагалися подавити психологічно. Уві сні я все це заново переживаю, і мені так само важко, як тоді, влітку. Просинаюся у холодному поту та не одразу можу зорієнтуватися, де знаходжуся — у Києві чи ще в окупації”, — каже Наталія.
Зараз брати отримують психологічну допомогу у центрах “СОС Дитячі Містечка” і “ЯМаріуполь”. Чоловік Наталії так і залишився в росії, з ним вона майже не спілкується. Фінансово він ніяк не підтримує своїх дітей.
Артем з подарунками від Святого Миколая
“У мене була мета — вижити та зберегти дітей. Не можна було показувати страх, розпач, бо сини на мене дивилися. Я мала бути сильною, спокійною, вірити та давати віру дітям, що ми виживемо, що ми виберемося, що все буде гаразд. І ми змогли це зробити!”, — з оптимізмом в голосі каже Наталія.
Світлина на згадку з Артемом
Поки ми спілкувалися, Артем зібрав із конструктора машинку. Показав свої малюнки. Ми сфотографувалися разом і він подякував за подарунки, які для нього через мене передав Святий Миколай.
Свої в Telegram 
