Відірвані. Як війна розділила родину Олександри з Донецька і звела між ними кордон
Коли у 2014 році росія розпочала збройну агресію проти України, Олександра (ім’я змінене з метою безпеки) покинула свій рідний Донецьк, однак її родина залишилася в місті. Бабуся та дідусь, які відчували ностальгію за життям в СРСР, почали ще більше вірити російській пропаганді, що призвело до серйозного розриву в сімейних стосунках. Через роки Олександра зрозуміла, що причиною цих суперечок є не лише різні політичні погляди, а й жорстокий вплив росії, яка фактично розколола їхню родину. Про те, як це сталося Олександра розповіла для Свої.
Цей текст — частина спецпроєкту Свої “Відірвані. Історії родин, які розділила війна”. Кожна історія — про родинні зв’язки людей зі сходу, про те, як війна розірвала їх, а лінія зіткнення стала кордоном між людьми та поколіннями в сім’ях.
Ностальгія по «совку»
Олександра народилася й виросла у Донецьку. Перед початком російської збройної агресії проти України вона вступила до місцевого університету. І в той час, коли в місті почалися активності, Олександра все бачила на власні очі.
«Пам’ятаю, як якось йшла з університету і побачила на площі Леніна якийсь мітинг. Там роздавали листівки із закликом приєднатися до росії. І коли я взяла в руки цей папірець, у тексті знайшла помилки. Була дуже здивована. Взагалі, мені було незрозуміло, що відбувається і куди націлені ці люди. Але було ясно одне: вони точно не дуже розумні».
Навіть попри юний вік, ділиться Олександра, в неї вже сформувалася чітка позиція.
Олександра завжди ідентифікувала себе українкою
«У мене не ділилося на чорне чи біле, я не шукала себе. Але точно знала, що я громадянка України. І те, що відбувалося тоді, мені було незрозумілим».
Натомість родина Олександри мала іншу думку. Вони відкрито не говорили про приєднання до росії, однак бабуся й дідусь часто згадували молодість і про те, як було добре при тодішньому СРСР.
«Це було більше схоже на ностальгію про «совок», про часи, коли вони були молодими й сповненими енергії. І, звичайно, вони думали, що все до цього й повернеться».
На їхню думку, згадує Олександра, багато впливала й пропаганда. Бо по телевізору бабуся й дідусь дивилися виключно російське телебачення.
«Пам’ятаю, як вже у 2014 році, коли в Донецьку відбувалися проросійські й проукраїнські мітинги, я повернулася з університету. Бабуся та дідусь дивилися новини і там розповідали про одну з акцій. В сюжеті йшлося про те, начебто в Донецьк попривозили бандерівців. А я якраз повернулася звідти і точно знаю, що приїжджих не було. Але мені не повірили і сказали, що я все вигадую. Мені здавалося, що вони просто витісняли всю цю інформацію зі свідомості і просто ігнорували реальність».
Ситуація у Донецьку загострювалася. Колись мирні мітинги перетворилися на криваві, а у місті стали з’являтися озброєні люди.
«Я тоді зустрічалася з хлопцем, який запропонував виїжджати з міста. Батьки завжди мною опікувалися і до цього нікуди не відпускали. Але хлопець поговорив з мамою і запевнив, що потурбується про мене. Мама дала добро».
Так у квітні 2014 року, в день, коли оголосили про початок Антитерористичної операції, Олександра з хлопцем виїхала з міста і оселилася на Донеччині, неподалік Покровська.
Відстань і політичні погляди
За декілька місяців з Донецька виїхала і мати Олександри. Проте бабуся з дідусем вирішили залишатися. Сказали, не можуть і не хочуть кидати квартиру. Олександра каже, скоріш за все, у них був страх перед чимось новим.
«Але вони довго не могли прийняти те, що я поїхала. Для них це було щось на кшталт зради родини. Та й взагалі після мого переїзду у нас погіршилися стосунки. Особливо через те, що вони намагалися поговорити зі мною про політику. Всі їхні аргументи були з чергового пропагандистського сюжету чи пліток. І коли я намагалася їм це пояснити, мені просто не вірили. Розмови закінчувалися сварками, бо переконати людей, особливо літніх, вкрай важко».
А коли Олександра переїхала до Києва, вони ще більше віддалилися.
«Я буквально вирвалася з-під опіки. І, звичайно, більше часу приділяла навчанню, спілкуванню з друзями. Дзвінки до бабусі та дідуся ставали дедалі рідшими. Але причиною була не лише відстань. Велику роль відігравали й політичні погляди, які у нас виявилися різним».
Останні зустрічі
Навіть після переїзду до столиці Олександра не полишала спроби налагодити стосунки з бабусею та дідусем. Каже, їм було важко залишатися сам на сам, та й сумували вони одне за одним. Тому декілька разів на рік Олександра їздила до них у вже окупований Донецьк.
Олександра добре пам’ятає, як місто ставало порожнім і небезпечним — обличчя людей змінила війна, а серед мешканців з'являлося дедалі більше невідомих особистостей. Колись улюблений парк Щербакова став місцем, яке тепер викликало лише страх.
Частково стали змінюватися наративи і в бабусі та дідуся Олександри.
«Вони бачили, що місто стає порожнім, що немає роботи, що продукти й ліки жахливої якості. І вони вже не говорили про повернення «совка». Їм стало байдуже під яким прапором жити, але головне, «щоб не стріляли і вся родина була поруч».
Востаннє Олександра була у Донецьку у 2018 році. Згадує, рішення про те, що то буде остання поїздка, вона прийняла через загрозу життю.
«Неподалік нашого будинку, скоріш за все прямо у житлових кварталах, стояв ворожий «Град». Пам’ятаю, як з нього почали гатити, тоді хитався будинок. А через деякий час пішли так звані отвєтки. Бабуся панікувала дуже, пропонувала вийти в коридор. Але я розуміла, що це нас не врятує».
Після цієї ситуації Олександра вирішила більше не їздити додому.
«Якби не бабуся та дідусь, я б взагалі туди не приїздила. Але вони фактично затягували мене в Донецьк. Проте мій вибір на цей раз підтримали. Емоційно було важко прощатися: дід мовчав, а ось бабуся плакала. Та тоді ми домовилися, що вони будуть приїжджати до нас в гості».
І допоки була можливість бабуся та дідусь виїжджали з Донецька.
«Про політику ми намагалися не говорити. Взагалі, їхні візити були недовгими. За цей час вони закуповували необхідне і їхали назад. Хоча я впевнена, що вони розуміли, що тут краще. Хоча б тому, що у нас якісні продукти, доступні ліки. Але вони про це не казали, бо тоді б їм довелося визнати свої помилки».
Востаннє Олександра бачилася з родиною за пів року до початку повномасштабної війни. Тоді бабуся та дідусь приїхали до її мами на Донеччину.
«У жовтні до мами я їздила сама на декілька днів. Ми мало говорили про політику. Більше мама намагалася помирити нас з бабусею та дідусем. Але тоді у мене була чітка позиція. Наступного місяця дідусь приїжджав сам, бабуся не їхала за станом здоров’я. Аби побачитися хоч з ним, я знову приїхала з Києва до мами».
Всьому виною — росія
Початок великої війни Олександра зустріла у Києві. Ділиться, в перший же день їй зателефонувала мама. Розмова була недовгою.
«Мама казала, щоб я берегла себе і за можливості виїжджала. Але я не хотіла. У мене вже була травма переїзду у 2014 році. Та й за кордоном я себе не бачила, хотіла жити та розвиватися в Україні. Натомість я запропонували мамі приїхати до мене, але отримала відмову».
Далі за дзвінком мами Олександру набрала бабуся. І ця розмова довела її до істерики.
Згодом бабуся зателефонувала Олександрі ще раз. На цей раз вона запропонувала найняти автівку і всій родині приїхати у Донецьк у так звану відпустку.
«Я кричу: «В тебе в голові все нормально? Ну, яка відпустка і, головне, куди? Хіба ти не дивишся новини, не розумієш, що відбувається?». Про розмову дізналася мама. Вона казала, аби я не була такою грубою. Але як на це нормально реагувати? Дідусь тоді не втручався у розмову, мовчав. Але бабуся отримала від мене за оці всі загони. І можна зробити скидку, що це все-таки літня людина, але для мене її слова були неприпустимі. З того дня у нас остаточно зруйнувались стосунки».
Але попереду на Олександру знову чекав удар від близьких. На цей раз від матері.
«Серед ночі мені прийшов грошовий переказ від неї. Я почала їй телефонувати, аби дізнатися, що то за кошти і що взагалі відбувається. Вона відповіла, що зараз в дорозі і все пояснить пізніше».
Ця новина приголомшила Олександру. До цього мати взагалі не казала про свої плани, про переїзд повідомила вже постфактум.
«Пояснила свій вчинок тим, що боялася, що не зможе потім приїхати до бабусі та дідуся. Вона залишила всі речі і просто втекла в Донецьк. Деякий час я ще намагалася їй пояснити, що вона помилилася і не треба було повертатися в окупацію. Але все це було марно».
Олександра ділиться, декілька місяців вона була дуже ображена на родину. Та в якийсь момент опанувала всі почуття, взяла себе в руки й зрозуміла, що подорослішала. Тепер вона сама має нести відповідальність за своє життя.
«Я просто відпустила цю ситуацію і зрозуміла, що мушу ставитися до рідних так, як вони поставилися до мене. Ми не припинили спілкування, але говоримо не частіше, ніж раз на місяць. І в цьому винна росія. Ми не були прикладом ідеальної родини, але між нами не стояли барикади, які, знову-таки, з’явилися через росію».
Свої в Telegram 
