24 лютого ми прокинулися у іншому світі. Яким був день до повномасштабного вторгнення Росії для Свої

Валерія Панасенко, Нью-Йорк

— Зазвичай, щоб перевірити, що я робила в той чи інший день, я завжди заходжу в галерею та архів історій в інстаграм. Щоб згадати, що ж робила напередодні повномасштабного вторгнення, я зробила те саме. І нічого не знайшла.

Внутрішня тривога тоді зростала з кожним днем. Звуки вибухів знову стали лунати вулицями рідного Нью-Йорка. Вони десь там, далеко, але ти знову це чуєш. Від цього ставало не по собі. Мурахи йшли шкірою щоразу, ніби нагадуючи про ті неприємні відчуття з дитинства.

Затишна та рідна домівка стала ніби чужою. «Що ж таке — не можу пригріти собі місця ніде», — думала я. Почуття важко передати словами, але, певно, я почувалася знесиленою, наче всі емоції всередині вичавили з мене.

Памʼятаю, що від тривожних думок іноді підступали сльози. Відганяла погані думки. Я вже бачила війну, чого мені боятися. Потім впевненилась, що є чого боятися

17 лютого російські окупанти обстріляли дитячий садочок у Станиці Луганській. Я дізналась про це з новин того ж дня. Певно, цю інформацію я переварювала ще довгий час. Лаялась в голові та рідним: «Які потвори! Навіщо вони це зробили? Чим їм заважають діти? Який жах!» Виявилося, що це тільки початок.

Максим Бондарєв, Сєвєродонецьк

— За день до вторгнення я почувався доволі спокійно. Емоції від визнання Хуйлом т.зв. "лднр" вщухли. Почуті прогнози експертів — війна обов'язково буде, осіли десь на дні свідомості. В мене закінчився прямий ефір на “Суспільне Донбас”, у якому ми говорили про підземні сміттєві баки та можливість їх поставити у Сєвєродонецьку. Сміттєві баки? Рілі? Хотілось дати трохи іншої інформації і зняти напругу. Хотілось показати людям, що наше місто може бути кращим і ось є простий крок — сховати сміття під землю.

Я не збирав тривожну валізу, не запасався водою і не збирав аптечку. Просто ліг спати за день до величезної катастрофи

Лягав доволі спокійним, бо до того вже подзвонив друзям зі словами: “Давно не говорили, раптом завтра війна…”

Юлія Довгайчук, Київ

— У той день я, здається, пережила свою першу панічну атаку. Від кількості думок і страху земля йшла з-під ніг. Я пам’ятаю, як вперлась руками об стіл, глибоко дихала, намагалась знайти опору тут і зараз. Але того вечора я з друзями таки пішла в кіно на “Носоріг” Олега Сенцова. Ще й одягла худі, яке до того завбачливо склала у тривожний рюкзак. Ми з друзями обговорювали стрічку, пили пиво не в одному пабі, сміялись, і я не здогадувалась, що вранці вони усі стоятимуть в черзі по зброю.

Близько другої ночі 24 лютого я їхала пустим Києвом на таксі, пильно вдивлялась у вулиці, бо боялась більше ніколи їх не побачити

Вже вранці мене розбудять словами: “Юль, почалося. Вони бомблять Київ”.

Катерина Калюжна, Маріуполь

— В пам’яті закарбувався мітинг біля Драмтеатру. Тоді, ввечері 22 лютого, понад тисяча місцевих вийшла на площу, аби прокричати на весь світ, що Маріуполь — це Україна. І та атмосфера сили, незламності відганяла відчуття тривоги.

Хоча я розуміла, що загострення ситуації на фронті неминуче. Проте до останнього не вірила в такі масштаби. 23 лютого я постійно моніторила новини, розмовляла з друзями. Тоді багато хто говорив про збори тривожної валізи, про евакуацію у більш безпечні регіони. Та не ті, хто був в Маріуполі. Ми намагалися жити звичним життям, планували, як проведемо вихідні та домовлялися про зустрічі на каву.

Мені просто не хотілося вірити в прогнози, якісь попередження. Я просто хотіла жити в своєму місті, працювати, розвиватися та насолоджуватися кожним днем. Тому намагалася абстрагуватися від усього.

А щоб хоч якось підняти настрій, купила красиві тарілки, а ввечері ми з чоловіком приготували смачну вечерю. На фоні тривожних новин ми просто намагалися ловити щасливий момент

Я не була готова ні морально, ні фізичного до наступного дня. Дня, з якого розпочнеться виживання під нескінченними обстрілами, повна блокада, життя без усіх благ цивілізації та невідомість. До цього, мабуть, ніхто й ніколи не зможе підготуватися.

Софія Пилипенко, Костянтинівка

— Чесно кажучи, я майже не пам’ятаю, що я робила 23 лютого. Для того, щоб описати цей день доводиться шукати підказки. Найперше, що я роблю — відкриваю галерею. 23 лютого о 17-й годині була зроблена, як мені здається зараз, страшна і “пророча” фотографія. На ній я дивлюся на аномально червоний захід сонця, через що половина мого обличчя залита цим кольором.

Фото, зроблене 23 лютого 2022Автор: особистий архів

О 23:20 була зроблено друга фотографія, на якій я тримаю листівку із зображенням цвіту абрикосового дерева, яку мені подарував мій товариш Валера напередодні. Здається, тоді я відправила цю фотографію йому і написала щось на кшталт: “Так не хочеться залишати рідні абрикосові дерева”, бо вже відчувала, що скоро доведеться це зробити.

Раніше того ж дня я також записувала подрузі голосове повідомлення про те, що “сьогодні цілий день працювала під звуки вибухів. Не знаю, від чого вони”. Чомусь взагалі не пам’ятаю цього.

З інших голосових повідомлень я дізналася, що ввечері того ж дня мені подзвонила редаторка Свої.City Гаяне і порадила подумати над планом дій, адже залишатися вдома буде небезпечно. Я прокоментувала це так:

Я жодною частиною себе не хочу їхати звідси. Залишати мій дім, моїх батьків, моє місто. Навіть знаючи, що його можуть окупувати, я не хочу його втрачати…

У ніч з 23 на 24 лютого я не могла заснути. Десь о 1-й ночі пішла в кімнату до мами і ми розмовляли з нею майже до 4-ї ранку. Під кінець розмови вона розповіла історію, яку я досі постійно переказую іншим людям (якщо вони щось питають про цей день, звісно). Вона розповіла, як в дитинстві відпочивала в таборі в Святогірську, де вони з іншими дітьми “грали у війну”. Дівчата типу були медсестрами і мали сидіти й чекати поранених — в якийсь момент мамі так набридла ця гра, що вона лягла під деревом і задумалася: “Що це за дурня? Хто взагалі придумав "грати у війну"?”. Після цього я пішла спати і прокинулася вже зовсім в іншому світі від вибуху і телефонного дзвінка, який без сумнівів свідчив про те, що “почалося”.

Ольга Яцина, Сватове

— 23 лютого я пішла на роботу. Там з колегами ми обговорювали чи буде наступ, чи ні. І не вірили, що він має бути аж таким масштабним, аргументуючи це тим, що “ну, не такий вже путін й дурачок”. Схилялися до того, що продовжуватиметься загострення на Луганщині і Донеччині. А ще того дня, пам’ятаю, затримали новопризначеного начальника поліції за хабар… Але новина про це так і не вийшла на сайті, бо нам не давали коментарі. На 24 лютого у Сватовому була запланована акція “Сватове — це Україна”, яка, звісно ж, так і не відбулась. Увечері ми розійшлися по домівках, навіть не затримувались.

Я йшла додому з мамою, люди спішили з роботи — все було, як завжди. Але повітря було, наче наелектризоване, відчувалося, що таки щось має статися.

У ніч на 24 лютого я майже не спала, багато думала про те, що все почнеться у нас, на сході, думала про те, скільки часу знадобиться, щоб війська рф дійшли до Сватового і не хотіла вірити, що таке може бути взагалі

Та визнання так званих “ЛНР” і “ДНР”, введення туди російського війська змушували все одно думати про війну. Якоїсь миті я розплющила очі і зайшла у якийсь новинний телеграм-канал, а там заява путіна про початок спеціальної військової операції. Не скажу, що я була аж так здивована, але віра у щось краще рухнула миттєво.

Я повернулась на дивані обличчям до вікна і за мить у Сватове прилетіли перші ракети… У вікно було видно заграву від вогню і стовп диму... Це була десь 4:30-4:45 24 лютого. Як дізнались пізніше, ракети влучили по силах Протиповітряної оборони, за неофіційними даними, на місці дислокації загинуло понад 30 захисників. Відтоді ми більше не вийшли на роботу, а 2 березня перші колони російської армії доїхали до міста.

У Києві презентували Літопис про оборону Маріуполя. В ньому зібрали хроніку боротьби за місто

Інна Варениця 10 років розповідає світу про війну в Україні. І мріє про репортаж із суду над Росією

5-річний Артем Нечаєв чекає тата з полону. Його мама хвора на рак, хлопчиком опікується тітка