Моїй сім’ї на “Азовсталі” допомагали військові. Ми зустрілись через 2,5 роки — вони вийшли з полону
У монолозі для Свої 22-річна Валерія Шевченко розповіла про війну, яка для неї почалася ще в 2014-му, про рідну сестру, якій довелося завчасно подорослішати, про життя у бункері, знайомство з “азовцями”, а також про зустріч з хлопцями після звільнення.
Коханий і друзі служать в “Азові”
Коли почалася війна, я була в сьомому класі. Перші обстріли якраз були у моєму мікрорайоні “Східний”. Тому я з сестрою і мамою були вимушені у вересні 2014 року переїхати до бабусі в Київ. І це був перший раз, коли мені довелося покинути дім. У столиці ми прожили пів року. Але коли трохи стало спокійніше, ми повернулися до Маріуполя.
Валерія
Друзів і знайомих серед військових у мене не було. Але я завжди цікавилася навколовійськовою темою, відвідувала в Маріуполі “азовські” заходи. Мені ще тоді імпонувала ідеологія, яку сповідують у цьому підрозділі. Після повномасштабного вторгнення мої друзі пішли служити в “Азов”. І завдяки війні я познайомилася зі своїм хлопцем — він теж воює в цій бригаді.
Моя свідома сестра, якій довелося раніше подорослішати
Моїй сестрі Орині зараз 13 років. Вона патріотка та активістка. Намагається відвідувати кожну акцію “Не мовчи! Полон вбиває!”, закликає друзів також ходити на акції в підтримку військовополонених, постійно в соцмережах розповідає про ці заходи тощо.
Згадую себе на початку 2014 року, мені також було тринадцять, як і зараз моїй сестрі. І у нас погляди однакові, дуже схожі. Я також постійно цікавилася обстановкою в країні.
Я пам’ятаю, що вже тоді всіх підначувала переходити на українську мову, щоб ідентифікувати себе українкою чи українцем. Мені дуже приємно спостерігати за сестрою, що вона свідомо сприймає цю ситуацію й так по-дорослому ставиться до всього. Орина дуже змінилася за ці два роки, їй, на жаль, довелося дуже швидко подорослішати. Насправді, я дуже пишаюся, що ця 13-річна дівчина набагато свідоміша за багатьох людей в нашій країні.
Йшли на завод на два дні, але додому вже не повернулися
У перший день повномасштабної війни наш мікрорайон “Східний” знову першим обстріляли, як було в 2014 році. І ближче до вечора вже почалися проблеми з водопостачанням і світлом. Тато ухвалив рішення, що нам потрібно поїхати в бомбосховище на “Азовсталі” в його цеху, де він був заступником керівника. Розраховували, що там будемо десь день-два, не більше. Сподівалися, що повернемося назад додому. Але, на жаль, 24 лютого ми були вдома востаннє.
На “Азовсталі” спочатку ми були в кабінетах, не спускалися до сховища, бо росіяни не так інтенсивно обстрілювали місто. На другий день до нас завітали хлопці з “Азову”, спитали дозвіл у тата, чи можуть вони розташуватися в цеху. Ось із того дня почалося наше, можна сказати, сумісне життя з ними в сховищі, яке серед військових мало назву “Бастіон”.
Один з кабінетів в цеху, де працював тато Валерії. Тут було сховище під назвою “Бастіон”
Наша родина — тато Олександр з мамою Оксаною , я з сестрою Ориною і бабусею Галиною Василівною, а також песик породи йорк Діна. Це така інтерпретація від улюбленого татового футбольного клубу “Динамо Київ”. У сховищі вона почувалася нормально. Зрозуміло, що на вибухи реагувала, намагалася сховатися у нас на руках. Стосовно їжі вона не була вибагливою — на початку у нас був корм, а коли він закінчився, то Діна їла все, що було.
Наш собака Діна у сховищі “Бастіон”, а поруч автомат когось з “азовців”
Через рік після евакуації з "Азовсталі" Діни не стало. Тут наклалися два фактори: вік, їй було 13 років, і стрес через обстріли в Маріуполі та довгу евакуацію.
З “азовцями” ми почувалися у безпеці, а ще вони пригощали нас смаколиками
Попри те, що з нами в бункері поруч були військові, тим паче “азовці”, що багатьом тоді здавалося дивним, але особисто моя родина почувалася в безпеці. Нам вдалося навіть подружитися з деякими хлопцями. Тоді вже була проблема з їжею, а хлопці постійно приносили нам з сестрою то якісь смаколики, то якусь їжу: тушонку, галетне печиво і навіть шоколадки.
Орина з Діною у бункері
А 8 березня один з військових, який досі у полоні, подарував жінкам нашої родини коробку цукерок і колу. Як же ми зраділи смаколикам!
Було дуже приємно, я завжди з вдячністю згадую ті моменти.
Пригощали всі потроху, але найбільше за всіх “Арн” зі своїм побратимом. На жаль, називати позивний я не можу, бо хлопець зараз у полоні, але Валерія “Нава” дала йому новий тимчасовий позивний “Гітарист”.
Смаколики хлопці принесли на 8 березня. Потім ці запаси нас рятували в бункері, де були суто цивільні
То він постійно, коли ми там перетиналися на сходах та поверхах, наче чарівник, діставав зі своєї кишені батончики, шоколадки та інші смаколики і давав нам з малою. Ми дуже потоваришували з ним, підтримували зв'язок, поки це була можливо, переймалися одне за одного.
Переїзд до іншого сховища на “Азовсталі” і евакуація з Маріуполя
10 березня поруч почалися масивні обстріли і падали ракети, тому ми мусили переїхати до іншого бомбосховища, воно було глибше. Тут вже були тільки цивільні. І у нас відчуття безпеки моментально зникло. Було дуже страшно, бо ніхто з нас не знав, що відбувається за межами заводу. Тоді хлопці від своїх побратимів дізнавалися новини — що коїться в місті і загалом в країні. Тому що ми вже без зв’язку були з 4 березня.
Так ми готували їжу у другому бомбосховищі, де перебували тільки цивільні
З міста ми поїхали 22 березня. За день до цього до нас завітав військовий, точно не скажу з якого підрозділу, і попередив, що цивільним тут залишатися небезпечно, тому радив якомога швидше евакуюватися. І ми склали чергу з людей, як нам наказав цей військовий. Зробили списки, розбили на дві чи три черги. Ми були в другій. І в цей момент прилетіло поруч з цехом, тому ми вимушені були знову спуститися в сховище.
Родина Шевченків в день евакуації з “Азовсталі”
Виїжджали на побитому “Богдані”, жовтому автобусі без вікон, максимально потрощеному. І довезли нас тільки до виходу з заводу, а далі ми самі йшли пішки. Дісталися до “Піщанки”, а там зустріли хлопця на машині. Ми і ще одна родина з бункеру, загалом 10 людей, вмістилися в паркетний позашляховик. Нас довезли до першого блокпосту на виїзді з Маріуполя.
Таким побачили місто, коли пішки йшли до евакуаційного автобуса
Потім у нас цю машину відібрали “днрівці”, довелося йти пішки. Але нам пощастило — на зустріч вже за містом їхав знайомий моєї мами, він евакуйовував людей на своєму мікроавтобусі. Підвіз нас до найближчого села, бо у нього вже почалися проблеми з машиною. Ми зупинилися в селищі Ялта, заночували одну ніч у місцевих. Потім почали шукати, як далі добратися до території вільної України.
Наступна наша зупинка була в Бердянську, але там ми застрягли десь на тиждень, бо не було зв'язку та організованої евакуації. Але одного дня подзвонили татові і сказали, що “Метінвест” організовує евакуацію, направляють із Запоріжжя колону автомобілів. Ми всі зібралися в одному з пансіонатів, там були співробітники з “Метінвесту”, металургійних заводів імені Ілліча та “Азовсталі” зі своїми рідними. І вранці, точно вже не згадаю, який то був день, ми вирушили з Бердянська до Запоріжжя.
Це була просто нереально важка дорога: зазвичай з Запоріжжя до Бердянська можна доїхати за кілька годин, наш шлях пролягав через майже 20 блокпостів і тривав 12 годин. Частину шляху були під обстрілами, зовсім поруч із нами падали снаряди.
У татуся було потерте плече від важкого рюкзака, а ті на блокпосту казали, що то від автомата Калашникова. Але нам вже ж таки вдалося нарешті дістатися до підконтрольної території.
У Запоріжжі нас поселили в дитячому садку, де ми й переночували. А наступного ранку ми вирушили до Дніпра. І ось тут ми й зупинилися. Нас прихистили дуже далекі родичі, за що ми їм і досі вдячні. Я залишаюся в Дніпрі, а мої батьки починають пошуки дому. Певний час вони жили в Кривому Розі, але там зараз небезпечно. І зараз вони оселилися в Києві, проте згодом батько вимушений був повернутися до Дніпра, бо тут йому запропонували роботу.
Я працюю флористкою, цим займалася ще в Маріуполі з 2019 року.
Робота Валерії
Ця робота мене відновила після пережитого в Маріуполі, після втрати дому і переїзду. А зараз мене ця робота надихає і заспокоює.
Моя родина пишається знайомством з цими сміливими хлопцями
13 вересня я читала всі новини і дивилася всі відео з обміну. Шукала знайомі обличчя. І побачила інтерв’ю з “Арном”, а поруч “Южний” і “Нікополь”. Я першою впізнала “Южного”. “Арна” вже впізнала по голосу. У мене затремтіли руки, прискорилося серцебиття, я не могла стримати своїх емоцій. Це було неймовірне щастя бачити їх живими на волі. Просто не вірилося, що людей, які були з нами на “Азовсталі”, нарешті обміняли. Надсилаю це відео батькам в наш чат. Питаю, чи це дійсно “Арн”? Батьки підтвердили, бо в кінці він називає свій позивний та ім’я. А я через хвилювання не могла додивитись відео до кінця.
Потім списалася з хлопцями в соцмережах і домовилися зустрітися. Одразу, як випала можливість, з татом з Дніпра поїхали до хлопців. Вся наша родина, яка у сховищі “Бастіон” жила разом з “азовцями”, 21 вересня була у них у шпиталі. Принесли з собою різні смаколики, вітаміни. Ми заздалегідь порадилися з лікарями, щоб це було корисно для хлопців.
Фото в шпиталі - зліва направо: Орина, “Арн”, Валерія, її батько, “Южний”, “Нікополь” і мати Валерії
Ми були неймовірно раді бачити їх, як і вони нас. Планували у хлопців побути півтори години максимум, не хотіли їх турбувати. А за розмовами пролетіло пів дня. Ми розповідали про свій шлях з Маріуполя, вони — про оборону міста, про полон і як зараз почуваються, і про плани на майбутнє. Мені було дуже приємно чути, що вони переживали за нас. Один хлопець сказав, що постійно думав про нашу родину і радіє, що ми вижили. “Южний” похвалив Орину, що вона задавала такі дорослі і дуже влучні питання, як справжня журналістка. Тож розмова видалася легкою і теплою. А ще зустрілися з родичами хлопців, які теж були у шпиталі.
Зараз ми всі підтримуємо теплі зв’язки. Моя родина безмежно рада, і для нас це дійсно честь, що мали можливість бути поруч з такими людьми тоді в Маріуполі і зараз вже в Києві. Я пишаюся, що знаю таких мужніх і сміливих людей особисто! Кажуть, що “Азов” — то велика родина, і це дійсно так!
Орина і “Арн” зустрілися 6 жовтня на черговій акції, яка в той день відбулася в Києві на Поштовій площі
Закликаю всіх виходити на акції у своїх містах. Це обов’язок кожного — нагадувати про полонених, яким обіцяли вихід з полону через 3-4 місяці, а вже пройшло 2,5 роки. Саме Маріупольський гарнізон не дав ворогу захопити Україну в перші місяці повномасштабної війни.
Свої в Telegram 
