Вижити можна, якщо підтримуєш окупантів. Наталія Деміш про Маріуполь сьогодні і життя переселенців
Я не зможу повернутись у Маріуполь
Виїзд із Маріуполя на початку квітня 2022 року був надзвичайно складним. Якусь частину дорогу Наталія з чоловіком і донькою здолали пішки. Дорога нагадувала постапокаліпсис з воронками від снарядів та КАБів, із загиблими цивільними та військовими.
Наталія Деміш
“Я ніколи не забуду, як я полишала своє місто. Я думала, що виїду на деякий час, а потім повернусь. Мені дуже хотілося помитися, бо ми не мились більше тридцяти днів. Хотілось гарячого чаю, їсти дуже хотілося. У мене було таке заповітне бажання, яке я зараз виконую щоранку. Коли я сиділа ще в підвалі, то думала, якщо виживу, то заварю собі кави — буду пити і їсти твердий сир. Кава з твердим сиром — це була моя мрія. Зараз я щоранку реалізую цю мрію”, — пригадує Наталія Деміш.
Вже у перші дні повномасштабної війни в Маріуполі не стало зв'язку, електрики, води, опалення. Люди зливали воду з батарей, нерідко топили лід. Під обстрілами на багатті готували дуже скромну їжу, розраховуючи продукти, які залишились в холодильниках.
“Коли ми збирались виїхати, я шукала свою маму. Я шукала той підвал, де вона могла бути. Там два поверхи залишились від п'ятиповерхівки. Люди зсередини закрили підвал, щоб ніхто чужий до них не заліз. Я тарабанила в ці двері, я принесла їм води. Вони сказали, що їх там залишилось шестеро, а всі інші розійшлися до найближчих сел, бо не було більше що їсти. Люди йшли замінованими дорогами на свій страх та ризик”, — розповідає Наталка Деміш.
Мене попросили залишити води. Я залишила близько кілограма мерзлої картоплі , що у нас залишилася, й пляшку води.
Руйнації Маріуполя
“Я йшла вулицею Купріна. Там з усіх боків було все розбомблене — від нашого Азовського ринку до Порт-Сіті, який повністю згорів. Уздовж дороги я побачила декілька якихось чохлів, як від гітари. Спочатку не зрозуміла, що це, а потім підійшла й побачила, що там були загиблі військові. Просто лежали на узбіччі дороги. Кучі гільз, змішаних із землею, воронки, загиблі… біля будинків, біля під'їздів. Тіла просто загорнуті — хто в килими, хто в простирадла, якісь ганчірки”
Коли родина вже виходила з міста на запорізьку трасу, дорогою йшла колона людей у білому або з білими пов'язками на руках. Хтось з них ніс валізи й сумки, а хтось тримав ікони. Дітей теж загортали в біле й писали маркером “ДІТИ”.
Зруйнований росіянами Маріуполь
“Хто виїжджав власними автівками, якщо вони вціліли, то теж у вікнах було написано “ДІТИ”. Я також пам'ятаю, як на узбіччях були розстріляні машини волонтерів і фури “АТБ”. Просто якісь “жигулі”, на яких родина виїздила, були повністю розстріляні. Тіло жінки звисало з відкритих задніх дверей, а попереду вже повністю чорні два чоловіка. От такі в мене спогади. Я дуже хотіла повернутися в Маріуполь колись, бо це мій дім. Але коли я побачила, як зносять залишки мого будинку, де втрачено все й просто поховане моє життя, спогади, дитячі фото… я зрозуміла, що більше не повернусь, бо це вже інше місто. Страшно повертатися”, — каже Наталія.
Маріуполь тепер став іншим
Наталія каже, всі, хто зі знайомих повернулися в Маріуполь, розчаровані й зневірені. Люди дійсно не впізнають своє місто. Втім, це і не дивно — росіяни стерли Маріуполь з поверхні землі за три місяці, “звільнивши” людей від їх життя.
“Знайомі, які туди поверталися, кажуть, що наших більше там не визнають, місцевих там дуже мало. Щоб хтось з місцевих отримав домівку, квартиру, житло — це тільки колаборанти. Ті, хто пішли працювати при владі — в міськраду, в райадміністрацію — ті, які в долоні плещуть, і кажуть: “Добре, що прийшла росія”.
родина Деміш в Маріуполі до повномасштабної війни
Маріупольчанка каже, що тільки підтримуючи окупаційну владу, можна там жити. Навіть нейтральна позиція там не врятує.
“У мене колежанка повернулася, претендувала на своє житло, яке вціліло. Але квартира була оформлена на чоловіка. Вона каже, там вважається, що вона займає чужу квартиру й можуть виселити її будь-коли. Тим паче, що чоловік на підконтрольній території України. Він для них вже ворог. Їй сказали, що вона може пожити тимчасово, поки дитина у неї мала. Ще один знайомий виїхав з Маріуполя. У нього був двоповерховий будинок на Черьомушках. До нього прийшли російські солдати зі зброєю і сказали: “Так, у тебя 24 часа, чтоб выехать. Можеш взять, что хочешь, но дом твой останется здесь. Потому что едет наш командир вместе с семьей. Им нужен дом”. А якщо не виїдеш, то пропадеш безвісти”, — розповідає Наталія.
Зруйнований росіянами Маріуполь
Так діє так звана “націоналізація” житла від окупантів. За словами Наталії Деміш, зараз окупанти будують два нових квартала в Маріуполі. Втім, це вже не той Маріуполь, що був.
“Без російського паспорту ти там ніхто — поза “законом” Будують нові будинки доволі швидко. Побудували Невський район — з усіх боків його сфотографували, розрекламували. Зараз ще якийсь район Ізумрудний будують. Як мені сказали місцеві, тільки закладають фундамент, а всі квартири вже в іпотеку продали. І викупляють росіяни. Їх туди завозять і завозять — десь 70% жителів — це вже росіяни. Ну, тільки насправді часто не слов'янської зовнішності”, — підкреслює уроженка Маріуполя.
Наталія з чоловіком. Відпочинок в Буковелі
Нас ніде не хочуть
Зараз родина Деміш мешкає в Луцьку. Наталія каже, їй вдалося вивезти і маму через два місяці після окупації, і батьків чоловіка. На щастя, знайшлися й сини.
“Маму вдалося вивезти через Бердянськ. Мій дядько привіз її до Бердянська, до Мангуша вони йшли пішки. У Бердянську вона не могла довго затриматись, бо там почались проблеми з їжею. Це наш людський фактор, бо люди, хто мав доступ до гуманітарної допомоги, почали її розкрадати й просто продавати. Переселенцям практично нічого не діставалося — люди голодували”, — говорить жінка.
Втім, перш ніж потрапити в Луцьк, родина намагалась знайти “нове життя” в Дніпрі, у Києві, у Рівному…
Наталія з сином Юрієм
“Так подорожували ми два роки. Намагались знайти роботу й житло. Довелось країною поїздити. Проблема переселенців — це важка проблема. По-перше, не дуже переселенцям хочуть здавати квартири. Це велика проблема. От ми в Луцьку вже півтора роки, і дуже важко знайти житло. Тут, по-перше, перенаселення — дуже багато людей, які евакуювалися з окупованих територій. Якщо ми російськомовні, то це бар'єр теж: нас бояться, нас не хочуть. Ми знаємо рідну мову, але нашим батькам за 70. Вони не можуть вже перейти. А на них косо дивляться і кажуть, що вони москалі. Відверто кажучи, їх цькують. Як мені там одна жіночка сказала: “Чого ви сюди їдете? їдьте на захід України, а далі в Польщу. За кордон в'їжджайте”. По-друге, питання з роботою. Якщо ти переселенець, тобі не довіряють. Плюс місцеві жителі, які на початку війни виїхали в Польщу, зараз вже повертаються, бо там проїли всю допомогу, що їм надавали”, — розповідає Наталія.
Зараз Наталія працює бухгалтеркою у філії Львівської шоколадної фабрики. Й займається відновленням документів.
“Моя трудова книжка згоріла. Доводиться через різні канали відновлювати документи: від дипломів до трудової книжки”.
Про майбутнє маріупольська родина майже не думає, позаяк не має впевненості у завтрашньому дні. Перший час у Луцьку винаймали квартиру одну на три родини, але, каже Наталія, за рівнем складності співіснування чужих людей різного віку й досвіду, це виявилась формула з багатьма невідомими.
Кадр з фільма "20 днів у Маріуполі"
“Ми знімали одразу одну квартиру на три родини: Херсон, Маріуполь і Волноваха. Але ви уявляєте, що таке три родини? Ми всі різного віку й діти у нас різного віку. Згодом почалися сварки. А зважаючи, що ми всі пережили, то дуже важко. Зараз ми орендуємо квартиру для своєї родини, але ми не знаємо, як довго це буде тривати. І чи не скажуть нам знов, щоб ми веселилися. Тут перенаселення тимчасових переселенців. Ніякої державної підтримки — держава для нас просто нічого не робить. Ми нікому не потрібні”, — ділиться Наталія Деміш.
Виплати ВПО багатьом скасували і, власне, Наталія з чоловіком не підпадають під жодну категорію тимчасових переселенців, яким ще держава допомагає.
Тож сьогодні Наталія каже: “Ми більше ні про що не мріємо й не плануємо. Я кажу людям — тільки не називайте мене ВПО, бо це для мене, як тавро.
Свої в Telegram 
