Аліна Пензова з Лисичанська знайшла прихисток у Франції. Там вона навчилася виноградарству
Одразу ж винесли продукти з магазину, бо пам’ятали 2014 рік
Аліна Пензова родом з Лисичанська. Коли в 2019 році вдруге одружилася, то переїхала до чоловіка на околицю Лисичанська, недалеко від шахти імені Мельникова. У родини був великий будинок. Свекруха Аліни керувала власним магазином, в якому було невелике кафе. А її чоловік працював на шахті і мав великий підземний стаж. Стабільному життю прийшов кінець 24 лютого 2022 року.
“З чоловіком незадовго до вторгнення обговорювали новини, і у мене було передчуття, що нічого доброго не буде. О п’ятій ранку ми прокинулися від вибухів, звісно, почалася паніка. Свекруха ще згадала 2014 рік, її магазин тоді постраждав від мародерів. Тому вона перш за все побігла туди, і разом почали вивозити все до нас у будинок. Ті продукти нам дуже допомогли в скрутні часи. Зібрала необхідний одяг, коштовні речі та документи”.
Аліна Пензова
Спочатку ховалися в погребі, а потім у шахтному сховищі з сотнею людей
До того ж родинна домівка знаходилася біля траси, яка вела до Бахмута. А нею безперервно їхала наша військова техніка. Через п'ять днів, коли обстріли стали масованими, сім’я з будинку перебралася у погріб.
“Він знаходився у дворі, ми там зберігали свіжі овочі та консервацію. Погріб свого часу зробив дід мого чоловіка. Він все життя працював на шахті, то й погріб зробив за типом арочного крепа”.
Це фото зроблене 19 лютого 2022 року, на ньому Олександра і Владислава на фоні терикону у Лисичанську
Аліна з дітьми майже весь час перебували у сирому та холодному погребі, і лише ненадовго вилазили з підземелля, щоб помитися і зварити або розігріти їжу. Так пройшов тиждень. Від вибухів зверху вже почало сипатися каміння, і Аліні стало страшно, що в один момент частина погребу може обвалитися на неї з дітьми. Тоді вони вирішили перебратися до шахтного сховища, до якого від їхнього будинку потрібно було пройти пішки п'ять хвилин.
З дому вони принесли теплі речі і великий матрац. У шахтному сховищі Аліна з дітьми, чоловіком, його матір'ю і бабусею прожили майже місяць.
“Це таке ще радянського зразка бомбосховище, дуже надійне. Коли ми прийшли туди, там вже було багато людей — біля сотні. І кожен зі своїм характером, зі своїм баченням ситуації. Багато агресії, люди налякані та замучені, ніхто з них не знає, що буде далі. Атмосфера щодня тільки напружувалася. Потім стали нам привозити гуманітарну допомогу, мій чоловік теж допомагав з доставкою, допоки у нього в автівці був бензин. Люди були різні: хто вдячний за допомогу, а кому було все мало”.
Лисичанськ-Слов’янськ-Краматорськ-Львів, а далі Польща і кінцева зупинка у Франції
Оточення, до якого звикнути було неможливо, і до того ж лінія фронту наближалася. Це стало причиною ухвалення важливого рішення — евакуюватися якомога швидше. Проте чіткого плану, куди саме їхати, у Аліни на той момент ще не було. Але через знайому вона дізналася контакти перевізника. 20 березня 2022 року під вибухи снарядів Аліну з доньками на автобус проводжав чоловік. А сам він залишився вдома зі своєю матір'ю і старенькою бабусею: одній не хотілося залишати бізнес, інша вже без сторонньої допомоги не могла пересуватися. Проте і їм згодом довелося поїхати — магазин згорів вщент, а у їхньому будинку зараз живуть російські окупанти.
Те, що лишилось від автівки
“Доїхали до Слов'янська, там нас зустріли люди з баптистської церкви. Нас розмістили в дитячому будинку, надали на ніч прихисток, нагодували. Наступного дня ми поїхали до залізничного вокзалу Краматорська, а звідти до Львова. Вже коли була у Франції, випадково знайшла новину про те, що в той дитбудинок влучив снаряд, і від будівлі нічого не залишилося”.
На польському кордоні довелося простояти майже 10 годин. Аліна каже, це було дуже нервово і виснажливо. Добре, що молодша донька тоді була на грудному годуванні. Весь цей час жінка була з дитиною на руках.
Аліна з доньками їдуть до Франції з місцевими пожежниками, які багато зробили для українців, в тому числі евакуювали їх до країн Європи
“У Польщі нас зустріли тепло, надали колосальну допомогу. Поселили в шелтері, який був у торговельному центрі. Я так розумію, що його підготували конкретно для біженців, бо там було все необхідне. Через три дні зі мною зв’язалася шкільна подруга Анна Науменко, ми все життя товаришуємо. Вона виїхала з Лисичанська на два тижні раніше, і оселилася у Франції. Вона порадила мені теж сюди приїхати”.
Як Франція допомогла біженцям з Луганщини?
Ось так звичайна жінка з Луганщини через війну опинилася в провінції Шампань — у світовій столиці шампанського. Прихисток біженцям надала шановна родина, яка в цій провінції має власний завод з виробництва шампанського.
“Нас забезпечили одягом і їжею на перший час. А головне — дали дах над головою, у будівлі окремо від них. Допомогли нам оформити необхідні документи. А коли все трохи стабілізувалося, вони запропонували відокремлюватись, тобто самостійно інтегруватися.
У Франції родину місцеві зустрічали з квітами та подарунками
Бо це помешкання, де ми жили, було від міста за 15 кілометрів, а так як у багатьох французів є машини, для них це не проблема — працювати у місті, коли вони живуть у селищі. А для нас це було проблематично, бо дітям потрібна школа, садок, потрібен мені якийсь розвиток, але в селищі цього немає. І ми вирішили, що переїжджатимемо до невеликого містечка Еперне у тій же провінції. У Франції ми отримали грошову допомогу — я і діти: 740 євро щомісяця нараховувалися на банківську картку, і витрачати я можу тільки в магазинах або, наприклад, платити за оренду житла. Зняти з картки і вільно витратити на якісь забаганки не дозволяється. На мою думку, це робиться для того, щоб люди швидше інтегрувалися, були зацікавлені знайти собі роботу. Потім від центру зайнятості я три місяці навчалася на курсах з вивчення мови початкового рівня, бо я приїхала з нульовим знанням. Зараз у мене знання мови на рівні А2-В1, це нижче середнього”.
Я — дипломована спеціалістка у сфері виноградарства
10 січня 2023 року Аліна влаштувалася на роботу в асоціацію Оxygène, що з французької перекладається як “кисень”. Ця компанія володіє 35 гектарами виноградників, на яких вирощуються сорти Піно нуар, Шардоне, Монє. Аліна каже, у Франції виноград — це культ, люди ним живуть. Тут багато родин, які цей бізнес ще з королівських часів передають із покоління в покоління.
“Моя спеціальність — працівник винограднику і різчик лози, тобто я кущі винограду оформляю за спеціальним технологіями “Шаблі” та “Кордон”. Я не можу сказати, що це “чорна” робота, але вона фізично важка. Я більше скажу, ця робота, напевно, більш для чоловіків”.
Щоб працювати на винограднику, треба скласти три іспити з обрізки: усний, письмовий тест і практику.
Диплом Аліни
“З'їжджаються журі, а це власники, виноградарі, технологи тощо. Уявіть, нарівні зі мною здавали французи, носії мови, і одна дівчина не склала іспити. А я змогла це зробити і тепер є дипломованою спеціалісткою у сфері виноградарства”.
Про хобі і перспективи
Старшій доньці Олександрі зараз 15 років. Їй важче за всіх було адаптуватися в новій країні.
“Самі розумієте: вік такий, та ще втратила всіх друзів, і у Франції все для неї нове. Без проблем записалася в школу, онлайн-навчання в Україні не стала продовжувати, бо це було важко — одразу в двох школах навчатися. Молодшій Владиславі скоро буде п'ять, вже добре розмовляє французькою. Тут дитячий садочок обов'язковий до відвідування з трьох років, а не так, як у нас, — дитина може знаходитися вдома до школи. І мені такий підхід подобається: демократія і відповідальність йдуть поруч”.
Ще в Лисичанську Аліна малювала для душі. Своє хобі поновила і у Франції.
“У селі, де ми спочатку жили, є дитячий садочок, і невідомі на стіні написали непристойні слова. А я якось в розмові з опікунами сказала про те, що люблю малювати. Тож коли це сталося, вони запропонували мені задекорувати стіну, хоча спочатку думали її всю пофарбувати. Я із задоволенням погодилася, бо я дуже вдячна Франції і її жителям за прихисток, це такий мінімум, який я могла зробити тоді у відповідь, таким чином віддячити за все те добро”.
Робота Аліни на стіні дитячого садочка у Франції
На жаль, Аліна зараз майже не малює, бо робота на виноградниках забирає багато часу. Був момент після збору врожаю, коли вона ледве не опустила руки і не звільнилася.
“Але зараз у мене відкрились нові перспективи, і я думаю змінити роботу. У тій асоціації, яка дала мені старт, за місцевим законодавством я не можу працювати більше двох років. Тому їхня ціль — таких, як ми, нужденних в роботі, навчити і далі направити. Я очікую відповідь, якщо все буде добре, мене чекає нова робота на новому місці. Але робити я буду те ж саме — обслуговувати виноградники, а це ціла наука, як виявилося”.
У місцевій газеті надрукували фотографію з роботою Аліни на стіні для школи та мерії селища Шуи у Франції
У Франції побачила, як все може бути інакше
Якби хтось п'ять років тому сказав Аліні, що вона житиме у Франції, звісно, вона б не повірила. Крутила б пальцем біля скроні і голосно сміялась. А через повномасштабну війну Аліна з дітьми тепер тут, і не знає, коли зможе повернутися до рідного Лисичанська. Наразі місто окуповане, і до того ж в їхньому будинку живуть російські солдати.
“Донбас — це суворий край. Чесно зізнаюся, я ніколи не знаходила себе там, мене завжди пригнічувало мислення і менталітет багатьох, хто мене оточував. А у Франції я побачила, як все може бути інакше. Тут інше ставлення до людей, до навколишнього середовища. Зараз світ трохи втомився від нашої війни, але коли я приїхала, то ставлення до українців було дуже гарним.
Стаття в професійному журналі про виноградарство, де надрукували інтерв’ю з Аліною
Якщо місцеві бачать, що ти поважаєш їхню країну, намагаєшся вчити мову, працюєш, то і від французів буде відповідне ставлення. Звісно, тут, як і всюди, є різні люди, маю на увазі прихильників росії. Проте на моєму шляху зустрічалися тільки добрі, позитивні люди, які мені допомагали, і у відповідь я робила все, що в моїх силах”.
Забрала батьків до себе і допомагає українському війську
Поруч з Аліною її батьки. Коли жінка трохи влаштувалася, то забрала маму з татом у Францію. Вони вже пенсіонери. Батько майже 40 років працював на содовому заводі у Лисичанську, від якого вже нічого не залишилося.
“Мати в ресторані миє посуд і задоволена тим, що має можливість працювати. Вони у безпеці, поруч зі своїми рідними і мають дах над головою. Якби у нас була рідня в будь-якому населеному пункті в Україні, то ми б нікуди не поїхали. Але у нас не було нікого і нічого, і їхати з двома дітьми було нікуди. Завдяки подрузі Анні ми і опинилися у Франції.
Я хочу, щоб у дітей було гарне майбутнє. Не знаю, як далі складеться моє життя, але наразі ми тут, і плануємо залишатися у Франції”.
Але про Україну Аліна не забуває. Зі своєї зарплатні у першу чергу робить донати на різні збори для наших військових, нещодавно з іншими українцями відправили на фронт генератор, збирають і пересилають речі для переселенців. А в розмові з французами обов’язково розповідає про війну, хто її розпочав і хто вбиває українців — цивільних і військових.
“Душа болить за Україну. Так, я поїхала, але не забула про свою Батьківщину. Намагаюся по мірі своїх можливостей допомогти війську і людям, які, як і моя родина, залишилися без нічого через російську агресію”.
Свої в Telegram 
