"У мене забрали нормальне дитинство". Спогади Ганни про війну в Маріуполі | Подкаст "ПОВНОЛІТНІ" #4
"Повнолітні" ― це подкаст про людей, пів життя яких іде війна в Україні. Про хлопців та дівчат, які народилися і дорослішали на Сході країни. Ми говоримо про те, як це: жити в прифронтових містах, коли ти підліток; про страхи і переживання; про те, як вибухи і обстріли впливали на них і змінювали як людей; про стосунки з однолітками та собою. Загалом про те, як це ― пережити найскладніший період життя, дорослішання, на війні.
Валерія: Скільки тобі років було коли почалася війна?
Ганна: 14. Якщо брати з 14-го року, то тоді мені було 14 років.
Валерія: У 2014 році мені було лише дев'ять. Я ще не особливо розуміла, що таке війна та наскільки вона буває жорстокою і страшною. Але, певно, я навіть не намагалася це зрозуміти, бо все що мене в дитинстві хвилювало ― це як би піти погуляти з подружками, погратися в ляльки і як відмазатись від школи. А що ти пам'ятаєш? Чи пам'ятаєш ти як почалася війна?
Ганна: Чесно, напевно, і так, і ні. Бо є якісь певні картинки, які є в голові у мене ― те, що я пам'ятаю прям чітко, і є те, що десь повз мене пройшло.
Війну ми зустріли в шкільному підвалі, бо на той момент я здавала контрольну роботу. Ми чули вибухи й нас пустили у підвал. Ми сиділи, дуже сильно боялися. Нас не випускали і нікого не впускали ― ні батьків, нікого. Казали, що вони не можуть це зробити, бо не знають, що там відбувається. 14 років ― це вже такий вік, коли ти щось і розумієш, а з чогось можна й посміятися. Ми до цього так ставилися… Як казали, щоб не плакати, я сміялась. Ось і ми так робили.
На вулицю ми майже не виходили в той час, сиділи вдома. Батьки навіть мене у двір не пускали, бо ми жили в центрі міста, де якраз все й відбувалося: перестрілки, танки і так далі. Не скажу, що мені прямо було дуже-дуже страшно, бо коли це проходить повз твій дім, а не прям біля дому, то більш-менш нормально. Але коли це вже стосується твого двору, твого дому, у тебе починається паніка.
Валерія: Вочевидь, я знала що таке війна, але це були знання з книг, з фільмів, можливо, серіалів. Та війна, яка була у нас, вона мені здавалася зовсім іншою, вона мені здавалася не такої страшною, як її описували в книгах: коли там літаки скидають бомби на житлові будинки, коли вони просто складаються, коли тисячами гинуть люди, діти. І в дев'ять років мені війна здавалася не такою страшною. Звісно, з часом я зрозуміла, що люди також гинули і просто мені пощастило, що моє селище ця війна ― така страшна ― обійшла, але все ж таки вона така насправді і була, й не буває страшнішої війни і не страшнішої. Війна ― це завжди жахливо.
Ганна: Я на той момент, напевно, як і всі люди, вірила, що це буде тривати не так довго. Як і тоді ми чули ці цифри, так і зараз ― два-три тижні і проблем немає. І ось тоді, напевно, я вважала, що так і буде. Я дуже вірила в те, що кажуть у новинах, що типу два-три тижні і проблем не буде. Так, дійсно, в нашому місті не так багато відбувалося на той момент, якщо порівняти це з 24 лютого. Так, було страшно, гинули люди, були танки, були перестрілки, але не було літаків, не було того жаху, не складалися домівки, як це було 24 лютого. І тому, напевно, такого страху, як зараз, під час повномасштабної війни, у мене не було.
Але протягом цих років ввечері виходиш погуляти з собакою ― і десь такі вибухи. Але ти чуєш, що це десь там, за містом, але кожен раз розумієш, що це не закінчилося, що щось відбувається. Для мене це було розумінням того, що війна продовжується, вона не зупинилася, люди гинуть. Але у мене було інше питання: чому про це мовчать в інших містах?
Коли мені виповнилося 18 років, я їздила в прифронтові зони. Ми допомагали людям, бачили, що там відбувається. Над нами все ж таки літали ракети, війна не зупинялася. Те, що її майже не було в нашому місті, не означає, що її взагалі не було. Ось тому для мене це було більше нерозуміння зі сторони України. Чому про це мовчать?
У мене були знайомі, друзі з Києва, з інших міст, і я бачу, що вони взагалі нічого не розуміють, не знають. Вони бачать мої історії. Особливо ми дуже багато допомагали взимку. І вони мені пишуть: “А куди ти поїхала?” Я кажу: “Ну, як куди? Туди, де війна?” Вони питають: "А що війна йде?" Я така думаю, чому хтось про це не думає, а хтось виживає? І люди з таким питанням до мене звертались, типу з таким здивуванням: “Як війна? У нас її немає”. Я кажу: “Ну, класно. У нас вона, на жаль, є”.
Валерія: Ти згадала про людей з інших регіонів, проте я хочу сказати, що навіть у той час, коли моя домівка знаходилася всього за 4 км від окупованої території, тоді від окупованої Горлівки, мої батьки в моєму дитинстві не намагалися мені особливо пояснити, що таке війна чи якісь певні правила безпеки. Я думаю, що вони самі дуже часто нехтували цими правилами безпеки, бо моя мама працювала в школі, яка знаходилась в такому районі, який дуже часто обстрілювали, навіть ще після 16-17-го року, коли настало відносне затишшя. Вона щодня, з понеділка по п'ятницю, ходила в школу під обстрілами, коли над головою свистіли снаряди.
Та я хочу сказати, що навіть жителі прифронтових територій не надавали особливого значення слову "війна", й тому, що відбувається навколо них. Може в цьому проблема? Може, тому і не казали про війну десь в іншому регіоні, бо навіть свої ж замовчували.
А чи лякали тебе звуки вибухів весь цей час?
Ганна: Коли чула прям сильні вибухи, то мені було лячно. Але коли я сиділа у себе вдома і далеко від фронту, я нормально жила. Та коли ти чуєш там якісь історії... А в мене хлопець тоді був військовий з “Азову”. У нього була раз контузія, два контузія. І я сиджу і така: “Блін, а якщо завтра буде війна у нашому місті?” Страшно було. Я не розуміла, коли настане цей день. Я розуміла, що, можливо, 14-й рік ― це тільки початок.
Ми дуже багато з друзями спілкувалися на цю тему, плюс я навчалась у медичному і дуже багато проходили тем, що робити під час війни. Мені навіть іноді здавалося, що вони щось знають, бо у нас таке відчуття, що нас готували. Бувало таке, що я нічого не думала. А бувало, я лежала і було так страшно, прям накручувала себе до такого, що: “А якщо завтра прям до мене прилетить?”
Я не скажу, що це було нормальне життя, бо нормально ― це коли ти сидиш і ні про що не думаєш. А у нас було більше таке ненормальне, бо ти сидиш, а потім: “Блін, а там війна. Якщо вона буде ось тут?”
Валерія: Певно, що я не думала про війну так, не думала про те, що в один момент може прилетіти в мій будинок. Але я думаю, що це через те, що я майже не бачила якихось руйнувань конкретно в нашому селищі. Їх майже не було. Якщо вони були, то десь на околицях. От, наприклад, у моєї бабусі будинок на околиці селища і на сусідній вулиці були такі зруйновані будинки. Кожен раз, коли я повз них проходила, думала: “Боже, як це страшно. Там, певно ж, колись жили люди, а зараз вони повністю зруйновані”. Люди там виїхали кілька років тому. Весь двір заріс травою, кущами. І вони виглядали мені, як з фільму жахів.
Ганна: Я взагалі така людина ― дуже все близько сприймаю до серця. І коли я чую якісь історії, я ставлю себе на їх місце. І мені завжди було страшно, коли я дивилася на такі домівки. Або у нас в центрі міста зруйнували виконком. Його дуже-дуже довго не ремонтували, і він так і стояв до 24 лютого, його просто накрили полотном. І я завжди, коли проїжджала центр, згадувала ці часи зі страхом. Не хочеться, щоб таке знову відбулось.
Але знову ж таки на той момент це було ще не так страшно, як здавалося. 14-й рік ― це для мене був рік якоїсь надії, що це все закінчиться. У 15-му чи 16-му році, коли саме в нашому місті вже давно було тихо, почався обстріл. У нас обстріляли цілий район ракетами, дуже багато тоді загинуло людей, дуже багато.
З цього дня є багато відео. Але навіть зараз, коли я переїхала сюди, в Київ, жити, я спілкуюся з людьми. Я їм кажу про цей день, а вони нічого не знають. Вони думали, що у нас у 14-му як все закінчилось, так і закінчилось. Але я кажу ― ні, типу в нас ось, ось було. І мені трішечки боляче за те, що люди про це не знають. Сказати, що жили спокійно ― ні. Особливо коли ось такий випадок, коли просто всі жили, гуляли, хтось кудись йшов. Це вихідний день, і тут починається обстріл.
Тоді я зробила для себе висновок, що якщо це відбулось через рік-два, то хто сказав, що таке саме не станеться пізніше. І ми про це розмовляли, і бувало ми із батьком розмовляли. Не було такого, що батьки мені щось не розповідали і не казали. Плюс у нас в школах про це казали. Ці розмови ніяк не обійти, коли ти живеш майже на лінії фронту.
Валерія: Ти згадала про будівлю виконкому в центрі міста. У нас тут теж є така будівля. Вона теж обгоріла, її спалили при звільненні міста від окупантів у 2014 році. І я скажу, що її більшість не сприймали, як щось страшне. Там завжди лазили підлітки. Вона така дуже страшна, обгоріла, зруйнована, без вікон ― просто ідеальне місце для підлітків, які хочуть щось випити.
Також хочу сказати, що у нас в школі теж були розмови. До нас приїжджали різні міжнародні благодійні організації, які пояснювали правила поведінки під час обстрілу, мінну безпеку і все інше. І приходив психолог. Принаймні, я хочу сказати, що майже все моє оточення на той час ― це мої однокласники, мої друзі ― вони всі сприймали це просто як якийсь, ну, сміх. Їм було все одно, ми просто ігнорували це. Ми просто були раді, що щось прогуляємо.
Тобто в певних сенсах нам, можливо, навіть і подобалися ситуації, в яких ми опинилися. У нас іноді під час обстрілів масштабних закривали школу на канікули. Вони були позапланові, тому ми дуже раділи. Тому я хочу сказати, що ми не сприймали це, як щось дуже страшне.
Але я зрозуміла всі наслідки того, що відбувається, десь у році 19-му, коли мені було 15 років. Уже тоді я вступила до молодіжної громадської організації. Просто ми одного дня зібралися і зрозуміли, що у нас в селищі не все добре. Коли я почала займатися саме громадською діяльністю і волонтерством, тоді ця шторочка, звісно ж, впала.
Скажи, а які твої розчарування цієї війни?
Ганна: Скоріш за все, це те, що забрали дитинство і, напевно, життя у людей, як і нормальне, так і фізичне. Багато людей після того 14-го року почали забувати все. Коли почали вже нормально гуляти, ходити в кіно, тусити, але все ж таки, коли ти перебуваєш у оточенні військових, волонтерів, ти вже більш не така дитина, як підлітки у 14-15 років, як ти сказала, ходять, бухають. У тебе вже в 14-15 таке розуміння ― треба якось жити, треба якось допомагати людям, якось у мене підлітковий час дуже швидко закінчився.
Я не скажу, що я не гуляла, не випивала, як це робили всі. Але я й про війну не забувала. У мене не було такого, що я гуляю й тільки гуляю. Ні, в мене був сум про те, що відбувається там, за кордоном нашого міста.
Ми робили “Тайного янгола”. Суть цього проєкту була в тому, що ми збирали повідомлення від діточок ― що б вони б хотіли на Новий рік, і розсилали людям, які хотіли допомогти. Це не обов'язково було наше місто, хтось, наприклад, допомагав з Києва, зі Львова. Багато людей до цього приєдналися.
І у мене була така дівчинка, яку я навіть досі пам'ятаю, Настя. Їй було вісім років, і в неї була така зелена кофтинка. Коли ми приїхали, це було Гранітне, якщо я не помиляюсь, то всі діти гралися, якесь свято буде. Ми робили програму з подарунками, приїжджали. І я помічаю, що ця дівчинка якось так сидить десь поодаль від всіх. Я до неї підходжу, починаю, як клоун якийсь, відволікати її, а вона на мене взагалі не дивиться. І мені так незручно, що робити? А потім вона зі мною заговорила. Я її спитала, чого вона така сумна. А вона мені каже: “У мене бабуся померла”. Я питаю, коли? Вчора.
А ми тільки ось приїхали. Я вже розумію, що мені плакати хочеться, а я не хочу плакати, бо я хочу її якось підтримати. А мені так вже важко. Я її починаю питати, а що з батьками? Батьки загинули під час війни.
І я не могла жити просто, радіти. Я коли чула такі історії, могла ще тижнями думати про це. Мені було дуже боляче. І в мене був такий стан, типу, а чому? Ось вони страждають, а я ось тут сиджу. І в мене все круто. Таке відчуття, ніби я в чомусь винна, але я розумію, що я не винна в цій війні. І що у дітей забирають батьків і життя.
____________
Цей контент створено за фінансової підтримки Європейського Союзу”. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для сходу і півдня України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Свої в Telegram 
