Ми перемогли в “російській рулетці”. Анастасія Півень про пережите в Маріуполі і свій щоденник війни
Маріуполь — рідне місто Анастасії Півень. Тут вона народилася, навчалася, працювала і раділа життю, допоки російські окупанти не змусили її з сім'єю поїхати ні з чим. Після повномасштабного вторгнення Анастасія вела щоденник: в блокнот дівчина записувала все, що відбувалося з нею і з людьми поруч, нотувала свої переживання та емоції. Анастасії зараз 23 роки, вона мешкає в Києві.
Журналістка Свої Ганна Курцановська познайомилася з нею під час однієї з акцій “Не мовчи! Полон вбиває!”, яка щонеділі проходить у столиці. Дівчина поділилася спогадами, які їй довелося пережити в пекельному Маріуполі в лютому та березні 2022 року. Публікуємо розповідь Анастасії в форматі монологу.
Анастасія на акції в підтримку полонених
Хлопець з ріднею поїхав, а моя сім’я вирішила залишитися
24 лютого мене розбудила мама і сказала, що почалась війна. Я подумала, що це маячня, що знову це буде десь далеко, що постріляють за містом і підуть, як було у 2014 році. Я взяла телефон і побачила повідомлення від хлопця. Тоді зрозуміла, що це все просто так не закінчиться. З вікна нашого балкона виднівся дим за містом. Ми зібрали речі, взяли собаку і пішли до бабусі. Вона жила в будинку навпроти. Також приїхала моя старша сестра з сином, якому на той момент було 11 років, і котом. Чоловік її був у рейсі в цей час, він моряк. Ми вирішили триматися всі разом.
Перші дні були не такі страшні. Вибухів ми не чули, під час тривоги йшли в коридор.
В коридорі під час вибухів
Почали ширитися новини про те, що росіяни хочуть взяти місто в кільце, залишити людей без води, світла, зв'язку. Я думала: ну хто буде у 21 столітті кидати людей, як собак? Мій хлопець виїхав зі своєю родиною на другий день великої війни. Я пропонувала своїй родині зробити те ж саме, але вони вирішили залишитися.
На третій день мені стало страшно, бо вибухи було чути все ближче. Тому ми прийняли рішення поїхати у сховище і перебувати там.
Сховище в спорткомплексі
Укриттям виявився спортзал. Там вже перебувало багато людей, було дуже дискомфортно, і на наступний день ми повернулися назад.
Ми згуртувалися, чого раніше не було
Згодом став пропадати звʼязок. Спочатку періодично, а потім нас повністю відключили від зовнішнього світу. Я почала записувати все, що з нами було, в нотатки на телефоні.
3 березня прилетіло в сусідній будинок, і там зайнялася пожежа. Піднявся такий дим, що я думала, що потрапили в наш. Добре, що в мами й бабусі були великі запаси води та консервації. Ми дуже згуртувалися. Багато спілкувалися про те, чого раніше не питали один в одного. На наступний день через знайомих ми змогли передати моєму хлопцю і чоловіку сестри, що з нами все добре.
5 березня вночі стався авіаудар біля моєї школи, яка була неподалік від бабусиного дому. Зранку до нас заїхав знайомий, який працював у держоргані. Він повідомив, що поруч із нами проходить лінія оборони, залишатися тут небезпечно, тож нам краще поїхати. Ми прийняли рішення їхати до сестри, яка жила на 23-му мікрорайоні. На автівці — це за п'ятнадцять хвилин від наших будинків. Ми їхали повз розбиті будинки й з жахом дивились на це все. Спочатку думали виїхати з міста: порвали білу футболку і повʼязали її на машину, приклеїли напис “діти”. Але нам сказали, що росіяни розстрілюють колони машин, тож ризикувати не стали. Я попросила сестру поставити машину біля будинку, а не на стоянці, ніби відчувала, що так буде краще. Вся родина приїхала до сестри, і там дійсно було не так гучно. Але ми розуміли, що росіяни будуть йти далі.
“Нас навчили боятися тиші”
Потім у мене розрядився телефон, і я вирішила продовжити робити запис у блокнот. “Нас навчили боятися тиші”. Це перша фраза в цьому щоденнику. І це дійсно так. 7 березня була повна тиша, ніхто не стріляв, і ми вже мали надію, що все закінчиться. Ходили плітки, що скоро прийде підмога нашій армії, і ми виженемо росіян з нашого міста і забудемо це все як страшний сон.
В цьому блокноті Анастасія вела щоденник війни
8 березня все почалося знову. Мама пішла на багатті варити макарони. Сусіди допомагали один одному. Кожен день ми намагалися зловити зв'язок. І цього хотілося настільки, що це почало нам снитися. Кожен день ми прокидалися о 5 ранку від звуку літака і бігли в тамбур. Кожен день стало “прилітати” все ближче і ближче.
9 березня ми поїхали ловити зв'язок біля магазину “Тисяча дрібниць”, там поруч вежа Київстару. Було дуже страшно, але в нас вийшло. Я зателефонувала хлопцю, дала йому номер чоловіка сестри, щоб вони підтримували зв'язок між собою. Єдине, що говорили тоді: “Ми живі, цілі, з нами все добре”. Запам'ятала фразу, яку тоді мені сказав хлопець: “Якщо буде варіант поїхати, то виїжджайте”. Я спитала, чи є той варіант зараз, а він відповів мені: “Ні, будьте готові…”. Ми приїхали додому, обстріли не припинялися, були все ближче і ближче. Ми бачили багато диму, горіли всі будинки навколо.
Якась тітка сказала, що 12 березня все закінчиться, ми і чекали
Мама намагалася приготувати їжу на свічці, вийшло не смачно, але ніхто не хотів її ображати, і кожен з'їв трошки. Їсти, до речі, майже не хотілося. По радіо почали крутити одну і ту саму фразу від росіян: “Мариуполь, мы ВС ДНР. Вы окружены. Мы не хотим жертв, вы можете сдаться”. Сусіди бігали наближеними вулицями.
Вдень ми побачили, що в сусідній будинок привезли воду. Побігли набрати декілька баклажок, бо у нас вода закінчувалася. Нам дозволили наповнити лише одну, щоб всім вистачило. Ввечері я почала читати книгу “Секрет”. Там розповідається про те, що треба чітко будувати в голові свої бажання, тоді все реалізується. Сестра згадала, що в соцмережі дивилася відео, і там якась тітка сказала, що 12 березня все закінчиться. Як же ми чекали на той день…
Але 12 березня почало прилітати всюди навколо. В наш будинок потрапив уламок, який зніс стіну на восьмому поверсі (квартира сестри була на 7). Ми почули, як всі спускаються вниз, ми також побігли. І тут почалося реальне пекло. Всі мешканці будинку сіли всі гуртом. Я засунула свого собаку Оскара собі в куртку і молилася, щоб хоча б він вижив. Чоловіки нас накрили руками. Почало дуже сильно трусити будинок. Діти голосно кричали, дорослих трусило від страху. Ми всі прощалися з життям.
Пам'ятаєте, я попросила сестру поставити машину під будинком? Так от, всі автівки, які стояли на стоянці, згоріли або їх сильно посікло уламками. Потім в один момент стало тихіше, ми посиділи ще в під'їзді й на вечір пішли назад додому. Побачили, що в нас вибило вікна всюди, але зробити з цим ми нічого не могли. Спали всі разом на двоспальному ліжку в куртках і взутті, щоб у разі чого не витрачати час й одразу бігти.
Наступного дня знову було гучно, всіх дітей завели на перший поверх в тамбур, бо вирішили, що там буде безпечніше. Там я подружилася з деякими дівчатами та хлопцями.
Цигарка в обмін на можливість зарядити телефон
Чоловік, який жив на другому поверсі, запропонував нам побути в нього, щоб бабуся не бігала нагору. Ми вирішили спати вдома, але залишилися у квартирі ненадовго. Вночі почали знову бомбити, ми спустилися вниз. У того чоловіка було закрито, і ми пішли на перший поверх спати в тамбурі. Вдень знову прийшли мої нові друзі, і один хлопчик запропонував мені зарядити телефон за цигарку. Я розуміла, що мені дуже треба знайти цю цигарку. Я знала, де її шукати. Чоловік, який пустив нас до себе, сильно випивав. Вночі ходив і забирав все з розбомблених магазинів. То в нього були блоки цих цигарок. Я підійшла до мами, щоб порадитися, як краще зробити. І вона сказала, що нічого страшного, якщо я візьму одну цигарку в нього. І я взяла. Обміняла на те, щоб мені зарядили телефон. Потім ми пішли на восьмий поверх ловити зв'язок, надіслали повідомлення хлопцю, що ми живі. Спати ми пішли знову додому.
Нічого не пам’ятаю, лише церкву біля драмтеатру
І от 15 березня. Знову зранку ми прокидаємося від вибухів, спускаємося вниз. І тут я бачу, що моя нова подруга з братом і своєю родиною збирає речі. Сказала, що вони будуть виїжджати. Родиною ми вирішили, що їхатимемо також. Ми хотіли вислухати, як же треба їхати, на який саме виїзд, але чоловіки просто уходили й не казали нам нічого. Мовчки сіли в машину й рушили. Ми забираємо бабусю, кота, собаку, пляшку води (баклажку вирішуємо залишити людям, бо їдемо в один кінець) і сідаємо в машину.
Ми вирішуємо спробувати їх знайти, але безрезультатно. І тут я бачу машину, яка виїжджає з-за будинків, де вже навіть немає дороги. Кажу сестрі, що відчуваю, що треба їхати за цією автівкою. Ми вирішили ризикнути. Машина їхала впевнено, об'їжджала порвані дроти. Так ми приїхали у сусідній двір. Виявилося, що людина просто їхала додому. Сестра підійшла до людей, які стояли там, і спитала, чи знають вони, як же можна виїхати. Чоловік нам сказав, що якраз направлятиметься в ту сторону, і щоб ми рушили за ним. Їхали через усе місто.
В автівці з Маріуполя
Я не пам'ятаю нічого з того моменту. Лише церкву біля драмтеатру, яку було видно майже з усіх куточків Маріуполя. Я постійно дивилася на неї. І от ми доїхали до колони. Я навіть не намагалася зловити звʼязок, бо боялася, що в нас не вийде виїхати, і не хотіла, щоб хлопець і чоловік сестри хвилювалися. Над колоною літали літаки, але вибору в нас не було. Була тільки дорога вперед. І от нарешті ми виїхали. Я, мама, бабуся, сестра, її син, наш пес та їх кіт. Ми всі живі. Ми це зробили. На душі було полегшення. Мені допомогло те, що я зарядила телефон. Подзвонила хлопцю, який допомагав шукати нам житло у Бердянську — нашій першій зупинці. Там нас не пустили ночувати в церкву, бо в нас кіт і собака, сказали залишати їх в машині, тому ми знайшли нове місце ночівлі. Бо як ми можемо залишити тих, кого любимо? Нам розповіли, що наш будинок згорів. Ми втратили все, крім один одного. І це була вже велика перемога, бо ми вибралися звідти. Це пекло нарешті закінчилося.
На першому блокпості наші захисники запропонували сирники
Наступного дня ми рушили на Запоріжжя разом з друзями сестри. Блокпостів було дуже багато, росіянам не можна було казати, що ми їдемо на територію України. Ми ховали коштовні речі та телефони, щоб у нас нічого не забрали. Міст підірвали, тому нам довелося обʼїжджати через якесь село. Ми все ще чули звуки вибухів. І коли ми заїхали назад на дорогу, то потрапили під обстріл. Вся колона розтягнулася на всю дорогу. Ми знову прощалися з життям. А сестра просто їхала вперед, бо знову дороги назад не було. І тут прилетіло в автівку, яка була через кілька машин від нас. Звідти вибіг чоловік з дитиною на руках і жінка. Всі були в крові, просили допомоги. Згодом побачили швидку, яка їхала на місце обстрілу.
Коли ми заїхали на перший український блокпост, перше, що наші хлопці запитали: “Ви будете сирники?”. Як же я захотіла ті сирники, але в нас була їжа, і ми вирішили залишити їх для тих, кому вони були більш потрібні. Ми провели в Маріуполі 20 днів. І кожен з них здавався нам останнім. Два рази в нас стався новий день народження.
Анастасія з рідними
Це дуже згуртувало нашу сімʼю. Ми всі сподівалися на краще, але були готові до найгіршого. Ми ризикнули найважливішим, що в нас є — нашим життям. І нам пощастило виграти в цій “руській рулетці”.
Свої в Telegram 
