Анжела Білодід видала фотокнигу про виживання у Маріуполі. Це — її щоденник життя у блокадному місті
Анжела Білодід працювала в Маріупольському порту, а у вільний час займалася фотографією, очолювала громадську організацію Маріупольський народний фотоклуб «Берег». Початок повномасштабної війни зустріла в Маріуполі. Разом із чоловіком вони 21 день виживали під масованими ворожими обстрілами, в інформаційному вакуумі та в умовах гуманітарної катастрофи. Аби нічого не наплутати, не забути і хоч якось відволіктися, у звичайному зошиті Анжела почала записувати, що відбувалося у блокадному місті. За можливості робила фото, які змогла вивезти з Маріуполя. Евакуювавшись, Анжела з чоловіком оселилися в Одесі — місті, де у студентські роки зародилися їхні стосунки.
«Невигадана історія» про Маріуполь
Минулого року Анжела видала фотокнигу «Невигадана історія. Мій маріупольський щоденник». В ній розповіла про те, що відбувалося у Маріуполі з початком повномасштабної війни.
Родина Анжели зустріла початок повномасштабної війни у рідному Маріуполі
«Раніше подібного досвіду у мене не було, я ніколи не вела щоденник, навіть у дитинстві. Та коли почалася повномасштабна війна, вирішила робити записи про те, що відбувалося навколо. Нотувала все між обстрілами та приготуванням їжі».
Анжела каже, спочатку описувала перебіг подій дуже стисло. Та потім у звичайному зошиті стали з’являтися її власні думки.
«Записи робила переважно ввечері. Інколи, коли щось траплялося поблизу, намагалася описати все одразу, аби не загубити деталей. Про всяк випадок на телефон фотографувала свої записи. Я розуміла, що внаслідок чергового обстрілу може виникнути пожежа і зошит згорить. А на телефоні, який я постійно тримала при собі, все залишиться. Принаймні, тоді мені так здавалося».
Так родина облаштувала побут у квартирі під час блокади
А ще за можливості робила фотографії їхнього з чоловіком побуту і того, що відбувалося у місті.
«Хоча я не люблю репортажні зйомки, в той час я просто не могла не фільмувати страшні події. На кадрах були руйнування, пожежі, наслідки жаху, який принесли нам окупанти».
Каже, вірила, що з’явиться зв’язок і вона зможе надіслати фото дітям, аби ті знали, що відбувається в Маріуполі. Та розповісти це змогла лише після виїзду з міста. Вибравшись з блокадного Маріуполя, Анжела виклала на свою сторінку у фейсбуці фотографії щоденника. Сама ж намагалася відновитися після пережитого, тому записи до рук не брала.
«Знову перечитати щоденник я наважилася лише у вересні минулого року. Та не все змогла розібрати, бо писала тоді на емоціях, в стані стресу, а це дуже позначилося на почерку. І я не розуміла, чи могли розібрати щось ті, хто бачив фото. Тому я вирішила переписати щоденник».
Згадує, коли почала набирати текст на комп’ютері, емоції брали над нею верх.
«Було дуже боляче знову поринати у спогади. Та я знайшла в собі сили і переписала все у Word-документ. При цьому я нічого не додавала і не прибирала: все, що писала у блокаді, вирішила зберегти».
Тоді ж, ділиться Анжела, вирішила дати життя своєму щоденнику. Їхню з чоловіком історію виживання вона хотіла зберегти для синів, близьких і друзів.
«Я поєднала свої записи і світлини, які робила під час облоги, і вийшов фотоальбом. У листопаді минулого року я роздрукувала його перший примірник у фотолабораторії».
Фотокнига про пережите під час блокади Маріуполя
Згодом свою роботу Анжела показала керівнику громадської організації «Одеський інститут соціальних технологій» Андрію Крупнику, який організовує багато активностей для переселенців.
«Коли Андрій Семенович побачив мій фотощоденник, сказав, що його треба показувати на загал. Його думку підтримали й інші, тому я надрукувала ще одну партію нашої історії й презентувала її в одній з бібліотек Одеси».
Анжела під час презентації фотокниги
Після презентації Андрій Крупник разом із працівниками бібліотеки наголошували на тому, що «Невигадану історію» потрібно оформити і надрукувати за всіма правилами книжкового видавництва.
«Я не заперечую, але на це потрібні кошти. Наразі я намагаюся знайти спонсора або донорську підтримку для цього, звичайно, якщо це буде цікаво суспільству».
На сьогодні щоденником зацікавилося Харківське видавництво «Фоліо». Тож фотокнига може вийти друком вже у цьому році.
Поки намагалася повернутися до соціуму стала писати вірші
Анжела згадує, після виїзду з Маріуполя вона довго не могла оговтатися від пережитого.
«Я постійно плакала. Чоловіку й синам говорила, аби вони не звертали уваги, бо на той час я практично не могла контролювати свої емоції — сльози текли від кожної новини, кожного спогаду. Мені навіть важко було вийти з квартири, настільки була наляканою. Насилу змогла усвідомити, що життя продовжується».
У травні брат чоловіка запросив Анжелу до себе, в маленьке місто на Чернігівщині, аби вона могла оговтатися від пережитого.
«Там я пробула сім місяців. Гуляла в лісі, виплакувалась, викрикувалась, приходила до тями. Мені тоді взагалі нічого не хотілося, я не розуміла навіщо мені щось, коли нас продовжують вбивати. Та згодом опанувала себе. А ще — поступово повернулася до фотографування: знімала природу, пташок. Це мені допомагало і я потроху стала оживати».
На Чернігівщині Анжела почала писати вірші. Частина з них пов’язана з війною.
«Віршів поки небагато. Але я вирішила їх теж оформити у фотокнигу. Як сказала моя подруга: «Якщо ми вижили, значить у Бога на нас ще є якісь плани». І вона права. Тому я стала працювати й над цим проєктом».
Життя наново, наче у студентські роки
Зараз Анжела живе в Одесі. Каже, місто знає давно, адже там у 80-х роках вона познайомилися з майбутнім чоловіком Іваном, з яким навчалася в одному університеті.
«Коли він отримав диплом, я закінчила третій курс. Аби бути поруч із чоловіком, перевелася на заочне відділення. За розподілом він міг обрати, куди їхати працювати. Ми точно вирішили, що залишимося в Україні. Спочатку думали обрати Херсон, але там не забезпечували житлом, а ми ж ще студенти, у нас нічого за душею не було».
Тоді подружжю запропонували поїхати у тодішній Жданов, де окрім роботи їм надали кімнату у гуртожитку.
«Ми їхали й самі не знали куди. Про місто ми взагалі абсолютно нічого не знали. Було відомо лише, що там є Азовське море і два металургійних гіганта — завод імені Ілліча та «Азовсталь». І тоді нам здавалося, що місцеві там ходять у протигазах».
Анжела каже, спочатку думали, що їдуть у місто ненадовго — трохи попрацюють і будуть переїжджати. Та коли приїхали, закохалися у Маріуполь, який повернув свою історичну назву вже наступного року. До речі, коли почався процес перейменування, біля центрального універмагу збирали підписи. Звернення про те, щоб Жданов перейменували на Маріуполь підписала й Анжела.
Анжела Білодід в Маріупольському порту
«Ми все життя працювали в Маріупольському порту. Колись мій чоловік разом із портовиками брав участь у будівництві будинку, де ми отримали нашу першу квартиру. Недалеко від цього будинку, у нашій другій квартирі, ми жили до початку великої війни».
Анжела згадує, місто розвивалося, ставало кращим і комфортнішим. Особливо це стало помітно в останні декілька років перед початком повномасштабної війни. У місті проводилися активності, виставки і різноманітні фестивалі. Жінка каже, на ці заходи навіть приїздили її з Іваном діти.
Картина, яку намалювала Анжела
«У нас було все, але росія звільнила нас від звичного життя. Зараз ми знову в Одесі, як колись у студентські роки — без нічого. Починаємо все наново. Чоловік знайшов роботу, я потрохи відновлююся, відвідую місцевий фотоклуб, виставки, беру участь у майстер-класах з малювання та займаюся творчістю».
Свої в Telegram 
