Авдіївка — місто, яке трималось 10 років. Яким воно залишилось у спогадах українців
Крістіна Бердинських: "Це місто подарувало мені знайомство з дивовижною людиною — бабусею Лізою"
Сьогодні багато постів про Авдіївку. Я теж напишу.
Це місто подарувало мені знайомство з дивовижною людиною, яку я полюбила усім серцем — бабусею Лізою.
Ми познайомилися у 2017-му, вона жила у сусідній квартирі, де ми ночували. Під час нічного обстрілу, вона заспокоювала мене віршами, бо мені було дуже страшно. Вона ж зберігала стоїчний спокій.
Перше фото — Авдіївка, 2017-й.
Друге — Авдіївка, 2020-й, день незалежності.
Авдіївка, 2017 рік
Авдіївка, 2020 рік
У 2022-му бабуся Ліза евакуювалася з міста. Вона у безпеці у рідних у Німеччині, зараз їй 93.
Ми лишаємося на зв’язку. Вона називає мене «онучкою» і я цим пишаюся. Дякую цьому місту за мого прекрасного друга. Бо бабуся Ліза — це суцільне добро і любов.
Анастасія Магазова: "Приглашаю со мной в следующий раз, я покажу другую Авдеевку. И да, я хочу там купить дом"
Когда я говорю, что на Донбассе у меня есть два любимых города — Авдеевка и Краматорск, то многие начинают крутить пальцем у виска. А я правда их люблю больше, чем родной Симферополь.
Если из всей случившейся ситуации с оказанием помощи вы увидели только агрессивных бабулек в пункте обогрева, орущих "хунта уйди", то вы ничего не увидели и не поняли про Авдеевку. Если поставить такие палатки в любом другом городе Украины, то тоже самое будет твориться и в них.
Анастасія Магазова (справа) у Авдіївці
Именно в Авдеевке я встретила самых талантливых детей, именно там со мной готовы были поделиться последним, защитить и поддержать. Многие местные с горечью видели, какой контингент в этих пунктах обогрева и с кем журналисты записывают синхроны.. им было обидно, что Украина увидит именно такое неблагодарное лицо авдеевцев.
Если вы хотите что-то менять, то приезжайте и поддерживайте разные культурные инициативы для жителей Донбасса. Краматорск тому ярчайший пример.
Вот Сергей Жадан стал частым гостем в Авдеевке, вот Марина Бондас всячески поддерживает искусством местных жителей. Приглашаю со мной в следующий раз, я покажу другую Авдеевку.
И да, я хочу там купить дом.
Наталія Ємченко: "...це — моє місто, і на нього насунулася пітьма..."
Я фізично не можу писати про Авдіівку щось сутнісне.
І не тому, що повністю зруйнований наш Коксохім (те, що він став фортецею для захисників — для нас честь)
А тому що це — моє місто (частина великого Донецька), це моє дитинство і юність, і тому що на нього насунулася пітьма.
Від цієї пітьми, від думки про неї у мене люто болить голова.
І мені смерно зле.
***
Все, про що я можу думати коли читаю про Авдіівку — це фортифікації
Фортифікації
Які мають стати великим пріоритетом для війська (як дрони стали) і в побудову яких готовий включатися бізнес (принаймні, ми точно, бо ми вже робимо щось, але можемо більше, якщо нас будуть системно долучати, а не точково).
Я впевнена, що інші бізнеси будуть готові долучатися також (росіяни активно до побудови фортифікації залучають як підрядників буквально будівельні компанії, а ще ставлять під лопату місцевих).
Бізнес може будувати фортифікаційні споруди. Не замість інженерних військ (є ж такі?), а в якості додаткового якісного ресурсу.
Оксана Чорна: "Може, колись потім, коли писатимуться книги про битви та доленосні рішення, командири та солдати 53 бригади будуть нагороджені належною пошаною та повагою"
Я вже мабуть раз десятий пишу і стираю пост про Авдіївку.
Я стільки всього хочу розповісти. Але не можу. І найцікавіше, що ця інформація не зрада-зрадная. А історія сили, волі до перемоги, хоробрості та військової мудрості.
Зараз усі новини про Авдіївку наповнені гнівом та болем. І вся ця інформація про 110 та 3 штурмову. Але ось що я вам скажу. Я не можу обговорювати, що саме пішло не так. І що саме було заплановано. Просто тому, що я не служу у лавах цих бригад. І дуже раджу всім вчинити так само. Не був — не пізді.
Зате в мене є що розповісти про 53 бригаду. Два наші батальйони виходили з Авдіївки останніми, прикриваючи відхід інших підрозділів та утримуючи евакуаційну дорогу з південного заходу.
Коли пдри вже вішали свою ганчірку на стелу при в'їзді в Авдос, наші батальйони відсікали полчища орків, що штурмували місто з боку Донецька та Пісок. І лише коли надійшов наказ, бійці цих двох підрозділів відступили. Відступили без втрат.
Зараз вони з подивом читають стрічки новин і не знаходять навіть згадки про те, що саме завдяки їхній злагодженій роботі, хоробрості та стійкості Авдіївка не перетворилася на реальний котел із сотнями загиблих та полонених.
Я розумію, що інформації мало. І її не може бути більше. Інакше це може наразити на небезпеку саме військових. Може, колись потім, коли писатимуться книги про битви та доленосні рішення, командири та солдати 53 бригади будуть нагороджені належною пошаною та повагою.
А поки, просто повірте, внесок в оборону Авдіївки бійців 53 бригади в сотні разів більший, ніж можуть винести ті кілька сотень солдатів і офіцерів, які рік обороняли місто, не підпустивши ворога ні на метр до його стін.
Пс. Чим люди читають, не розумію. Внесок воїнів 53 бригади більший ніж вони самі, солдати та офіцери 53 бригади, могли винести. Надлюдський внесок. Більший за той, що вони б мали зробити.
Масі Найєм: "Добре, що вивели людей. Люди — найцінніше зараз у війні"
Авдіївка
Мені сильно болить. Я пам'ятаю день, коли заїхали вперше в місто. Це було 16 червня 2016 року. Вночі, під обстрілом. А потім були дивовижні п'ять місяців.
Де ми з Товарищ Бармалей стали друзями.
Я не критикую публічно дії військового керівництва. Хоча ще з 2016 року мене дивувало, що ми не будували ніякі оборонні конструкції, не облаштовували позиції бійців.
Добре, що вивели людей. Люди — найцінніше зараз у війні. Міста відбудуємо, поставимо нові пам'ятники, щоб описати новітню історію.
Але якось в голову не лізе картинка, що по місту ходять окупанти.
Ми повернемось. І обов'язково привеземо квіти до монументу перед в'їздом в промзону. Монумент на честь сотні побратимів, загиблих там.
Промзона в Авдіївці
Фото — з промзони.
В'ячеслав Твердохліб
Авдїївка. Квітень 21-го.
Мурал вчительці, будинки без верхніх поверхів і умовна "межа", там де колись ходив трамвай.
Єгор Фірсов: "Ми бачили Авдіївку дуже часто...у прямому сенсі слова в огні..."
Сьогодні, певно, бабусин і батьковий будинок в Авдіївці буде окуповано. Ну, як будинок, попіл, який від нього залишився.
Ми бачили Авдіївку дуже часто.
Це не самі приємні відчуття — бачити місто у прямому сенсі слова в огні, і розуміти, що твої 20 дронів на день хоч і вплинуть на ситуацію саме на цю мить, але кардинально нічого змінити не можуть...
Тим не менш ми вірили і максимально відпрацьовували усе, що могли. Від легкої-автомобільної техніки до САУ, що орки ретельно ховали десь у ямах за деревами.
Коли нам скидали ціль, я завжди казав хлопцям , що це не просто залізна трубка, чи коробка металу — це штука, яка кошмарить хлопців у піхоті, і за 15 хвилин роботи здатна забрати багато життів. Хлопці розуміли…
Тому ми намагались поцілити у найскладніші цілі. Інколи хоча б принаймні, налякати, щоб техніка поїхала геть.
І кожен день ми собі це нагадуємо, ретельно прокручуючи в голові і обговорюючи різні сценарії.
Фінально фіксуючи собі — як би не було важко, гірко та складно — треба продовжувати битись далі.
Михайло Мартиненко: "Наївне бажання, але хочу запам'ятати місто таким, яким воно було в мій крайній приїзд, у травні 2021 року"
Авдіївка впала, один з останніх форпостів старої лінії фронту 2014-21 років. Певно, що не було жодного інакшого виходу, ніж відступати...
Майже 10 (!) років місто обороняли українські солдати. А близько 8 років під їхнім захистом місцеві жителі, активісти, патріоти пробували робити це місто кращим.
І це вдавалось дивовижним чином. Під самим носом у рсні. Хоча багато хто розумів (і я це розумів, приїжджаючи), що це скоріш за все сізіфова праця. Не треба було бути великим стратегом, щоб розуміти, що в Авдіївку здатне залітати все що завгодно, а рсня не змириться з тим, що український форпост знаходиться прямо перед Донецьком з Ясинуватою. Але цю сізіфову працю робили. Може з патріотизму, може на куражі, може, щоб побудувати якусь нормальність життя. А то і все разом.
Не хочу репостити сучасні фото та відео міста, це занадто боляче. Стараюсь не дивитись свідчення того, в що рсня перетворила місто за крайні два роки. Наївне бажання, але хочу запам'ятати місто таким, яким воно було в мій крайній приїзд, в травні 2021 року. Іноді мандрую там подумки.
***
Ось ти заїзджаєш зі сторони Орлівки і зразу бачиш найбільшу махіну Авдіївки — Коксохім. Серце міста, основне робоче місце. Далі звертаєш направо і їдеш по довгій і не дуже приємній вулиці через якісь напівзакинуті промбудинки. Десь паралельно тягнеться залізниця з останньою станцією перед лінією фронту.
Потім ти трохи звертаєш і проїжджаєш вже центром Авдіївки. Паралельно тягнеться трамвайна колія. Недіюча, бо розбиті артою. Ось ринок, АТБ, місце де продавали пиріжки зі згущиком, а іноді і з шоколадом. Дуже мені смакували. Наліво тягнеться гарненька алея з погруддям Шевченка, там проходили пам'ятні заходи у дні пам'яті української історії. Впирається вона в школу, а лівіше — народний музей міста Авдіївка. Там теж проходили різні заходи громади міста.
Якщо вернутись назад по алейці — то прямо кінотеатр "Рубін", ще радянський, закинутий. Ми колись говорили з місцевими друзями та знайомими, що це погано, що в місті нема куди сходити в кіно. Якщо петляти дворами за кіно, то можна вийти до міської лікарні. Там тільки-но почали робити файний ремонт і полагодили ліфт. Лікарня зазнавала ще раніше обстрілів рсні.
Тягнемось по вулиці з трамвайними рейками далі на південь. На будинку бічної вулиці зліва зображена ікона Оранта авторства Лева Скопа, а далі ще кілька будинків з сучасними муралами. Найкольоровіший з них — українка в національному одязі. Недавно ще там зробили дуже гарний сквер і напис "І 
Авдіївка"...
Вулиця з трамвайними коліями впирається в місцевий Дім Культури, пам'ятник літаку, радянський меморіал і церкву РПЦ. Далі грунтова дорога, якою, кажуть, можна вийти через деякий час до аеропорту, в кращі часи, звісно. Кажуть, що його можна побачити з висотки. А вогні окупованого Донецька точно можна. Так близько за відстанню, але такий недосяжний зараз.
На площі між всіма цими локаціями щорічно проходив мистецький фестиваль, найбільша подія міста, яку робили мої друзі, за участі іменитих діячів типу "Жадана і Собак". Весь час хотів туди потрапити саме в дні проведення, але все ніяк не виходило...
Перед церквою РПЦ звертаєш наліво. Десь там у дворах в приміщенні школи мистецький центр "Третій поверх". Їдеш далі і бачиш зліва "ту саму" багатоповерхівку, побиту артою, де зобразили мурал вчительці української мови. Там ще жили люди коли був крайній раз. Переїжджаєш через залізницю, де пообривані дроти.
Прапори бригад, які звільняли і захищали Авдіївку
Довго петляєш по "старій Авдіївці", приватному сектору. Тут більше видно було руйнувань. Петляєш поки не впираєшся в меморіал захисникам Авдіївки. Далі ходу нема — промка і лінія фронту (стара).
Майорять прапори всіх бригад та добровольчих батальйонів які звільняли місто в 2014 і обороняли весь час. Тоді коли Авдіївка буде звільнена в майбутньому, треба буде розширити меморіал, згадати більше підрозділів і укласти списки всіх людей хто там загинув з 2014 та дотепер...
***
Хочеться зберегти в пам'яті це місто таким, яким воно було. Бо воно було вбите, разом з багатьма його захисниками та місцевими жителями. Хочеться вірити, що після його звільнення вдасться воскресити Авдіївку. Жаль тільки, що з людьми так не вдасться...
Стас Козлюк: "Я любив Авдіївку. Правда. Попри те, що це буквально місто-завод, в якому люди скаржилися на відсутність роботи й життя як такого"
АПД. Це фото за 2015 рік.
Зніс попередній пост, бо щось фото Авдіївки з 2015-го не залетіли, як треба, якщо їх оформити в альбом. Тому буде окремим постом.
Я любив Авдіївку. Правда. Попри те, що це буквально місто-завод, в якому люди скаржилися на відсутність роботи й життя як такого. Хоча, якщо порівнювати з Нью-Йорком, то тут життя вирувало. Але я не про це.
Авдіївка — це було перше місто Донбасу-Донбасу, в яке довелося потрапити. Ну, бо до того був Слов'янськ, який навряд можна назвати депресивним індустріальним містом. Потім був Маріуполь, який хоч і з величезними заводами, але виглядав... не так депресивно, як ти очікував з розповідей про Донецьку й Луганську області. Більше того.
Виявилося, що індустріальні міста повні життя. Що там є громади, є люди, яким не пофіг, є люди, які хочуть жити в Україні, а не у квазі-республіці під росіянами. Уявляєте? Так, в Авдіївці вистачало і таких людей. Але вернемося до вражень.
Бо господи боже ж мій, перше, що ми з колегою Oleksii Furman побачили — це АКХЗ. Коксохім. Великий завод, на якому робили кокс. І він лишав незабутні враження: гігантський мурашник у стилі дизель-панку. Власне, в той день, коли ми знімали, працівники ремонтували пошкоджений в результаті обстрілів газогін. І нас провели чи не по всій території, показали і пояснили, як роблять кокс. Потім було неймовірне інтерв'ю з директором заводу, паном Musa Magomedov. Який прямо казав, що у війні винні росіяни, що на заводі були люди, які вирішили воювати за росіян, що це їх вибір і вони за нього вже заплатили. Що на окупованих територіях працюють шахти і з них справді йде вугілля на підконтрольні території. І ти навіть не очікував таке почути. Ну, бо мав упередження про те, що тобі зараз почнуть розповідать, що "не всьо так однозначно".
А потім ми побачили місто. Висотки на околицях були розбиті, але там жили люди. Дуже різні, насправді. І не всі з них чекали на росію. Не всі з них хотіли жити в окупації. Про це теж варто пам'ятати. Там були наші люди. Так, там були ті, хто любив розказати, що місто обстрілює українська армія, але не можна по найбільш неадекватних і гучних персонажах судити всіх містян. Припиніть, будь ласка, робити цю дичину. Бо я пам'ятаю проукраїнських місцевих, які намагалися рухати громаду. Місцевих, які допомагали армії. І технікою зокрема. Місцевих, які попри обстріли возили гуманітарку в старий Авдос. Які вивозили людей. Господи, я пам'ятаю світлих підлітків, яким було по 15-17 років. Час, в який я спробував алкоголь і відчув перше кохання. У них, натомість, були обстріли, евакуації й гуманітарні штаби. Підлітки разом із дорослими доставляли гуманітарку, допомагали з еваком і відмовлялися виїжджати, бо вони потрібні своєму місту. Сподіваюся, з ними все ок.
А тепер нашу Авдіївку знищила росія. Чи, як росіяни кажуть, "асвабаділі". Зранку оце подивився на мапу і захотілося з вами поділитися цими фото. Гортайте. Там цікаво.
Леся Мандур: "Хочу показати фото, де я жила..."
Що у мене на думці???
Як що я це тут напишу, мене ФБ заблокує назавжди, а мені треба щоб ця сторінка була «живою» , бо без Вас, мої друзі , моя помста зупиниться .
Просто хочу показати фото, де я жила, цією стежкою мої доньки бігали до бабусі , а я з вікна бачила як вона їх зустрічає через дорогу. Так, ми жили від хати моїх батьків рівно за 200 кроків. І в спеку вони не сиділи в квартирі, а бавились в садочку під яблунькою.
Но хтось хворий вирішив все це знищити.
Свої в Telegram 
