Відірвані. Оксана з Алчевська 10 років не спілкується з братом, та вірить, що вони порозуміються
Цей текст — частина спецпроєкту Свої “Відірвані. Історії родин, які розділила війна”. Кожна історія — про родинні зв’язки людей зі сходу, про те, як війна розірвала їх, а лінія зіткнення стала кордоном між людьми та поколіннями в сім’ях.
Брат казав, що українська — вимираюча мова
Оксана народилася в Алчевську, промисловому місті на Луганщині. Після школи вона вступила на українське відділення Донецького державного університету, це було у 1985 році. Оксана, як зараз пам’ятає, слова свого старшого брата: “Куди ти йдеш, українська — вмираюча мова”. Всі ці роки вони не сходилися у цьому питанні, проте Оксані було все одно.
Оксана вірить у те, що зможе порозумітися з братом і у перемогу
“Я працювала в Ясинуватій у будівельному технікумі та коледжі при Донецькому університеті управління — викладала українську мову і ділову українську мову. Мені моя робота подобалася, і я жодного дня не пожалкувала про свій вибір!”.
Ви відсиджуєтеся в тихому місці, а ми під обстрілами страждаємо
В Алчевську працював металургійний завод, де виплавляли сталь, чавун і прокат, але з приходом окупантів у 2014 році підприємство почало “загинатися”. У Алчевську і досі живе брат Оксани — він єдиний, хто залишився з її найрідніших на непідконтрольній території.
“Ще до початку війни ми з братом доволі тісно спілкувалися — телефоном або в соцмережах. Одного разу обговорювали, чому я і моя родина підтримують Україну. Я наводила аргументи про рідну історію, мову, коріння, адже наш дід і його сестри були викладачами української мови. Батьки народжені в Україні — мати на Вінниччині, а батько на Житомирщині, хоча його рід польські та чеські крові мав”.
Коли Оксана з сім'єю поїхала з Ясинуватої, спілкування з братом майже зійшло нанівець. Зрідка говорили про дітей і погоду. Одного разу з Ясинуватої їй написала колишня сусідка з доріканням, мовляв, Оксана з рідними відсиджується в тихому місті, а вона страждає, ризикуючи життям. І додала, що якби не українські війська, то ніяких обстрілів, звичайно, не було б…
Після початку великої війни родичі з росії не підтримують зв'язок
У Краматорську жінка волонтерила, започаткувала український розмовний клуб “Файно”. З однодумницями, серед яких такі ж, як і вона, переселенки, робили сувеніри, плели шкарпетки, коцики, сітки, шила прапори та відправляла у гарячі точки. Саме в Краматорську Оксана з іншими майстринями почала для немовлят вишивати льолі в рамках проєкту “Народжені у вишиванках — непереможні”. А для бійців, які після поранень лікуються у шпиталях, робила різні сувеніри — ангеликів, мотанки, іграшки, коцики, прапорці тощо.
Крім рідного брата, у Оксани є ще двоюрідні і троюрідні, які живуть у росії. Раніше вони спілкувалися виключно про дітей і погоду та всіляко, на скільки це було можливо, оминали питання політики. Однак після повномасштабної війни росії проти України між родичами виникла жорстка мовчанка.
“Я дуже здивувалася, коли 8 жовтня 2024 року зателефонував троюрідний брат з Мурманська. Ми поговорили про здоров’я, про дітей, онуків. А наприкінці розмови він чесно зізнався, що боявся телефонувати, бо я не захочу з ним спілкуватися”.
Шлях довжиною у вісім років: Ясинувата-Краматорськ-Київ-Бережани
З початком повномасштабної війни Оксана з чоловіком поїхали з Краматорська. Взяли з собою кілька сумок з найнеобхіднішим, так було і влітку 2014, коли вони їхали з Ясинуватої. Шлях лежав через Київ.
“Була у дітей через карантин — доглядала онуку, бо зять був у відрядженні в Маріуполі. На початок вторгнення вся родина була по різних містах України: молодша донька з чоловіком у Харкові, старший зять виїжджав із Маріуполя до Краматорська, чоловік у Краматорську… Зібралися разом вже на Тернопільщині”.
Тепер Оксана з чоловіком живуть у Бережанах, а діти у Києві працюють.
“Місто ми обрали швидко, бо спілкувалися з волонтерським центром “Бережанський майдан”, яким керує Галина Проців. Волонтери часто проїздили повз Краматорськ до земляків на передову. Також мали знайому у міській адміністрації Аллу Соколовську. Завдяки цим знайомствам ми з чоловіком навчалися в “Українській миротворчій школі” ще з 2014 року. Далі це переросло у співпрацю”.
У Бережанах Оксана продовжує почате у Краматорську — багато працює з молоддю, проводить майстер-класи та розказує про рідний схід і свою громадську організацію “Український розмовний клуб “Файно”. У грудні 2023 року за свою волонтерську діяльність Оксана отримала президентську відзнаку “Золоте серце”. У Бережанах жінка вже встигла реалізувати новий проєкт — “Обійми”. Жінка зробила дерев’яний пазл-мапу, де кожна область є окремою частинкою, проте вони загалом відтворюють карту України. Для цієї мапи Оксана зробила 70 ляльок-мотанок. Вони представляють області України і одягнуті у національний стрій, поширений саме на тих територіях. Мапа "Обійми" увійшла до Книги рекордів України.
“Коли ми їхали з Києва, рідний брат в месенджері у Фейсбуці надіслав відео. Не привітався, нічого не написав, тільки це відео. А там путінські дітки співають: “Спасибо вам, дядя Вова, за наше счастливое детство”.
І відтоді спілкування між сестрою і братом припинилося. Вони вже понад два роки одне одному нічого не писали і не телефонували.
“Найбільше нас ще роз'єднали вибори у 2019 році, навіть з тими близькими, які живуть тут, в Україні. Наприклад, я в одній квартирі мешкаю зі свекрухою, але ми тримаємо між собою дистанцію. Бо, на мою думку, підготовка до повномасштабної війни почалася саме з того моменту”.
Згадала Оксана і хрещеного батька своєї молодшої доньки, який мешкає у Дніпрі.
“Два роки тому він відмовився спілкуватися з нами, бо вважає, що “не доцільно спілкуватися з такими людьми, через яких починаються майдани і війни за Батьківщину”. Тобто він мав на увазі нашу родину. Тож мінус ще одна людина з близького кола”.
Вірю, що в майбутньому зустрінемося з рідними і порозуміємося
Оксана зізнається, попри різні погляди, у неї немає до рідні, яка опинилася на тому боці, ані злості, ані ненависті. Їй дуже хочеться побачитися з ними, обійняти.
“Я розумію, чому у нас різні точки зору — телевізор, радіо, преса, їхнє оточення, можливо, десь страх… Звісно, що біль і розпач від тих втрат, які нас супроводжують протягом 11 років, не зупиняється. Тому я намагаюся якомога рідше говорити про рідних, боюся витягувати цей біль назовні. Бо коли починаю замислюватися, згадувати рідних, згадувати хати, то почуваюся безпорадною і невпевненою. А на очі навертаються сльози. І мені тоді дуже страшно стає, що моя зовнішня картинка нібито сильної жінки зіпсується. Тому я хочу бути сильною, не розслаблятися. І я вірю в перемогу, я вірю в те, що ми в майбутньому зустрінемося з рідними і порозуміємося”.
Свої в Telegram 
