Як уявляти майбутнє без почуття провини? Олена Стяжкіна про минуле й прийдешнє Донеччини
Чому українська сторінка історії Донеччини є незаслужено забутою?
Після 2014 року багато українців «відкрили» для себе існування українського Сходу, представники якого виїхали з окупованих територій і стали більш видимими в загальноукраїнському контексті. Але справа в тому, що українські кола на Донеччини існували протягом майже усього ХХ століття, але були незнаними широкому загалу.
Наприклад, Василь Стус — це символ опору колоніалізму, що виріс у Донецьку, був далеко не єдиним представником української інтелігенції в місті. У нього було чудове оточення, яке так чи інакше посприяло тому, що він став тим, ким він став.
На чолі того оточення був прекрасний викладач і ветеран Другої світової війни Тимофій Духовний. За національністю він був євреєм, а за покликанням душі — українцем. Різні джерела свідчать, що саме він був тим, хто відкрив для Василя Стуса бібліотеку Розстріляного Відродження.
«В цьому колі люди також писали вірші й дискутували про те, як неправильно живе Україна за русифікації. І коли ми говоримо про цю абсолютну невидимість інтелектуалів на Донеччині, то ніби заперечуємо існування цього кола. Яке, зрештою, залишалось в Донецьку: це були поети, письменники й журналісти, які ніколи не відвертались від Стуса і ніколи не зраджували його», — нагадує історикиня.
Можливо, найбільш трагічна історія з того невидимого Донецька — це історія його друга Івана Принцевського. Вони навчалися разом в університеті, а потім Іван став директором україномовної школи в місті Красногорівка, де його дуже любили учні.
А тоді його запросили до педагогічного університету вчити студентів, де КДБ його знищило за те, що він був українським націоналістом. Вони стежили за ним і переслідували його, аж поки в 1972-му році він наклав на себе руки, зазначивши у передсмертній записці, що його довели до цього «злі люди» (про це розповідає Анатолій Лазоренко у «Штрихи до портрета Василя Стуса» // Василь Стус — поет і людина. Київ, Український письменник, 1993).
Якось так вийшло, що ці «злі люди» змогли вбити пам'ять про український Донецьк 1960-х років для всієї України.
Як Олена Стяжкіна змогла подолати колоніалізм?
Стяжкіна називає свою історію «українізації» типовою для людей з Донеччини та Луганщини. Мама Олени двічі виходила заміж, як родина історикиня прожила зі своїм татом до 5 років.
У родині лікарів, де народилась, було прийнято бути лікарями й не давати дитині ставати поганою людиною. А краще зробити з неї ідеальний взірець радянської піонерки.
Коли ж батьки Олени розлучилися, за декотрий час її мама вийшла заміж вдруге, і новим батьком Стяжкіної став чоловік, що походив з греко-єврейської родини. І на відміну від тої сім'ї, де вона народилась, в цій сім'ї дітям можна було все. Зокрема, й читати книжки.
«Ця греко-єврейська родина постійно читала. І зрештою, я так хотіла бути частиною цієї веселої родини, де дітям можна все, що я почала читати. Я читала якусь радянську дурню разом з дуже пристойними класиками, на зразок "Будденброків" Томаса Манна.
А коли мені не вистачало книжок, то я ходила в бібліотеку. А в бібліотеці завжди була страшенна черга на хороші книжки російською, тож я часто брала книжки українською. Тому мої щасливі спогади того часу були пов'язані з книжками українською, наприклад, "Ніч лагідна" Френсіса Скотта Фіцджеральда або "Пані Боварі" Гюстава Флобера.
Ця родина, де греки та євреї водночас святкували і Песах, і Великдень, була для мене прикладом того, що "бути українцем" є не питанням крові, а питанням любові. Я дуже вдячна їм, що вони навчили мене саме цьому», — ділиться особистим Олена.
А в університеті на другому курсі історію Середніх віків Стяжкіній читала дружина Тимофія Духовного. Вона давала своїм студентам величезний список літератури — від давньоіндійських епосів до «Пісні про Нібелунгів». Саме заради цього курсу Олена знову пішла до бібліотеки, де взяла «Іліаду» в українському перекладі Бориса Тена. З того читання вона назавжди запам'ятала, що вся європейська література починається зі слова «гнів».
Проблема сприйняття окупації й колаборації
Українці часто дивуються, коли бачать пропагандистські чи інформаційні матеріали з окупованих територій. Але якби ми прочитали радянські газети 1970-х років, то також дуже здивувалися б тому, як прекрасно все було в радянському союзі і якими ідеальними були його громадяни.
Будь-яка окупація, будь-яка колонізація виробляє свій власний спосіб говоріння засобами масової інформації, і було б нерозумно, якби імперія чи тоталітарна держава цього не робила. Бо інформація — це те, чим вона володіє і на чому ґрунтується її власна міць.
Наприклад, якось оглядаючи «інформаційні смітники» з окупованих територій, у так званому "донецькому університеті" Олена натрапила на новину про створення "лабораторії з етнопсихологічної реабілітації". Якщо сприймати це всерйоз, то ідею про те, щоб примусово викинути із когось часточки української ідентичності, безумовно варто було б назвати нацистською. Але навряд чи навіть найзапекліші колаборанти готові, наприклад, назавжди відмовитись від української кухні на користь російської.
Водночас перед повномасштабним вторгненням найбільш високооплачуваними репетиторами на окупованих територіях були саме репетитори з української мови (і це при тому, що вони навіть не були офіційно працевлаштовані). На тоді українську вже не вивчали в школах, але і батьки, і діти дуже добре розуміли, де їхнє майбутнє.
Повертаючись до подій 10-річної давнини, Стяжкіна називає те, через що пройшли мешканці Сходу у 2014-2015 роках, нестерпно болісним для них особисто і дуже корисним для країни вцілому.
«Цей етап інформаційної війни Кремля проти України ми майже повністю програли, оскільки Україна зголосилась говорити про мешканців Донеччини та Луганщини як про сепаратистів. Але це було не так — це була типова історія про окупацію і колаборантів, які існують в кожній війні», — переконана Олена.
Втім, із початком повномасштабної війни нікому більше не спадає на думку називати людей з окупованого Бердянська чи Скадовська сепаратистами. Отже, 10 років тому Україна кров'ю Донеччини та Луганщини отримала щеплення від суспільної роз'єднаності.
«Була така історія: одна людина жила в 2014-2015 роках в Донецьку, тому що її дитина була хворою, не могла виїхати. Водночас ця людина показувала фотографії Донецька, яким він став. Вона не працювала на окупантів, але тоді звідусіль неслось, що всі, хто залишились, є сепаратистами. А потім цю людину взяли до полону й катували майже два роки. Звати цю людину Ігор Козловський... Тож скільки зараз людей з такою ж біографією, скажімо, в Генічеську чи в тому ж таки Донецьку? Скільки їх ми собі дозволили на якусь мить засудити, як проклятих сєпарів і колаборантів?», — запитує Олена.
Чи існує розрив між Україною і окупованою Донеччиною та Луганщиною?
Один із поширених страхів про майбутнє України часто пов'язують із гіпотетичною неможливістю реінтегрувати території, що були окуповані Росією 10 років тому. Однак Стяжкіна у цьому питанні зберігає оптимізм, наводячи цікаву історичну аналогію.
«Уявіть, що ми запитаємо у Мирослава Мариновича, в 1987 році, коли той вийшов із в'язниці, як він дивився на ту дуже радянську Україну, за яку він поїхав в табори? Як він вважає, чи існує розрив між його вірою в те, що тризуб — це є наш герб, а українська мова — це наша мова, і всіма людьми, які просто живуть і роблять кар'єру. Мені здається, що він би сказав нам, що це дуже дивне питання. Він би просто відповів, що це, зрештою, моя країна, і у неї треба вірити», — переконана історикиня.
Значно серйознішою проблемою в поверненні окупованих територій Стяжкіна називає проблему покарання колаборантів. Адже у кожної людини, що виїхала з окупації, є свій список людей, щодо яких вона хотіла поставити певні питання, коли Україна деокупує ці території.
«10 років — це не термін, щоб забути. Всі, хто поїхав з Луганська і Донецька, часом через полон і катування, (вимагатимуть справедливості). Справа може дійти до самосудів. Тому ця величезна проблема має бути вирішена тільки на державному рівні, на рівні законодавства про колаборацію і його виконанням. Інакше на нас чекають самосуди», — застерігає Стяжкіна.
Також історикиня говорить про ще один поширений страх і пригнічення, яке відчувають чимало тих, хто за ці 10 років виїхав з окупованих територій або й взагалі з України. Чимало людей дуже чітко розуміють, що вони не повернуться після закінчення війни, і живуть із важким відчуттям провини за це.
Але якщо говорити про майбутнє без провини, то його можна побачити — кожен із тих, хто поїхав, може побачити його через культуру. Наприклад, пропонує Стяжкіна, можна не повертатися додому, але регулярно вкладати гроші в якісну освіту, громадські ініціативи або мілітарні підприємства.
Так кожен, хто відчуває цей біль, зможе безпосередньо вплинути на те, щоб його внесок перетворив землю, на яку він ніколи не зможе повернутися, на її найкращу можливу версію, до якої людина, що поїхала, прагне. Це зможе перетворити очікування майбутнього з болісного на радше щасливе.
Свої в Telegram 
