Кидати дім без надії повернутися — боляче. Психологиня Анна Гуменюк про евакуацію з прифронту
На залізничному вокзалі стоїть галас, подекуди чутно дитячий сміх і плач… Люди з сумками й пакетами чекають на свій евакуаційний потяг, який відвезе їх трохи далі від війни, і далеко від рідного дому, який, можливо, вже знищили російські окупанти. Скільки людей зібралося на цьому залізничному вокзалі, стільки історій війни можна тут почути… Наприклад, ця світловолоса дівчина у синій жилетці, яка мило спілкується з двома малюками на лавочці — це Анна Гуменюк, психологиня ГУ ДСНС України у Донецькій області. Вона тут для того, аби надавати психологічну допомогу тим, хто рятуючи свої життя, обрали евакуацію. Свою історію вона розповіла для Свої.
Це був страшний сон, який застав нас зненацька
Пані Анна родом із Запоріжжя, навчалась у класичному приватному університеті (КПУ) за спеціальністю практичний психолог. У 2019 році отримала другу вищу освіту з відзнакою у Національному університеті цивільного захисту України. У лавах ДСНС Анна Гуменюк вже 8 років — починала працювати як психолог аварійно-рятувального загону спецпризначення в Донецькій області. Зараз жінка — керівниця психологічної служби Донеччини.
24 лютого 2022 Анна була у Маріуполі.
“Це був страшний сон, який застав нас зненацька. Саме цим запам'ятався мені початок повномасштабного вторгнення російських окупантів. Події тих днів я не можу забути й досі. Ми тоді працювали в одній з пожежно-рятувальних частин і допомагали цивільному населенню, поки це було можливо. Ми надавали людям, які до нас приходили, укриття, психологічну підтримку, їжу та медичну допомогу. Я виїхала з міста 16 березня”, — згадує психологиня.
Перша евакуація
Пізніше Анна Гуменюк почала працювати у більш безпечних місцях і надавати психологічну підтримку мешканцям Донеччини, які обрали евакуюватися, аби врятувати власні життя.
“Ми не виїжджаємо у складі рятувальних груп, як, наприклад, це робить поліція, ми зустрічаємо людину у безпечному місці й допомагаємо стабілізувати її емоційний стан, пропонуємо каву/чай, поїсти, за потреби надаємо медичну допомогу. Варто пам’ятати, що психологічна допомога надається тільки тоді, коли немає загрози життю.
Вперше я поїхала на таку місію у червні 2022 до Покровська. Люди, з якими ми тоді працювали, знаходились у важкому емоційному стані — вони не розуміли що відбувається і не усвідомлювали чому вони мають покидати свої домівки і кудись їхати. Моєю першочерговою задачею було підтримати цих людей і задовольнити базові потреби — як мінімум поговорити, запропонувати гарячий напій або поживний перекус, надати якісь медикаменти тощо. Це така екстрена психологічна допомога — побачив людину, більш-менш стабілізував і людина поїхала далі.
Психологиня допомагає людям під час евакуації у Донецькій області
Також я працювала з дітками, які були налякані через вибухи — намагалася відвернути їхню увагу, помалювати з ними, погратися, розповідала батькам як можна покращити емоційний стан їхніх малюків тощо. Наша задача — звернути увагу батьків на проблему, якщо вона є. Тобто ми надаємо рекомендації щодо подальших дій батькам, коли у дитини переляк, проблеми зі сном чи апетитом тощо. Проте рекомендації щодо підтримки психологічного здоров’я ми надаємо не лише дітям. Звісно, прислухатися до них або ні — на розсуд людини”, — розповідає психологиня.
Психологиня допомагає людям під час евакуації у Донецькій області
Особливості роботи психологині ДСНС під час евакуації
За словами Анни, психологи ДСНС під час евакуацій працюють дуже швидко, адже велике скупчення людей наразі є небезпечним, особливо у прифронтових регіонах.
“Ми також допомагаємо дітей на потяг посадити поки батьки вантажать сумки, можемо зводити дитину в туалет, нагодувати, дати пити, їсти, дати цукерку або подарувати іграшку тощо. Багато іграшок для дітей, які евакуюються, збирають наші співробітники”, — ділиться жінка.
Анна Гуменюк зазначає, всі люди різні, тому і під час евакуації не кожен може приймати допомогу:
Анна говорить, точну кількість людей, яким допомогли психологи ДСНС Донеччини, назвати складно, адже ця цифра постійно збільшується, бо команда фахівців постійно працюють над цим.
“На початку повномасштабної війни переважна більшість людей, з якими ми працювали, знаходилася у дуже важкому стані, та й сама евакуація проходила більш масово, у важких і екстремальних умовах. Зараз же люди евакуюються більш-менш усвідомлено, для деяких з них це не перша евакуація, бо вони вже поверталися додому і зараз евакуюються вдруге.
У будь-якому разі покидати рідний дім і не бути впевненим у можливості туди повернутися, це боляче… Під час однієї з нещодавніх евакуацій у мене була жінка-підприємниця, власниця салону краси, яка усвідомлено залишила все своє майно й обрала евакуацію задля порятунку власного життя”, — розповідає психологиня.
Пані Анна зазначає, що у своїй роботі часто спирається на вікову психологію.
“Вікова психологія дійсно працює, і на кожен вік є свої особливості. Наприклад, дворічна дитина не розуміє що відбувається і сприймає евакуацію більше, як родинну подорож, мандрівку. Коли ж дитині 10 років, вона вже розуміє, що виїжджає надовго, а, можливо, й назавжди, покидає свої іграшки, друзів, залишає свою кімнату і має спати десь у іншому місці… Або, якщо говорити про літніх людей, є такі, хто намагається тягнути на своїх плечах всі свої скарби, набуті за життя, наприклад, електроінструменти, дбайливо складені у коробки… А є маломобільні, лежачі, які не можуть збагнути навіщо їх тягнуть зі звичних умов, кладуть у спеціальні вагони й кудись везуть. Це дуже важко… Нещодавно я поглянула в очі такому чоловікові — він не розумів чому так відбувається. Цей чоловік через свій стан здоров’я не може себе обслуговувати, йому важко розмовляти, він хотів би, аби його залишили, проте у нього є донька, яка хоче, аби тато жив, був поруч з нею, у безпечному місці”, — згадує психологиня.
Найголовніше у житті — коли твої рідні живі та здорові
Щодня Анна бачить незліченну кількість людей, чиє життя зруйнувала російська агресія… Така робота впливає і на її особистий емоційний стан. Жінка розповіла, як вона підтримує своє психічне здоров’я:
“У мене гарна сім'я, у мене гарні друзі, і завдяки цим людям я можу з легкістю перемикатись від роботи й абстрагуватись від поганих думок. Звісно, іноді задумуюсь про те, що не вистачає власної домівки, хочеться будувати плани на майбутнє, як це було до повномасштабної війни… Проте зараз я розумію, що насправді найголовніше у житті — це коли твої рідні живі та здорові”, — впевнена Анна Гуменюк.
Свої в Telegram 
