Вугледар я хочу пам'ятати таким, як на моїх світлинах. Фотоспогади Маргарити Гольцевої
До повномасштабного вторгнення російських окупантів Маргарита Гольцева працювала начальницею відділу екології та енергоменеджменту у Вугледарській міській раді та була частиною позитивних змін, які відбувалися у маленькому затишному Вугледарі. Жінка любила фотографувати своє рідне шахтарське містечко. Зараз для багатьох вугледарців її світлини є можливістю зазирнути у своє минуле життя, до окупації та “руського миру”... Яким був Вугледар до лютого 2024 пані Маргарита розповіла для Свої.
Роздивилася красу рідного Вугледару і просто її фотографувала
Маргарита каже, що дуже любить фотографувати красу навколо себе. І робить це залюбки. Тому світлин її рідного міста у неї завжди було багато.
“У своєму рідному Вугледарі я також бачила красу. Моє місто розвивалося, з кожним роком ставало кращим. І ми з родиною сприяли цим позитивним змінам. Наприклад, кожної пори року робили для дітей плоггінг. Плоггінг — це поєднання екологічного та фітнес рухів, що полягає в бігу в неквапливому темпі зі збиранням сміття вздовж свого маршруту. В нас були екологічні фестивалі, екологічні локації на фестивалях, де ми щось робили власноруч і давали нове життя старим речам. Мій брат займався з молоддю, фестивалями, конгресами, конференціями тощо. Мій батько допомагав братові з цими фестивалями, і вся моя родина. І я це все фотографувала. Завдяки цьому збереглося дуже багато фотографій”, — згадує пані Маргарита.
Проте після початку повномасштабної війни вулиці Вугледара вже не потрапили до фотооб'єктива жінки.
“Я дуже шкодую, що не фотографувала і не знімала Вугледар у перші дні повномасштабного вторгнення: закупи в АТБ (солодощі, чай і кава для наших хлопців), збори гуманітарки для біженців з Волновахи (особливо запам'яталась молода подружня пара, чоловік вискочив з охопленого вогнем будинку, босий і майже без одягу, тож просили взуття й верхній одяг), черги до бочок з водою і молоком з ферми, спорожнілі сірі лютневі вулиці, відчуття безпорадності й пригніченості.
Проте тоді було й не до фото. Я дуже добре пам'ятаю перший авіанальот, у пам’яті закарбувався звук цього літака — його ні з чим не можна переплутати… Я пам’ятаю, як нам було страшно. Ми всією родиною зійшлися в одну квартиру, щоб не розлучатися і боялися, що щось прилетить... І якщо вже прилетить, щоб всі разом були”, — розповідає мешканка Вугледара.
Не хотіли впускати у своє життя реальність
Пані Маргарита зізнається, що досі не може повірити в те, що колись квітучий Вугледар наразі перетворився у руїни. Проте напередодні повномасштабного вторгнення у неї було передчуття, що станеться щось погане, так відчували і деякі містяни.
“В голові, як чорно-білий фотокадр ранок 23 лютого, останній мирний день. Вугледар знов довгий час без водопостачання, вкотре розбита Карлівська фільтрувальна станція. Квартира схожа на магазин акваріумів — всі ємності, від каструль до найменших склянок, наповнені водою. На вулицях і в магазинах все більше людей зі стурбованими обличчями, серед покупок — продукти тривалого зберігання, засоби гігієни. В чергах, окрім іншого, розмови про ліки "про всяк випадок" і бензин. Так, в повітрі вже коливалось відчуття тривожності, але масштабів катастрофи, що рухалась в наш бік, ми не уявляли.
Взагалі, той день для мене особисто, як сон. Ми колективно зайняті привітанням шефа з днем народження, задоволені власними дотепними жартами й подарунком. В перерві п'ємо з дівчатами каву з шоколадними цукерками, обговорюємо 8 березня, ще живемо останній мирний день, вперто не бажаючи впускати нову реальність. І річ не у тім, що наївні чи не розуміли — не хотіли вірити.
Наступного ранку почалася повномасштабна війна. Пам'ятаю, як наша дружня зграйка обіймається на порозі кабінету, водночас плачучи, бо вже було страшно, і сміючись самі з себе, бо ситуація здається безглуздою.
Під під'їздом плаче від переляку сусідський хлопчик, заспокоюю його і забираю до себе чекати на маму. З вікон видно місце вибуху і дим над лікарнею. А далі додому з роботи повертається брат і починає збирати речі…
Тоді здавалося, що живемо в мороці, який кожної хвилини згущається й ось-ось поглине. І таки поглинув. Люди з міста поїхали, а морок залишився, на вулицях і в головах “ждунів”, які після окупації міста з українською гуманітаркою зустрічали російських вбивць. І все ж таки Вугледар я хочу пам'ятати таким, як на моїх світлинах”, — ділиться фотографка.
Наразі пані Маргарита проживає у Німеччині, евакуювалася туди подалі від війни наприкінці березня. У Німеччині Маргарита волонтерить і підтримує таких же біженців, як вона сама. Донатить на ЗСУ. Разом з іншими земляками об'єдналась і збирає допомогу для наших захисників. Проте кожного дня жінка мріє повернутися до рідного міста.
Свої в Telegram 
