Стела Донецької області — жива історія війни. Антон Лягуша про форми пам’яті і меморіальну політику
Українці проживають нині реальність, якої точно не бажали — третій рік повномасштабної війни, до цього вісім років війни росії проти України з окупацією частини територій Луганщини і Донеччини. Запеклі бої за кожен метр української землі, людські смерті — цивільних, військових, дітей. Україна має досвід пам'яті, впорядкований радянською дійсністю. А як створити власну форму пам'яті, зберігши ідентичність українського народу, і передати її наступним поколінням? Журналістка-медіаторка Свої поспілкувалась з кандидатом історичних наук, дослідником публічної історії Антоном Лягушею про меморіальну політику. А також про складну пам'ять Донеччини у російсько-українській війні.
Маємо створювати власну культуру пам'яті, аби зберегти свою ідентичність
Культура пам'яті — це не лише про монументи та пам'ятні дати. Це тривалий процес, який включає інструменти, способи, об'єкти, ритуали, поведінку, традиції та культуру в цілому. Це про те, як ми зберігаємо наші спогади та передаємо їх наступним поколінням.
На жаль, в Україні ми тільки зараз починаємо формувати свою культуру пам'яті. Держава недостатньо активна в цьому питанні, за винятком Інституту Національної пам'яті. Люди звикли очікувати, що держава зробить якісь кроки, або, принаймні, вкаже їм шлях.
Існують різні організації, люди, спільноти, громади, які пережили окупацію, проживають горе внаслідок окупації або живуть у ньому. Деякі з них вже не чекають закінчення війни, вказівок про те, як треба оформлювати пам’ять. Вони вже роблять щось для вшанування пам'яті своїх загиблих героїв: створюють власні монументи та пам'ятні місця. У них вже є свої ритуали. І все, щоб зберегти спогади про своїх близьких.
Це важливо не лише для них, а й для всієї країни. Ми повинні зберігати наші спогади, щоб пам'ятати про те, що ми пережили, і щоб ніколи більше не допустити подібного. Ми повинні створювати власну культуру пам'яті, щоб зберегти нашу ідентичність та передати її наступним поколінням.
І в цьому питанні ми стикаємося з великим розривом — між офіційною пам'яттю, яка очікується від влади і, можливо, її прекрасною реалізацією та між спонтанною, хаотичною, народною, іноді дуже красивою пам'яттю, яка може набувати різних форм і практик.
Цей розрив між людьми, громадами та державою є очевидним і, на мій погляд, є найпроблемнішою точкою нашої меморіальної політики. Існує також великий ризик, що кумулятивна пам'ять може стати елементом пропаганди. Для нас ця війна є першою, і це означає, що наш досвід формується вперше. Ми дуже обмежені в комунікативних практиках, але в нас є знання, як це робив Радянський Союз, і є великий ризик скористатися цим знанням і продовжувати робити так і у нас.
Експресивний порядок пам'яті, який я бачив, показує, що люди хочуть пам'ятати тут і зараз. Але коли вони не бачать жодних варіантів пам'яті, вони починають ходити навколо того, що їм відомо.
Існує також великий ризик, що комутативна пам'ять може стати елементом пропаганди. Для нас ця війна є першою, і це означає, що наш досвід формується вперше. Ми дуже обмежені в комунікативних практиках, але у нас є знання, як це робив Радянський Союз, і є великий ризик скористатися цим знанням і продовжувати робити так і у нас.
Коли ми говоримо про культуру пам'яті, ми говоримо про те, як вона буде сприйматися та інтерпретуватися людьми в майбутньому. Ми хочемо, щоб вона говорила про наші цінності, про те, що ми пережили та чому ми пам'ятаємо. Експресивний порядок пам'яті, який я спостерігав під час моїх візитів на місця, показує, що люди хочуть пам'ятати тут і зараз. Але коли вони не бачать жодних варіантів пам'яті, вони починають ходити навколо того, що їм відомо.
Тому ми маємо знайти спосіб подолати цей розрив між людьми, громадами та державою. Ми маємо створити культуру пам'яті, яка буде включати в себе різні перспективи й практики, щоб уникнути ризику пропаганди та зберегти нашу ідентичність для майбутніх поколінь.
Ми всі хочемо пам'ятати, але як ми можемо зробити це в значимий спосіб? Ми повинні давати людям приклади та варіанти пам'яті, щоб вони могли вибрати те, що для них найважливіше. Однією з моїх улюблених ідей є висадка рослин, як форми пам'яті. Рослини мають коріння, можуть виростати та пересаджуватися. Це символізує життя, зростання та перевтілення.
Але ми також маємо переосмислити наявну пам'ять. На щастя, ми відходимо від 9 Травня та великих монументів, які для багатьох людей є місцями жаху, а не гордості. Багато культурних діячів працюють над тим, щоб створити нові форми вшанування пам'яті, наприклад, стела в Ірпені, де зібрали всі гільзи та залишки металів, склеїли, зробили підпис і написали "Цих патронів замало, щоб вбити нашу волю".
Але ми маємо працювати над тим, щоб створити культуру пам'яті, яка буде світлою та хорошою, і яка буде вшановувати всіх, хто загинув або постраждав від війни. В цілому, культура пам'яті має бути такою, щоб люди могли сприймати її як місце для пам'яті, скорботи, мовчання та відновлення, а не як державну практику величності.
Можливо, меморіальний об'єкт може перетворитися на таке ж знакове місце, як Майдан колись був. Це може бути місце, де люди протестують або мітингують, або де сьогодні прощаються з військовими. Також це може стати постійною експозицією. Можливо, це стане місцем збору громади, де вона буде вирішувати свою політику, протестувати або, навпаки, радіти.
Алея Героїв Небесної сотні у Києві
Однак, важливо розуміти, як пам'ять, яка живе сьогодні та буде існувати в майбутньому, зможе функціонувати в умовах розриву між державою і суспільством. Чи вона стане місцем ритуалів, скорботи та плачу, або ж буде використовуватися для політичних цілей? Це питання вимагає ретельного розгляду та обговорення.
Ця стела — жива історія війни
Стела на в'їзді в Донецьку область з боку Дніпропетровщини з 2014 року є символічним маркером того, що люди заїжджають в нестабільну ситуацію, в війну. Вона стала не просто стелою, а народним, демократичним пам'ятником, де волонтери, військові почали залишати свої знаки, свої написи. Для мене це дуже важлива частина історії, бо всі вони точно фіксували пам'ять про себе, розповідали цими написами, що теж їдуть туди, де війна і знають, що там відбувається.
Стела на в'їзді в Донецьку область
Стела — це історичне джерело, в якому ми можемо побачити, хто там був, хто є зараз, хто залишав свої написи, при цьому багато людей взагалі не підписувались. Вона нагадує будинок, який ми будуємо всі разом. Я думав, що після війни цю стелу зріжуть і відправлять в музей під відкритим небом.
І з обговорень, які почались після фарбування стели, потрібно було починати. І під тиском громадської думки знов ті, хто хоче, почали на стелі залишати свої розписи та наклеювати знаки своїх бригад. Це дуже жива історія війни, яка тут і зараз комеморується в конкретному матеріальному об'єкті, при чому не та, що створена державою, яка б сказала: давайте зробимо великий пам’ятник або музей. Це природна комеморація. Експресивний порядок пам'ятування. Це про те, коли ми хочемо тут і зараз зафіксувати пам’ять.
Журналістка-медіаторка Наталія Бірюкова
Люди мають потребу щось зробити, щось написати, щось побудувати, створити народний музей, як зараз часто роблять. Люди мають потребу зафіксувати якийсь шматок пам’яті. І ось стела — таке підтвердження експресивного порядку пам’яті, яка врешті перетворилась на дуже сильний, дуже потужний, дуже комунікативний меморіальний об'єкт.
З 2022 року, можливо, трішки раніше, але не з 2014, Донеччина нарешті почала розглядатися, як «моя земля, за яку я воюю». І львів’яни, і люди з центру України, з півдня, з півночі, приїжджають сюди і вони показують: тут я маю право розписуватися, бо це також моя земля. За великим рахунком у нас відбулось перевідкриття Донеччини після того як з одного боку приїхала купа переселенців з 2014, з іншого — коли країна почала бачити не маргінеси, а інтелектуальність нашого краю. Донеччина була — "біла дошка". Тепер же відбувається нове знайомство з Донеччиною.
Захисники та волонтери залишають пам'ятні написи
Одне, коли ти використовуєш наявну географію, думаєш про місто, в якому ти не був і уявляєш його конкретно з наборами стереотипів, які можуть взагалі не відповідати дійсності. І ця стела з одного боку, на жаль, річка Харона (Харон — у давньогрецькій міфології син Ереба й Ночі, перевізник померлих у царство Аїда, — Свої), яка переводить тебе з одної території в іншу — територію смерті. За великим рахунком, звісно, вся Україна така, але окуповані території, особливо з 2014 року, я для себе називаю «лабораторією горя». З 2014 року ми були самі. А з 2022 року стало зрозуміло, що це не історія про сепаратизм. Це для кожного воїна, що там воює, це історія про територію, де ти борешся за всю країну. Донецька область нічим не відрізняється від інших областей з точки зору, що ми є єдина держава.
Функціональна пам’ять — це про ритуали. Які ритуали нам потрібні?
Як ми можемо створити ритуали пам'яті, які будуть зрозумілими та комфортними для всіх, особливо для дітей у молодших класах? Ставити свічки та дотримуватися хвилини мовчання — традиційні способи вшанування пам'яті, але чи є вони найкращим вибором для наших дітей?
Ми всі знаємо, що таке війна. Але навряд у школі треба, щоб діти просто мовчки стояли. Цю хвилину мовчання можна наповнювати чимось іншим. Я не кажу про танці, але ми можемо запропонувати дітям запалити свічку, висловити свої думки та побажання, або навіть намалювати картину, щоб передати свої емоції.
Зрозуміле наповнення цих ритуалів пам'яті стане для кожного українця, починаючи з дітей, рідним і комфортним в сенсі того, що це частина твоєї ідентичності. Коли людина дорослішає, вона розуміє, що мовчання означає згадування.
Дітям не потрібно пояснювати, чому потрібно стояти і мовчати. Вони можуть просто почуватися комфортно та наповнювати ритуали пам'яті власними думками й емоціями. Це допоможе їм зрозуміти, що пам'ять — це не просто про стояння та мовчання, а про те, щоб пам'ятати та шанувати тих, хто загинув або постраждав від війни.
У меморіальній культурі важливою є наша законодавча база. На жаль, вона спрямована назад, в минуле, і пов'язана з усім: нормотворчою базою, роботою з матеріальними об'єктами та дозволами. Законодавство, яке дозволяє або обмежує нас у способах пам'яті, або дозволяє нам маневрувати, або ж дозволяє нам робити те, що ми хочемо, спираючись на закон. Законодавча база є дуже важливою. Сьогодні можна казати, що наше законодавство направлено назад, в минуле, на превеликий жаль.
Окрім того, ми маємо використовувати можливості сучасних технологій. Цифрові меморіали та об'єкти можуть бути дуже корисними. Коли ми створюємо матеріальну пам'ять, я би рекомендував використовувати QR-коди та таблички з написами й описами. Занадто часто ми підходимо до об'єкта, дивимося на пам'ятник і не розуміємо, хто це. Це означає, що пам'ятник не виконує своїх функцій.
Ми повинні також враховувати, що певні об'єкти культури, включаючи об'єкти пам'яті, можуть стати привабливими для людей. Це можуть бути місця, де молоді люди призначають зустрічі. Це місце має бути привабливим. Щоб пам'ять комунікувала, я би додав цифровий екран, де щось писалося би або розповідалося. Це мало б носити навчальний характер, але не такий радянський, пафосний. Натомість, це мало б бути схоже на те, як ми з друзями за кавою про це говоримо.
Історична пам’ять працює так — є той, хто її комунікує, є той, хто її сприймає і є третій — свідок. І ми дуже часто в нашій меморіальній політиці не думаємо про свідків, тобто про сусіда або про нас самих, що ми бачили. А це дуже важливо. Коли у нас немає свідків, немає підтверджень чогось, будь-яку пам’ять можна поставити під сумнів, навіть якщо вона абсолютна правдива.
Пам’ять Донеччини
Починати треба з закону про колабораціонізм. Я вважаю, що він давно має бути ухваленим. І це прям дуже необхідно. Цей закон встановить чіткі рамки та визначить, кого ми не повинні вшановувати чи пам'ятати. Адже питання не лише в тому, що ми пам'ятаємо, а й кого, яким чином та з якою метою. Крім того, я б вжив максимально рішучих заходів щодо витіснення російського впливу. Якби я мав таку можливість, я би насильно вихолощував російське у візуальному та матеріальному плані, але не забороняв би використовувати російську мову для спілкування.
Тут треба думати, як зберегти пам'ять Донеччини. Я не буду казати, що цей регіон страждає більше за інші, бо є Херсон, Харків, була Буча. Але Донеччина у війні вже 10 років. Одним з варіантів меморативної пам'яті Донецької області може стати одне село або селище після перемоги невідбудованим, подібно до історії з Орадур-сюр-Глан (одне із зруйнованих нацистами міст Франції, що перетворене на величезний меморіал, — Свої), куди 10 червня 1944 року вдерся німецький загін і розстріляв усіх місцевих жителів та зруйнував місто. Тут більше ніколи і ніхто не жив, це привид війни, який нагадує про її нещадність та непотрібність. Вже існує багато проєктів, пов'язаних з Маріуполем, і цей крок міг би стати символічним та важливим для нашого суспільства.
Питання щодо Донецька є одним з найскладніших для мене. Перейменування центральної площі та знесення пам'ятника Леніну є очевидними кроками. Проте питання щодо встановлення нового пам'ятника є більш складним. Якщо ми говоримо про радикальну пам'ять, то український воїн-визволитель може бути хорошим варіантом, але це не є нейтральним рішенням.
Площа Леніна у Донецьку
Якби я був у комісії, я б проводив громадські обговорення та слухання, але тільки з проукраїнським активним елементом, який був і залишається на Донеччині. "Сірій масі", якій все одно, яка влада прийде, та тим, хто свідомо обрав сторону ворога, я б не давав голосу.
Закон про колабораціонізм, який мав би бути ухвалений ще з 2014 року, є дуже важливим. Він би встановлював відповідальність для тих, хто взяв російський паспорт та пішов у російські війська. Це складний закон, але це історія про те, як держава встановлює правила гри та забезпечує відповідальність за дії. Люди ухвалюють рішення для себе відповідно до знайомства з цією інструкцією поведінки.
Нейтральність нам би допомогла пережити частину болю
І в мене тут полетять каміння, але я б точно з перейменуванням вулиць відходив би від імен. Я би робив їх більш нейтральними. А ось площі робив би більш радикальними. У нас може не вистачити вулиць. Їх у місті може бути менше, ніж загиблих воїнів. І тут знов питання соціальної справедливості. Вулиці називаємо на честь когось, а потім не називаємо. Тоді це дивна історія. Мені здається, ось ця нейтральність нам би допомогла пережити частину болю.
А потім я впевнений, що в Донецьк поїде вся Україна, як в підняту цілину. І Донецьк буде дуже сильно українізований. І там будуть дуже сильні суперечки, щодо комеморативної культури.
І це буде дуже складно. Я чесно скажу, я би взяв на себе відповідальність, я би хотів бути в такій комісії, розуміючи весь рівень ризику і відповідальності. Чому? Тому що вдома має бути хтось дорослий. Мені не подобається, коли нас інфантилізують, коли нас інфантилізує держава. Або коли ми вимагаємо, або очікуємо щось від держави. Ми маємо брати на себе цю відповідальність. Ми маємо за це відповідати. Ми маємо за це страждати. Або робити, або не робити називається. Якщо ти не робиш, ну, тоді, будь ласка, стули пельку. Якщо ти робиш, ти відповідаєш за те, що робиш, бо держава — це я, це ти.
Свої в Telegram 
