Світ дізнався про мій Бахмут, тільки коли його знищила росія. Це екскурсія містом, якого вже немає
"Президент Джо Байден зробив заяву про ситуацію в Бахмуті". Якби хтось сказав мені це два роки тому, я б розсміялася. Адже тоді більшість українців, напевно, і не одразу знайшли би Бахмут на мапі.
Я родом з Бахмута і покинула його назавжди у лютому 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Коли я тепер кажу це людям, їхні обличчя змінюються. Вони починають говорити зі мною так, ніби ми стоїмо біля могили. Для цього вистачає однієї назви.
Я ношу своє місто у собі та відзначаю його на Google Maps серцем і словом "дім". росія фізично стерла його з лиця Землі і зробила його ім'я символом руїн, жорстоких вуличних боїв, яких світ не бачив з часів Другої світової війни.
Іноді я годинами вдивляюсь у нові фотографії зруйнованого Бахмута, які публікують у місцевих чат-групах. Я шукаю місто, яке пам'ятаю: я ж ходила цією вулицею сотні разів дорогою до школи; мій однокласник жив у тому будинку; мій стоматолог працював у сусідньому, туди я мала прийти зранку 24 лютого 2022 року по запису, на який так і не прийшла. Коли я впізнаю свій район, я відчуваю полегшення: я не забула все, я ще пам’ятаю. Моє місто все ще залишається відбитком в мені.
Давайте я проведу вас своїм Бахмутом.
***
Місто Бахмут невелике, приблизно 40 квадратних кілометрів. Треба трохи більше години, щоб неспішно проїхати на велосипеді від краю до краю. Селище Ступки, на північ від міста, розташоване на великих соляних родовищах, завдяки яким Бахмут і околиці протягом сотень років був місцем добичі солі. Одного разу я приїхала сюди з Марком ван ден Мейзенбергом, нащадком голландської родини, яка 140 років тому керувала соляним рудником "Петро Великий". Ми йшли через високу траву до яру та соляного озера, де раніше була та шахта. Родина Марка жила тут до початку Першої світової війни і революції, поховавши своїх померлих на місцевому голландському цвинтарі.
Місце, де колись був рудник "Петр Великий"
Історія цієї шахти завершилася після того, як більшовики взяли її під контроль. "Петр Великий" занепав, бо солевидобуток сконцентрували на більш багатих пластах в Соледарі, всього в десятку кілометрів звідси. Саме ці сучасні шахти ставали магнітом для туристів: ти спускаєшся на глибину 300 метрів (це займає 2 хвилини у справжній шахтарській кліті). Я відвідала ці промислові соляні шахти близько десятка разів, завжди відкриваючи нове: підземну церкву; соляні скульптури; галереї зі стелями висотою 30 метрів, де грали музику симфонічні оркестри; велику ялинку, прикрашену гірляндами; терапевтичний санаторій; навіть футбольне поле. Я приводила друзів дивитися на ці дива — і відчувати під ногами дно моря, якому 250 мільйонів років і сіль з якого додавала в їжу кожна українська сім'я.
Одного разу була в соляній шахті з місцевою художницею Машею Вишедською, яка взяла з собою укулеле. Ми розташувалися в затишному кутку величезної галереї під м'яким світлом прожекторів. Маша грала, а я зафіксувала цей момент на відео. Солоні стіни відбивали її величезну тінь і повертали нам луну від укулеле, звук мандрував соляними галереями. Ми були настільки заглиблені в цей момент, що втратили з виду нашу групу і ледь не залишились у шахті на ніч. Тепер це місце за лінією фронту, окуповане і нам недоступне.
Маша Вишедська грала на укулеле у соляній шахті
Шахта
***
З весни 2014 року, коли Росія зробила свій перший крок для окупації сходу України, бойовики п'ять разів штурмували військову базу поблизу Цветмету, промислової зони на південь від Ступок. Вони хотіли захопити 280 українських танків там. Бойовики штурмували військову частину з автоматами, гранатометами та танками. Місцеві активісти таємно перекидали через паркан українським військовим те, що було необхідно в блокаді. Окупація Бахмута тривала декілька місяців, у липні наші спецпідрозділи “зачистили” місто від бойовиків.
Район Цветмету — це в основному промзона та приватні будинки, але незадовго до війни тут з'явилась дуже популярна зона відпочинку, названа Алеєю Троян, завдяки сотням різних сортів троянд, які цвіли від весни до пізньої осені. Парк межував з озером, де ми влаштовували пікніки та годували качок і лебедів.
Я жила поруч з військовою частиною в той час. Пам'ятаю, як сиділа в коридорі своєї квартири, слухаючи гуркіт танків по асфальту під моїм вікном та чекаючи, поки припиниться звук автоматних черг. Тоді ми з чоловіком чекали на дитину. Коли на вулицях стало тихо, я вийшла, щоб переконатися, що український прапор все ще майоріє над частиною. Коли зійшло сонце, ми взяли камеру і рушили до частини, КПП було зруйноване. Український солдат, який захищав пост, побачив мій розбитий погляд і обійняв мене, запевняючи, що, слава Богу, всі живі і все буде добре.
КПВВ у Бахмуті
Мій син, Тимофій, народився у лютому 2015 року. Вже наступного дня ми відчули удари від російських снарядів, які вибухали на околицях Бахмута. Медсестра сказала мені взяти малюка і спуститися в підвал пологового будинку, бо знову будуть обстріли. Там ми тіснилися, семеро наляканих матерів з їхніми немовлятами, а також мовчазні чоловіки та персонал. Дівчину, яка тільки-но народила кілька годин тому, принесли на ношах. Я почала панікувати, дзвонила родичам і друзям, казала, що нас евакуюють. Я уявляла, як тікаю з міста з моїм маленьким сином на руках. Але чутки про нові обстріли були неправдиві, і незабаром ми повернулися до наших палат.
Маленького Тимофія у перші дні його життя довелося ховати у підвалі лікарні
Але і це кінець-кінцем набридає. Боятися, маю на увазі. Ви починаєте скептично ставитися до попереджень про можливі обстріли, але напруга не розсіюється, навіть коли тижні проходять без гуркоту гармат та без нових чуток, які живлять ваш страх. Український прапор, що майоріє над базою танків, завжди заспокоював мене.
****
Коли Тимофій був маленьким, ми йшли з ним до місцевого супермаркету за морозивом, а потім їхали на велосипедах, щоб прогулятися набережною вздовж річки Бахмутка.
Гаяне і Тимофій часто гуляли на набережній
Парк був новим: до того, як русло очистили та його береги посилили, це місце було занедбаним, зарослим очеретом. Тепер місцеві рибалки перелазили через паркан і сиділи біля води, очікуючи улову, а діти збиралися на дитячих майданчиках із гойдалками та баскетбольними кільцями. Дорослі ховалися у тіні молодих дерев та фотографувалися із зеленими скульптурами динозаврів, слонів та ведмедів.
Набережна у Бахмуті була одним з улюблених місць серед місцевих
Бахмутка дала назву нашому місту. Навколо неї, у дикому полі, спочатку з'явилося укріплення проти татарських набігів з Криму, а потім козацька солеварня. Фортеця Бахмут з'являється на мапах, починаючи з 1701 року. Вона стояла за дерев'яною стіною, з прямими вулицями, що вели до воріт, церкви, будинків та солеварні.
У нашому місцевому музеї модель фортеці займала головне місце. У дитинстві мені подобалося на неї дивитися: будинки були зроблені з сірників, і можна було побачити річку, яка ділила фортецю навпіл. 500 років потому, в промовах та піснях Бахмут знову став фортецею — місцем, яке має захистити та зупинити ворога.
***
Центральна площа Бахмута досить звичайна: тут міська рада, фонтан, магазини та ресторани. Але я не можу не зупинятися на порожніх постаментах — гранітних трибунах історії, на яких ніхто не стоїть.
На одному з цих постаментів колись стояв пам'ятник Леніну, типовий для будь-якого українського міста: високий, сірий, непривабливий, який постійно загаджували голуби. Під цим пам'ятником у 2014 році зібралося натовп із російськими прапорами, які агітували проти Революції Гідності, що щойно вигнала проросійський уряд Віктора Януковича з Києва.
У той час я була редактором місцевого веб-сайту, і я принесла свою камеру на площу. Я бачила автобуси, припарковані поруч, із російськими номерами. Але багато в натовпі були також місцевими, і їхня присутність мене обурювала. Один з протестувальників сказав мені, що мені заборонено знімати, але я продовжувала. Мої колеги і я ще не знали, що інших журналістів у сусідньому окупованому місті викрадуть і триматимуть в заручниках за те саме.
Проросійський мітинг у Бахмуті
Всього за 100 метрів від Леніна, на іншому гранітному постаменті, стояв Артем — революціонер-більшовик, який нічого особливого не зробив для Бахмута, але з якоїсь причини місто носило його ім'я в радянські часи. Тільки у 2016 році Артемівськ знову став Бахмутом. Того року крани підняли кам'яні репліки Артема та Леніна та перевезли їх до промислової зони на зберігання. Але жителі нашого міста не могли домовитися, хто або що повинно їх замінити, тому місця залишилися порожніми.
Тимофій, коли йому було 4 роки, позував на постаменті Артема. Я порівнювала його з проектом "Inhabiting Shadows" художниці Сінтії Гутьєррес: вона встановила сходи, які дозволяли будь-кому піднятися на постамент скинутого в Києві Леніна. Там можна було відчути зміну історичних символів, від підйому до спаду, а потім і до забуття.
***
Літніми вечорами моя родина любила збиратися на вечерю на веранді моїх батьків, в їхньому будинку у центрі міста. Мої батьки приїхали до України як біженці з Вірменії у 1989 році, тікаючи від війни в Нагірному Карабасі, щоб почати нове життя на сході України. У 1990-х ми всі четверо жили в одній кімнаті, мої батьки невтомно працювали, щоб виростити мою сестру та мене. Тридцять років потому вони мріяли провести свої роки у цьому будинку з верандою. Їхній онук приходив до них туди і грався на дворі під великою вишнею.
Того будинку та його веранди більше немає. Спершу ракетні удари знищили дах, потім двір. Ми дізналися про це з супутникових зображень. Наша родина нічого не взяла з нашого будинку, крім документів. Все, що мої батьки побудували, знищила росія.
Центр Бахмута. Місце, де до повномасштабної війни був дім Гаяне і її батьків
***
На південь від міста, за звалищем, де місту не вдалося побудувати завод переробки відходів, розташовані гіпсові шахти, які разом із сіллю зробили Бахмут привабливим для промисловців. Михайло Кулішов, місцевий історик, робив тут екскурсії, роздаючи жовті каски на випадок обвалу.
Екскурсії у гіпсових шахтах
В цих гіпсових штольнях живуть кажани, вид, що зникає в Україні. Деякі частини шахт затоплені і приваблюють екстремальних дайверів. Історія шахт розпочинається наприкінці 19 століття, коли німецький інженер Едмунд Фарке уклав контракт із муніципалітетом Бахмута на видобуток гіпсу для алебастрових заводів. Тут з’явилася велика система штолень, частина якої пізніше використовувалася для витримки місцевого ігристого вина. Туристи приїздили туди на дегустацію.
Але для мене гіпсові печери були місцем жалю. Під час Другої світової війни нацисти використали шахти, щоб живцем замурувати 3000 євреїв з Бахмута. Щороку люди збиралися тут, щоб вшанувати пам'ять жертв. Під час російської окупації Бахмута у 2023 році група найманці "Вагнера" розмістили свій штаб в цих галереях шампанського заводу.
***
На південному краю Бахмута, у 2023 році, ви побачите лише руїни мого міста, скелетні залишки вигорілих будівель та обстріляних вулиць. Тут вже немає людей. Я почала наш тур з безсоння, ночі в Києві переривалися повітряними тривогами, оголошуючи про напади російських дронів і ракет. Під час відрядження для Свої я була у Слов'янську, всього за 20 кілометрів від Бахмуту, але я не могла дістатися ближче: там досі гриміла артилерія.
Я закінчувала цю екскурсію на узбережжі Атлантичного океану в Португалії. Я приїхала сюди з Тимофієм, якому тепер 8 років, у шелтер для журналістів, щоб трохи поспати — так, українці тепер їздять спати. Це місце ідеальне, бо якнайдалі від Росії, як тільки можна дістатися в Європі. Я залізла на мури давньої португальської фортеці та підняла український прапор, на якому була назва мого рідного міста — Бахмут.
Гаяне підняла у Португалії прапор України, на якому нашита назва її рідного міста
Ми повертаємося в Україну, мій син і я. Нашого Бахмута вже немає, але так чи інакше, ми все ще там.
Свої в Telegram 
