У мене було враження, що я в пеклі. Іван Токар про рідний Луганськ і війну, що почалася у 2014 році
У луганчанина Івана Токаря у місті був власний бізнес — він працював ведучим і організатором святкових подій. У 2014-му році його життя змінилось. Рідний Луганськ став невпізнаваним: у місті з'явилися чужі люди, місцеві сепаратисти допомагали ворогу захопити українське місто — почалась війна. Іван розповідає, що свята стали нікому непотрібні, він втратив роботу, у місті стало небезпечно, тож довелось евакуюватись.
Все у Луганську починалось з мирної історії, а потім почалась якась дичина
Іван Токар розповідає, з чого все почалось — те, що він бачив на власні очі й як переживав. Це був 2014-й рік. Після того, як РФ анексувала Крим окупанти взялися за Донбас.
Іван Токар. Луганськ
“Спочатку була максимально мирна історія — ходили якісь п'яні люди і щось кричали. Потім почалась якась дичина — маргінали почали кидати каміння у будівлю СБУ. Декілька хлопців в балаклавах. Я в той момент проїжджав повз автівкою й здивувався, що їх ніхто не затримує при цьому”, — пригадує Іван.
Він каже, що через деякий час з'явилась “ракова пухлина” під назвою “Антимайдан”. Луганчани, яким “Партія регіонів” платила кошти, збиралися у центрі міста в наметах декілька місяців. Вони ходили туди, як на роботу.
“Я пішов подивитись, що там відбувається, щоб зрозуміти. У мене було враження, що я в пеклі — натовп людей, які щось там кричать про “моторолу”, плазми, супутникові антени. Вони робили вигляд, що це таке щось схоже на Майдан, але для мене було цілком очевидно, що це проплачена історія. Я почав контактувати зі своїми знайомими й друзями в поліції й прокуратурі. Мені, без купюр, казали, що “здають” місто”, — розказує Іван Токар.
Луганчанин зрозумів, що йде до війни, коли в одному з районів почалася стрілянина через гімн України.
“Луганськ — не дуже велике місто. Щоб ви розуміли, через два рукостискання я міг знати ту чи іншу людину. Були знайомі, які жили по всьому місту. Коли почалася стрілянина на Мирному, і хтось увімкнув гімн України, одна моя знайома почала писати вконтакті: “Вимкніть це, щоб не стріляли”. Для мене було очевидно, що гімн мав лунати".
Іван говорить, що загалом у Луганську була певна кількість людей, яких легко було вмовити перейти на бік ворога.
“Один мій знайомий говорив, що нам треба відділитись, щоб нами не командували. Я спитав, хто саме, він відповів, що Київ. І тоді я став йому пояснювати, що є державність і структура країни, а те, що він говорить — це сепаратизм. Потім я зрозумів, що в місті були "спеціально навчені" люди, які "розганяли" ці настрої. Мій сусід поверхом нижче почав зустрічатися з дівчиною, батько якої генерал ФСБ, він приїхав з Пітера. І от тоді я остаточно зрозумів, звідки "ноги ростуть". Але це розуміли не всі”, — розповідає Іван.
Іван Токар веде святкову подію. Луганськ
Чоловік підкреслює, що в цей період ніхто з містян не розумів, що саме треба робити, ані ті, хто мав проукраїнську позицію — як протистояти сепаратистам, ані ті, кого “зваблювали” ідеями відокремлення.
“Втім, саме тоді я навчився прощатися з людьми дуже швидко. Навіть з близькими. Достатньо було одного меседжа в соцмережах чи якогось посилу про відділення. Мені було очевидно, що треба ж знати своїх героїв: хто саме ті люди, які розхитують Луганщину? І ні для кого не секрет, що це були маргінали — бомжі, які щодня пиячили. Біля того ж “антимайдану” працювала пивнушка”, — каже Іван.
Псевдореферендум і перші вбиті у центрі міста
Іван говорить, що жодна людина з його близького оточення не пішла на псевдореферендум.
“У тих, хто ходив на той штучний референдум, були такі наративи, що в Луганську багато підприємств, але чомусь вони не працюють на наш регіон. Потім про те, що Донбас годує Україну, бо всі гроші йдуть в Київ, і якщо ми відділимось, то всі гроші будуть залишатися всередині, і ми будемо жити від того краще. Другий наратив я пам'ятаю з дитинства — всі люди із західної України погано ставляться до людей зі сходу. І я ще з дитинства питав, чому це так, бо у мене були знайомі з Івано-Франківська, які з повагою ставились навіть до тодішньої моєї російськомовності. Вони навпаки намагались перейти на російську заради мене, хоч я про це і не просив. І взагалі, всі люди із заходу України, яких я знав, були дуже приємні”, — розказує Іван.
Святкові події в Луганську до війни
На той момент організатор івентів працював у місцевому клубі, було багато планів по роботі наперед, але в один день зайшли люди зі зброєю і вигнали відвідувачів, зачинивши заклад.
Офіс Івана знаходився неподалік від центру міста, і одного дня поруч прилетіла ворожа ракета. Загинули 12 людей.
“Я був вже вдома, і тоді прочитав цю жахливу новину. А я тільки десять хвилин тому йшов через те місце. Для мене тоді було прозріння — якби я затримався трішки на роботі, то я був би тринадцятим трупом”.
Потім в центрі міста літали ворожі літаки й остаточно стало зрозуміло — час їхати.
У Києві інші правила — стало легше після п'ятого року життя у столиці
Іван Токар поїхав з рідного Луганська на початку червня.
“Я "проїв" всі гроші, які у мене були, бо залишився без роботи. Ми з моєю дівчиною встигли евакуюватися до Києва потягом”, — каже Іван.
Луганчанин розповідає, у столиці тоді теж ніхто не розумів, що відбувається. Оточуючі вірили, що це якийсь дрібний заколот, а не початок війни.
“Як людина з Луганська, я повсякчас намагався донести думку про те, що це не місцеві почали все, а росія. Не могли місцеві просто так почати таку масовану кампанію. Плюс постачання зброї. Зрозуміло, що у місцевих не могло бути стільки зброї”, — розповідає чоловік.
Іван Токар. Луганськ до війни
Питання мови для Івана, як для багатьох людей зі східних регіонів, вирішилось з початком повномасштабної війни.
“Мова для росії — вдалий інструмент, за який вона вчепилася. Коли я зрозумів, що росіяни не розуміють українську мову, я повністю перейшов на рідну мову. Можливо, колись у житті я ще говоритиму російською, може, з друзями з інших країн, які не знають української, наприклад, з Молдови, Казахстану. Але загалом наша мова для нас — це зброя. І ми це недооцінювали”, — вважає Іван.
У столиці Іван Токар продовжує свою діяльність — організовує івенти. Але початок був надзвичайно складним.
“Інше місто, інші правила, люди по-іншому працюють. Треба було до цього звикнути й напрацювати зв'язки. Десь роки три я не міг звикнути до цього. Стало легше після п'ятого року життя у столиці”, — розповідає чоловік.
Іван каже, рік карантину так само скоротив можливості у його професійній сфері, а потім — повномасштабна війна.
Іван Токар в Києві
“Професійно мій найкращий рік у Києві був 2021-й. Люди дуже сумували за подіями й хотіли вже нарешті щось таке. І саме тоді всі івенти почали набирати обертів. Ну, а в 2022-му, ви самі розумієте…”.
У перший день повномасштабної війни Іван мав все ж таки купу планів та зустрічей.
“Напередодні ми з друзями обговорювали, що може бути повномасштабне вторгнення. Не хотілось у це вірити, але оскільки я вже таке переживав, то мав досвід. І коли мені казали за два тижні десь до 24-го лютого, що евакуюють посольство США тощо, то ми вже морально готувались. Плани були на 24, бо ніхто не знав — що і коли. І от вранці 24 лютого сусідка розбудила мене зі словами: “Почалось”, — пригадує Іван.
Іван Токар з другом
Нині Іван Токар нічого не планує далеко наперед. Єдиний план, який є завжди — працювати й допомагати армії.
“Я завжди був останнім оптимістом. А сьогодні не зовсім розумію — де є місце моєму оптимізму. Тому я зараз перетворився на людину, яка працює сьогодні і намагатимусь це робити завтра”.
Свої в Telegram 
