Історії

Родина Сербіних зі Святогірська мріє про новий дім у селі. Вони виховують 17 дітей і 24 онуків

особистий архів

08 березня 2024 18:55

Родину Сербіних у Святогірську знали всі, бо це була єдина сім’я, де виховувалося аж 24 дитини — п'ять біологічних та 19 прийомних. Дітям було комфортно і затишно у курортному місті. Та з початком повномасштабної війни життя Сербіних змінилося. Спочатку вони ховалися від обстрілів у підвалі власного дому, та у червні 2022, коли російські солдати почали сильно обстрілювати Святогірськ, вирішили евакуюватися з міста. Родина оселилася на Дніпропетровщині. Гадали, що тут вони тимчасово і скоро повернуться на рідну Донеччину. Та минуло понад два роки і вони зневірилися, що зможуть повернутися до Святогірська. Нині уся велика родина Сербіних мешкає у будинку, оренда якого “б’є по кишені” — щомісяця їм треба платити 58 тисяч гривень. Тож Сербіни за можливості відкладають на власне житло, та фінансові можливості будинку сімейного типу обмежені. Тому вони звертаються до небайдужих людей за допомогою.

Попри війну і скрутне фінансове становище, Ірина і Володимир Сербіни прийняли до себе ще двох дітей, бо не могли до пройти повз чужий біль. Четверо старших синів з початком повномасштабної війни пішли до лав ЗСУ і боронили нашу країну від ворога, на жаль, троє з них зазнали тяжких поранень. Чисельні операції, а після тривалі реабілітації — все це непростий шлях, який пройшла родина. Хлопці поступово повертаються до життя і вже рвуться у стрій.

Попри небезпеку, ризикуючи власним життям, Ірина Сербіна евакуювала тисячі людей з найгарячіших точок Донецької та Харківської областей, тим самим врятувала їх від жахіть війни. Жінка і зараз продовжує волонтерити і допомагати людям у цих регіонах у складі команди благодійного фонду “Слов’янське серце”.

Довелося рано подорослішати і взяти опіку над племінником

Ірині Сербіній 48 років, її чоловіку Володимиру — 53. Разом вони з 1993. Тільки-но Володимир повернувся з армії у Добропілля, закохані одружилися.

Ірина продовжує волонтерити, вона у благодійному фонді "Слов'янське серце" з 2014 рокуАвтор: особистий архів

“Досвід виховання дітей довелося пізнати, коли в мене ще не було власних. Мені тоді було лише 17, я закінчувала 11 клас, сталося страшне — моя старша сестра загинула в автокатастрофі, а її син, якому тоді було десять років, залишився сиротою. Був 1992 рік. Моя мама, яка поховала всіх дітей — двох моїх старших сестер і брата — від пережитого горя стала погано почуватися. А мені тоді було сімнадцять, коли не стало сестри. Тоді за ніч довелося подорослішати — стати головою родини й приймати всі рішення за сім'ю. А коли вийшла заміж, то з усіма викликами долі справлялася вже за підтримки Володимира”.

Перший усиновлений хлопчик був з Макіївки — він на фронті отримав поранення

У 1994-му у Сербіних народилася перша дитина. Коли дівчина трохи підросла, Ірина з Володимиром почали думати про другу дитину — мріяли про хлопчика. У 2005 році Сербіни переїхали до Святогірська. Жінка тоді працювала у Святогірській школі-інтернаті, бачила багато дітей зі складною долею.

Серце стискалося, коли бачила цих хлопчиків і дівчат. Поговорила з чоловіком, мовляв, давай, всиновимо дитину. А Володимир не був проти, підтримав

Купили будинок у Святогірську, відтоді й почалася історія їхньої великої родини. Спершу Сербіни всиновили 9-річного Антона, він жив у одному з притулків Макіївки.

“Наші перші діти вже вирослі. Донці 30 років, вона одружена, має двох дітей. Антону 28 років, у нього троє діток. Одразу на початку повномасштабної війни пішов до лав ЗСУ, після року служби дістав тяжке поранення ніг. Пройшов тривалу реабілітацію, вже почав потихеньку самостійно пересуватися”.

Їхали за близнючками, а додому повернулися з вісьмома дітьми

Потім родина Сербіних всиновила ще трьох дітей, теж з Макіївки, братів — 6-річного Сергія, 5-річного Миколу та 4-річного Юрія.

“Згодом ми дізналися про близнючок з ромської родини, Альбіна та Регіна тоді були у Макіївці. Вже оформили на них документи. І в той день, коли поїхали їх забирати з представниками Слов’янської служби у справах дітей, нам сказали, що дітей нам не віддадуть. Ми були здивовані відповіддю. З’ясувалося, що у прізвищі дівчат була помилка, лише у одній літері. Вже потім ми дізналися — крім близнючок є ще шестеро дітей. Тобто загалом восьмеро братів та сестер. Старші діти не знали, що в них є молодші, розкидані по різних дитячих будинках. У нас тоді запитали — чи будемо ми забирати всіх? Бо за законом, дітей не можна розділяти.

Родина Сербіних у рідному СвятогірськуАвтор: особистий архів

Я переглянулася з чоловіком прямо там, в кабінеті, мовляв, що будемо робити. Сказав: "Забираємо всіх!". Володимир знав, що я не відступлю. До дівчат ми неодноразово їздили, ми до них звикли, вони до нас теж”.

У нас жили дві родини-переселенців — загалом було 68 дітей та 12 дорослих

Ірина розповідає, тоді вони жили ще у маленькому будинку. Родина власноруч потроху розширювала його, але такий великій родині у ньому було все одно тісно. Добудувати просторе житло вдалося завдяки фінансовій підтримці одного з благодійних фондів.

“До тієї хати, що в нас була, добудували ще 240 “квадратів”. Загалом вийшло 320. У нас була велика кухня, на якій ми любили всі збиратися. У нас було затишно, не зважаючи на кількість дітей. Ми були відкриті до всіх — до наших дітей приходили їхні друзі”.

Сербіни у власному будинку у Святогірську. Більше вони туди не повернутьсяАвтор: особистий архів

Ірина з 2014 року і донині працює у благодійному фонді “Слов’янське серце”, засновницею якого є Наталія Киркач.

“Коли почалася війна, ми стали допомагати переселенцям, які до нас їхали з окупованих міст. Готували для них їсти. Серед волонтерів була і Наталя, так ми й познайомилися, а згодом вона заснувала благодійний фонд. Відтоді ми разом. Ще тоді у себе вдома ми прийняли дитячий будинок сімейного типу зі Слов’янська та Авдіївки — понад три місяці у нас жили 68 дітей та 12 дорослих".

Ще у школі хотіла стати директоркою дитбудинку

Ірину часто питають — навіщо їй стільки дітей? А у неї на це одна відповідь: “Чужих дітей не буває!”. І це не гучні слова, це дійсно так і є.

“Я народилася для цього, мабуть. Господь Бог мене створив такою. Я дуже люблю дітей. З дитинства я завжди дбала про навколишніх дітей, молодших за себе. Пам'ятаю, у третьому класі писали твір на тему: “Ким ти будеш, коли виростеш?” Написала, що буду директоркою дитбудинку.

Автор: особистий архів

Коли у 2006 році взяла перших діток, мої однокласники почали згадувати: “Іро, а пам'ятаєш, ти хотіла бути директоркою дитбудинку?” В таборах працювала вожатою. Мені подобалося бути бути в оточенні дітей, гратися з ними, дарувати їм радість, свою турботу. Тому, мабуть, маю їх стільки. Дітей своїх ми ніколи не шукали. Як кажуть, це Божий промисел. У нас діти всі були Господом Богом нам дані”.

Щомісяця треба платити за житло майже 60 тисяч

Діти дорослішали, створювали вже свої родини. Одні стали жити окремо, інші — залишалися з батьками. Та все одно продовжували спілкуватися, підтримувати одне одного, а на свята обов’язково всі збиралися у батьківському будинку.

“Тому коли почалась повномасштабна війна, всі старші діти з онуками одразу приїхали додому. І 4 місяці ми прожили у підвалі нашого будинку — 32 людини. Коли стало вже зовсім нестерпно — російська авіація стала бомбити, в місті почалися пожежі, а у лісі сталося задимлення — ми поїхали. Це було у червні 2022. Завдяки благодійному фонду “Слов'янське серце” нас евакуювали до Дніпра”.

З родиною нині живе і 80-річна мама ІриниАвтор: особистий архів

Там родина оселилася у великому будинку. За оренду і комунальні послуги виходить майже 58 тисяч гривень. Ірина каже, якби не допомога старших дітей, вона навіть не уявляє, як би впоралася. Але труднощі жінку не лякають, попри небезпеку вона разом з іншими волонтерами благодійного фонду стала допомагати з евакуацією землякам із Донеччини, а також із сусідньої Харківщини.

“Характер у мене такий — не можу сидіти вдома. Тим паче, коли мої діти знаходяться в окопах. Я маю допомагати. Я вважаю, гуртом легше батька бити, тому ми всі маємо зараз розуміти: війна у всій країні, а не лише у окремих регіонах.

Волонтерські будні ІриниАвтор: особистий архів

Ось тому я з іншими волонтерами досі їжджу в прифронтові міста та села, надаємо допомогу місцевим і нашим військовим. Бачу весь той біль, всю ту розруху, що з собою принесла росія, і моє серце розривається на частини”.

Вікна замінили, дах накрили плівкою

Будинок Сербіних у Святогірську оминули ворожі бомби, але все ж таки через щільні обстріли будівля зазнала значних пошкоджень.

"Будинок наче цілий. Заходиш, а всередині все твоє, все рідне, але порожньо. Завдяки голові військової адміністрації Святогірської територіальної громади Володимиру Рибалкіну вдалося замінити пошкоджені вікна та двері. І через пробитий дах тут все тече. Ми не могли полагодити дах, тому тільки плівкою накрили. Але все одно вода просочується, піднялася підлога. Опалення розмерзлося, у всіх кімнатах з'явився пліснявий грибок, будинок непридатний для життя".

Під час війни усиновили двох сиріт

Нині подружжя Сербіних виховує 17 дітей віком від 2 до 18 років. У лютому 2023 вони прийняли у свою родину ще двох діток. Євгенію та Артема виховувала мама, яка того року померла, а діток оформили в сім'ю Сербіних.

“Артему 13 років, а Євгенії 14. Вони до війни жили у Селидівській громаді, а після 24 лютого 2022 переїхали до Дніпропетровської області. Тут і сталася біда, вони залишилися сиротами. Про них ми дізналися від служби у справах дітей”.

Мрія про власний дім у селі

Разом з Іриною та Володимиром також живуть і дві невістки старших синів зі своїми дітьми. Інші — роз’їхалися і орендують житло окремо. Загалом у Ірини та Володимира 24 дитини та стільки ж онуків. Ірина каже, що в орендованому будинку почувається чужою. Воно і зрозуміло, бо все там зроблено руками інших людей. Сербіни мріють знову жити у власному будинку десь у селі, де діти зможуть дихати свіжим повітрям, де можна буде займатися господарством та садити город. Але, на жаль, на цю мрію потрібні гроші, і немалі.

Сербіни мріють про власний будинок у безпечному регіоніАвтор: особистий архів

“Мені й досі важко усвідомити, що ми не можемо повернутися додому. Тому вирішили шукати житло у більш безпечному регіоні та купувати будинок, бо непідйомна орендна плата нас уже заганяє "в глухий кут". Ми завжди звикли допомагати. Девіз нашої родини — краще віддавати, ніж брати. Та зараз настав той час, коли ми змушені звертатися за допомогою, бо самотужки нам не впоратися”.