Я розумію ціну нашої боротьби та поразки. Окупація — найгірше, що може статися з країною і її людьми
З початком великої війни Єлизавета служить у лавах Збройних сил України. Була поранена, та після реабілітації повернулася на фронт. Єлизавета переконана, задля Перемоги треба підсилювати ЗСУ не тільки вірою, а й собою. І не чекати, коли хтось за нас її здобуде.
Ще підлітком зрозуміла, що "дружба" з росією — хибний шлях
Моє дитинство пройшло в Новопскові, на Луганщині, нині це селище окуповане російськими військами. Дитинство моє було звичайним дитинством 90-х та ранніх 2000-х. Це водночас матеріально невлаштоване життя, але світле і повне яскравих пригод. Попри певні сімейні негаразди, я не можу сказати, що була нещасливою у своєму дитинстві. У нашому селищі, не буду казати, що була, казатиму, що є, бо сподіваюся, що ми туди повернемося, сильна музична школа, яку я закінчила.
Єлизавета Жарікова
Та й інші діти протягом всіх цих років перемагали у всеукраїнських та міжнародних конкурсах. І любов до музики — це те, що мені прищеплено з дитинства саме в Новопскові.
Я закінчила музичне училище, два вищі навчальні заклади з філології. Так вийшло, що не навчалася у консерваторії, хоча вступила туди. Любов до музики була з дитинства і хороші вчителі, які мені, на щастя, траплялися, зуміли не згасити вогник, а навпаки — розпалити. Щодо віршів, то у моїй родині мама теж писала вірші, коли була студенткою і вчилася у школі. Але її викладачі були до цього налаштовані скептично, казали, що література, музика — це не професії. Треба щось таке, життєве.
Мама Єлизавети — Лариса Дмитрівна Жарікова, теж писала вірші. Вона вчила дітей у Новопскові і вболівала за Україну
До того ж, застерігали, що від надмірного вільнодумства у цих поезіях, бо тоді був Радянський Союз, можуть бути проблеми. Казали: "Усі, хто віршики пописував, вже кудись поїхали", маючи на увазі саме арешти. Тому мамі не вдалося, на жаль, розвинути свій поетичний талант.
Якщо спитаєте, чи любила я Україну? Так, я любила Україну, але не знала, що це все називається Україною. Школа була україномовна, занурена я була в українську культуру, хоча і в російську теж, через специфіку того часу, через пропаганду та інфопростір.
Але я знала з дитинства українські пісні, я читала українську літературу і, можна сказати, я була закохана в українську природу Слобожанщини. Якщо говорити про такий собі класичний патріотизм, то його не було тоді, бо в регіоні панувала думка, що ми ближчі до росії і нам потрібно в цьому плані працювати далі, розвивати цю "дружбу". Десь вже у підлітковому віці я зрозуміла, що це хибний шлях.
Щодо патріотизму взагалі, не дуже люблю такі пафосні слова, але під цим словом розумію діяльну любов до своєї країни, до людей, які поруч і відстоювання власних цінностей — мови, культур, історії. І розуміння свого місця в історичних процесах. Як би це пафосно не звучало. А головне — це діяльна любов, коли ти робиш вчинки, великі чи маленькі, на благо своєї країни, і намагаєшся не зашкодити їй.
Я ціную в людях почуття гумору, вміння бути другом, допомагати, не очікуючи значного фідбеку для себе, вміння вислухати. Щодо останнього, це дуже важливо. Бо зараз багато болісних історій з нами відбувається. І коли людина може просто вислухати, прийняти твою історію, без зверхності, без порад, без зайвих повчань — це дуже і дуже цінно. А не сприймаю я максимальне відсторонення від реальності, коли людина думає, що ця вся війна її не стосується і все зроблять якісь спеціально навчені люди.
Таке дистанціювання від неприємного і болючого. Я небагато таких людей знаю, але коли перетинаюся, то мені максимально некомфортно перебувати в їх товаристві. А з іншими недоліками в принципі можу змиритися. Якийсь помірний егоїзм навіть корисний, коли людина не віддає весь свій ресурс, коли вміє турбуватися про себе. Це допомагає нам пройти цей марафон, не втративши всі сили в перших ривках — місяцях, роках наших зусиль.
Мій Майдан був проти свавілля і за права кожного українця
Під час Революці Гідності я була студенткою останнього курсу Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка, у мене були достатньо амбітні плани, бо вчилася я на факультеті літературної творчості і хотіла завойовувати літературний світ. Але з перших днів Майдану виникало відчуття, що якщо зараз не вийдемо на вулиці, то це буде поворотний момент у нашій історії, і нас остаточно засмокче в авторитарне болото. Мій Майдан був проти міліцейського свавілля, за права людини, за законність за те, щоб відчувати себе захищеною у своїй країні і відчувати повагу до людської гідності. Не скажу, що тоді мої настрої були тотально антиросійські. На той час у мене було відчуття, що існують нормальні росіяни, які за нас, з якими можна співпрацювати, тобто опозиція.
Це згортання всіх громадянських свобод, це нові заборони в українській культурі, це загибель усіх паростків розвитку, які на той час вже були у нас. Зараз я думаю, що якби не Майдан, сталася б повзуча окупація, поглинання нашої країни і, можливо, нам би довелося брати участь у загарбницькій війні на боці зла, коли росія би почала спробу захоплення інших країн.
24 лютого 2022 я мала підписати контракт резервіста, а потрапила на пункт збору
До повномасштабного вторгнення я жила в Києві, працювала репетиторкою з української мови і вчителькою фортепіано. Вирішила приєднатися до територіальної оборони, ще до вторгнення. У грудні 2021 року ця думка визріла, і протягом січня й лютого я збирала документи. Остаточно мала підписати контракт резервіста саме 24 лютого, якраз на 9 годину ранку мені було призначено. Але я вже прийшла не підписувати контракт, а на пункт збору, де формувалися підрозділи тероборони.
Так, я розуміла, що може бути складно. Однокурсниця моя, Олена Герасим’юк, вже раніше доєдналася до сил оборони, вона була медикинею підрозділу "Госпітальєри". Тож я чула про те, як на фронті, про складність роботи, про виклики, які доведеться долати. Ярина Чорногуз вже служила, і я з нею була знайома. Приклади цих і багатьох інших дівчат надихнули, я подумала, що, можливо, теж зможу.
Долучитися до лав Збройних сил України Єлизавету надихнув приклад інших українок
Щодо моєї спеціалізації, то я б не сказала, що я парамедик. Парамедик — це медична освіта, людина, яка надає першу допомогу на професійному рівні. Мій фах називається "бойовий медик", ним може бути людина без медичної освіти, яка пройшла відповідне навчання вже у лавах ЗСУ.
До моїх обов’язків входить домедична допомога, евакуація, елементи стабілізації стану, перевірка засобів тактичної медицини, які мають з собою бійці, засобів першої допомоги, навчання першій домедичній допомозі, яку можуть здійснювати бійці на полі бою, контроль стану здоров’я моїх бійців і, за потреби, організація відвідування лікарень. Також можу вислухати бійця, якщо в нього щось наболіло на душі, і допомогти йому трошки психологічно, але це в безпосередні обов’язки не входить.
Перша допомога на фронті була кумедною
Я в армії з 25 лютого, безпосередньо в бойових діях не скажу, що багато брала участь напряму, але бувало по-різному. Перший випадок допомоги пораненому у мене був такий… нескладний, навіть трохи кумедний, можна сказати. Це був "прильот" недалеко від місця, де я перебувала. Мені доповіли по рації що є 300-ті, і був такий якийсь загальний кіпіш, всі переміщувалися в укриття… Я думала, що щось сталося дуже погане. Ми з групою супроводу туди прибули, я одразу кричу, хто 300-й, хто потребує допомоги.
Я надала йому допомогу, і вони мені ще чаю налили, дочекалися евакуації, познайомилися з цими хлопцями, бо я була на той час ще новенька в підрозділі. Але таких історій, які обмежуються для військових кількома днями звільнення від службових обов’язків, на жаль, не так багато.
Не так давно я отримала поранення, вони були неважкі. Середня тяжкість, множинні ушкодження м’яких тканин: в ноги прилетіли боєприпаси з російського дрона. Але мені пощастило — всі інші уламки лишилися в захисних елементах, можна сказати, янголи уберегли. І лікарі в мене були чудові. То зараз я можу виконувати всі ті самі завдання в повному обсязі.
Найстрашніше на війні — це втрата людей
Буває так, що засобів, щоб евакуювати поранених у цю "золоту годину", необхідну для їх виживання, у нас немає, або ворог настільки щільно веде вогонь, що ми не можемо евакуювати людину в той час, який необхідний, щоб вона вижила… І в такі моменти страшно — ти робиш все, що від тебе залежить, але розумієш, що твої зусилля можуть бути марними…
Дуже страшно втрачати людей, яких ти вчив накладати турнікет, з якими ти прожив певний час, знаєш вже щось про їхні родини. Страшно, коли телефонують родичі на твій номер, а ти ще не маєш права їм повідомити страшні новини… Взагалі, найстрашніше що відбувається на цій війні, це втрата людей.
Так, з’являються інші люди, але ті, кого ти втратив, залишаються з тобою назавжди…
З іншого боку, війна дарує людей, дарує нові знайомства і якісь дивовижі людського характеру, героїзму, подолання себе, подолання викликів. І ці речі роблять нас сильнішими, ці зустрічі. Бо найважливіше, що є в людському житті — це наше спілкування, це коли людина говорить до людини і стає другом.
Як і всім нормальним людям, мені страшно, страшно під обстрілами, але там мозок працює трохи по-іншому, бо максимально фокусуєшся на діях і не відчуваєш, що тобі насправді страшно. Спрацьовують навички і спрацьовує, як кажуть, адреналін. Коли потім усвідомлюєш все, що сталося, у більш спокійному місці, тоді стає по-справжньому страшно. Але я розумію, для чого я тут і набагато страшніше було би, якби ми не опиралися. Немає нічого гіршого за окупацію, за те, що роблять росіяни на нашій землі. Я знаю людей, які пройшли окупацію і це справді страшно. Тому треба опиратися, попри те, що війна, окупація — найгірше, що може трапитися з людьми, з країною.
Я усвідомлюю ціну нашої боротьби і ціну поразки
Триматися мені допомагає усвідомлення того, що є ціна нашій боротьбі. Це ті, хто вже віддав своє життя, своє здоров’я за нашу свободу, ті, хто перебуває в полоні. І те, що я знаю, що буде, якщо ми програємо. Всі, кого я люблю, будуть мертві, закатовані або у вигнанні. Все, що я люблю, буде під забороною. Або максимально викривлене. Всю нашу історію перебрешуть і зроблять так, що дехто з нас не пам’ятатиме сам себе. Навіть можуть розказати, що цієї боротьби ніколи не було і через кілька поколінь в це будуть вірити, як це майже сталося за Радянського Союзу. І, до речі, тримають на плаву мене історії боротьби з минулого. Це ті ж книжки спогадів або досліджень про борців Української повстанської армії, та чимала кількість літератури, колись прочитаної про 20-30 роки, так зване Розстріляне Відродження, про дисидентів 60-х років. Ці приклади допомагають боротися.
У мирному житті я неодноразово брала участь у багатьох українських творчих конкурсах і фестивалях. А у 2021 році побачила світ моя збірка поезій “Мурахи Йоганна Себастьяна”. На війні я не полишаю творчості, пишу вірші, публікую їх на своїй сторінці у фейсбуці.
Знаєте, щодо творчості на війні, то, щоб написати вірш не потрібно ніяких особливих засобів, просто береш аркуш паперу або телефон і пишеш вірш. Вірші пишуться після сильних переживань або коли надходить якесь зерно, якась ідея. І я не заспокоюся, поки вона не стане віршем. Я можу писати досить швидко, можу писати довго, але поки вірш не набере своєї форми, я не можу заспокоїтися.
Десь приблизно 2010 року я писала переважно російською, і слухала багато російського. Бо такий був інформаційний простір і мене в нього все ж таки затягнуло. Почала за порадою слухати "Кому вниз", "Тінь Сонця", сестер Тельнюк і інших виконавців українських — і українська культура ставала для мене все цікавішою. Моя переорієнтація з російського на українське розпочалася якраз з музики. Отак, через плей-листи, виникало бажання творити українською і боротися за українську культуру.
Єлизавета Жарікова
Зараз багато українських виконавців мені подобається. Щодо пісні, то все залежить від періоду, коли тобі щось хочеться послухати.
Люблю я "Один в каноє", гурт "Мова" робить цікаві кавери української класичної естради і там дуже багато нових для мене пісень, які дуже класно і сучасно звучать. Гурт "Пиріг і Батіг" недавно записав альбом, у них багато композицій на вірші українських поетів. Гурт ZWYNTAR мені подобається. Пісні співачки Стасік, вона парамедикиня на фронті… Дуже багато виконавців.
А от відповіді на запитання, який письменник так написав, щоб можна було зрозуміти всю душу українця, я не маю. Мені складно говорити про такі химерні предмети, як колективна душа. Але з тих, хто мене вразив, це Валер’ян Підмогильний, мала проза і "Невеличка драма", і поетка української еміграції Патриція Килина. Її вірші дали мені розуміння, що, ого, невже так можна писати?
В українській літературі є речі на кожен смак. Якщо подобаються декларативні або більш прозорі тексти — то людина читатиме Василя Симоненка, Ліну Костенко. Більш інтимні та герметичні поезії — це може бути Ігор Римарук, також все так зване "витіснене покоління" — Микола Воробйов, Михайло Григорів, Олег Лишега, Тарас Мельничук... Сучасні автори пишуть багато цікавих верлібрів. А щодо жанрової літератури, то я фанатка, як не дивно, фентезі. Нещодавно прочитала Павла Дерев’янка, його трилогію про Сірий Орден, дуже цікаво і дуже кінематографічно. З більш реалістичного, що вразило, Артем Чех.
І знайдеться щось для задоволення кожної людини. Головне — щиро зацікавитися і пошукати.
Раджу цивільним не відсторонюватися від війни, вона — одна для всіх
Гордість нації — ті, хто штурмує і утримує посадки під вогнем ворога. А вже потім усі інші. Я мрію про Перемогу і заглядати за Перемогу мені зараз важко. Чим би займалася після демобілізації? Продовжувала б творчу діяльність. Також думаю про опанування професії психолога та арт- терапевта, якщо вистачить на це внутрішнього ресурсу. Це досить важко. Бо тут головне вислухати, прийняти і зрозуміти людину. Цього треба вчитися і потрібні професійні знання, бо дилетантства зараз у цій сфері вистачає. Я не хочу долучатися до великої кількості дилетантів.
Ну, і сім’я, я вже ловлю себе на цьому. Я хочу стати мамою. Але поки що мені ще страшно приводити нове життя у той світ, яким я його бачу зараз.
Цивільним українцям побажаю не відсторонюватися від реальності, не думати, що хтось виграє за нас війну.
Це не обов’язково будуть штурми посадок, це може бути більш тилова робота. Бо навіть на таку роботу не завжди вистачає рук та розумних голів. Тому треба підсилити ЗСУ собою, а не тільки вірою.
Волонтерством я не займаюся, але якщо в мене є можливість розмістити пост про збір, або долучитися коштами, я це з радістю роблю. Особливо, якщо я знаю цих людей вже не один рік особисто. Я часто долучаюся до зборів фронту фонду "Лелека", які допомагають бойовим медикам, а також допомагаю своїм друзям, які воюють більше, ніж я і, мабуть, якісніше ніж я. Але я не можу назвати це повноцінним волонтерством, бо систематичне волонтерство — це серйозна діяльність, яка забирає багато сил та часу.
Також я прошу цивільних бути активними громадянами, наскільки дозволяє воєнний час. Не толерувати корупцію, суддівське, поліцейське свавілля, якщо ви стали його свідками. Я з армії не можу долучитися до протестів, а цивільні можуть.
Як радять психологи, краще зосередитися на діяльності, на діяльній любові до країни. Не впадати в надмірний оптимізм, що перемога вже от-от буде, тоді логічним стає не докладати особистих зусиль. Але й не зневірюватися, що все пропало, зрада, всі змовилися проти нас, всі нас покинули, і як би ми не пручалися, все погано і Перемоги не буде. Такі два полюси для нас цілковито хибні. Діяльність, вчинки щодня, єдність — це те, що нас врятує, на мою скромну думку. І пам’ятати заради чого все це. Пам’ятати про моменти, які мотивують йти далі, а якщо потрібно, звертатися по допомогу до інших людей і допомагати тим, хто цього потребує.
Свої в Telegram 
